Я поста́рію коли розівчусь радіти дрібницям, дурницям і всіляким нісенітницям. Наприклад – грибному запаху в куцому скверику за офісом, чи вороні, що розламує волоський горіх об дах припаркованої біля під'їзду машини.

Я поста́рію коли розлюблю якусь із пір року чи всі зразу одночасно.

Коли Літо перестане бути радістю. Безмірною і безкінечною мов шкільні канікули. Коли зникнуть і дзвінкий ранок з шурхітливою мітлою двірника, і опливаючий полудень, і задушливо спекотний вечір, розімлілий і безтурботний, мов пияк на виході з корчми. А залишиться лише нестерпна і спітніла спека.

Коли Осінь перестане бути смутком, щирою печаллю, як за справжнім другом, що запропастився десь у суєті життя. І відійде ностальгія, щезне час оглянутися назад, розтане пора довгих роздумів і легких светрів, а зостане лиш грип і катар.

Коли Зима не буде часом боротьби і надії, часом випробувань і мрій. Коли я розлюблю сльоту, хоча з неї так затишно заходити в тепло кімнати. І кутатися в колючий ліжник приємніше коли об вікно розплющуються набряклі льодяною водою сніжинки, і гарячий чай тоді смакує набагато краще.

Я поста́рію коли Весна не стане коханням. І не хотітиметься під щораз теплішими променями сонця розхристатися і йти так вулицею, посміхаючись без причини і думати, що дихаєш свіжим повітрям, заробити в результаті застуду, деренчати носом і бути вкрай задоволеним з себе.

Я поста́рію, коли з мене витече щенячий захват життям, коли я розгублю його по дорозі з роботи додому, як гублять мобільні телефони – незрозуміло де і назавше.

Неділя – день батька. Сьогодні навіть наймиршавіші батьки вигулюють на дитячих майданчиках своїх нащадків.

Я поста́рію, коли у відповідь на захоплений крик своєї доньки:

- Дивись, які насуплені хмари!

я відповім:

- Ходім додому, скоро почнеться дощ…