Ось що я можу сказати про місцеві вибори, так ось ці слова у добрих домах не доречні. Тому я краще розповім вам за любов.
З самого початку знайомства дядько Толя зробив геть усе, щоб не сподобатись нашій родині. Це треба було мати не аби який талант, адже взагалі наша родина дуже добра, особливо дідусь, котрий тікав з хати кожного разу, коли кололи кабанчика, не міг бачити, як штрикають в бік свині гострого ножа, а пізніше у кожної котлети просив вибачення.
Широкоплечий та високий, дядько Толя прийшов до нас в дім сватати тітку Любу. З нею він до цього зустрічався півроку, водив її у кіно їсти цукерки на кріслах останнього ряду, дарував квіти й писав безхитрісні вірші. Ось, нарешті, й прийшов, як казала бабуся «саме час, коли помідори геть дешеві».
Зайшов, весь такий чепурний, немов першотравнева трибуна. Раптом, побачив тітку Клаву, рідну сестру тітки Люби. І, очумілий сам від себе, з порогу посватався до тітки Клави.
Батьки завмерли в шоці, свати втратили дар мови, сестри спалахнули червоним кольором
– Анатолію, ти впевнений? — запитала племінника тітка, рівна, як штангенциркуль, єдина кровна родичка дядька Толі у цілому світі. Тітка у війну, відразу після смерті брата, здала дядька Толю в інтернат, розумно розсудивши, що так їм удвох буде простіше прогодуватися. Коли після інтернату Толя вступив до педагогічного училища, вона почала двічі на місяць акуратно переводити йому гроші, з якогось Кримського містечка із дивною неросійською назвою Сімеїз — десять карбованців сьомого і десять двадцять сьомого числа. На сватання дядько Толя, що вже працював істориком в Луганській школі, викликав тітку телеграмою. Та приїхала. Не зустрічаючись років двадцять, вони були неприємно здивовані один одному на залізничному вокзалі Луганська. Тітка виявилася сухорлявою старою з владними складками по обидві сторони твердого рота. Дядя Толя виявився високим, галасливим хлопцем, ніби в докір тітці, дуже схожим на свого батька, якого він зовсім не пам'ятав.
І ось дядько Толя ще й видав номер.
– Анатолію, ти впевнений?
У тиші слова рубали простір довкола навпіл.
- Упевнений, — сказав дядько Толя. — Пробач, Любочко. Щось із серцем.
Тітка Клава, ще молоденька, сяюча, в яскравому ситцевому пляттячку, несподівано погодилася.
Тітка Люба втекла з дому, десь бродила ніч, поки вся сім'я шукала її гукаючи вздовж берегу Сіверського Донця, вранці прийшла, сувора і сіра, ніби витерта гумкою, зібрала у дідову стару валізу свої речі і поїхала, спочатку у сусідній обласний центр, а потім ще далі і далі, щоб більше ніколи не повернутися додому.
Весілля грали шумно, в клубі, чого вже, весілля все ж таки.
А наступного дня дядько Толя заклав на краю селища будинок на гроші, які зібрали на весіллі. Будинок вийшов на чотири кімнати. Дядя Толя звільнився з Луганської школи і влаштувався у місцеву, селищну.
Я пам'ятаю як на дверях їх дерев'яного туалету висіла вирізка з журналу «Огоньок», на якій завмерли в скорботних позах скіфські кам'яні баби, штук десять, а під ними впевненою рукою дядька Толі було крупно виведено фломастером — «Пам'ятай, за тобою черга».
А ще вечорами він грав для картоплі на баяні, запевняючи, що від музики вона стає солодшою й наваристою. І сміявся, чи то жартував, чи то всерйоз казав, спробуй зрозумій його. І всі в селищі знали, що не було картоплі смачніше, ніж у дядька Толі, Анатолія Борисовича, історика.
Після народження доньки, якось в одну мить, тітка Клава стала почувати себе гірше, почала задихатися і набрякати, і серце її перестало тримати чіткий ритм.
Вона прохворіла двадцять років, від набряку стала схожа на грушу, водянисту грушу з тонкими сірниковими руками з боків. Останні десять років районні лікарі, зустрічаючи тітку Клаву на інвалідному візку в поліклініці, замість «здрастуйте» здивовано вигукували:
- А ви ще живі?
І відмовлялися братися за лікування, прописували порошки, які не приносили ніякого полегшення, радили змінювати клімат. І в Києві лікарі відмовлялися. І в Москві.
Двічі на день, десять років поспіль, дядя Толя виносив тітку Клаву у двір полежати на тапчані, подихати повітрям. Возив її купатися на Сіверський Донець і до моря. Останні два роки годував з ложечки і поїв компотами власного варіння.
Коли тітка Клава померла, дядя Толя замкнувся в будинку і добу не підпускав до неї нікого.
А на двадцятий день після смерті дядько Толя помер сам.
Місцевий лікар сказав – це щось з серцем.
