Прихід до влади в США Дональда Трампа дуже багато що змінив для Центральної Америки. Жорстка антиміграційна риторика тільки завдяки стримуванню демократів, поміркованих республіканців в Конгресі, судової гілки влади сповна не трансформується в державну політику, хоча головне тут слово «сповна», адже Д. Трампу та його соратникам все ж вдається поступово, частково, менш агресивно, аніж планувалося, але вмонтовувати свої антиміграційні ідеї в правове поле держави. В першу чергу, пильне око Білого Дому в питанні міграції направлене на південний кордон, а саме на міграцію з Мексики та держав Центральної Америки, навколо якої будувалася левова частка передвиборчої кампанії Донні. «Стіна», «міграційні каравани», розлучення дітей та батьків на кордонах, спеціальні табори для мігрантів – це тільки вершини інформаційного айсбергу, нижче знаходяться багато суто бюрократичних, непомітних, «кабінетних» рішень, які роблять міграційну політику США найжорсткішою за останні десятиліття.
Що це означає для мігрантів з держав Центральної Америки? Звичайно, це значно знижує їх шанси потрапити в США, яскравим символом чого стала історія міграційного каравану з Центральної Америки, який дійшов до американо-мексиканського кордону і стихійно перебував там під софітами та телекамерами світових ЗМІ. Варто розуміти, що все ж певна кількість центральноамериканців потрапляє в Штати, проте Білий Дім не тільки посилив свою антиіміграційну політику на кордоні, він ще й посилив її всередині держави, що призводить до масових екстрадицій незадокументованих мігрантів в держави, громадянами яких вони є. За таких умов дуже велика кількість мігрантів з Нікарагуа, Сальвадору, Гватемали, Гондурасу, Панами, Коста-Ріки осідає в Мексиці, яка, незважаючи на неможливість запропонувати мігрантам ті ж економічні та фінансові умови, що й США, все ж є кращим варіантом для багатьох заробітчан, ніж залишитися вдома. Здавалося б, є альтернатива і це добре, проте, на жаль, але мігранти з Центральної Америки з важкістю можуть вважати Мексику НАБАГАТО кращим варіантом за свої краї.
Великі економічні проблеми (серед яких бідність та великі соціальні розриви за майновою ознакою чи не ключові), нестійка політична ситуація, високий рівень криміналізації держави та суспільства, поляризація спільноти, радикалізація, наявність багатьох центрів фактичної влади – все це не сприяє тому, щоб мігранти з Центральної Америки могли розглядати Мексику як хорошу альтернативу США. Варто до цього додати й те, що жорстка політика США щодо міграції з ЦентроАмерики (що зробила Мексику місцем скупчення мігрантів, які не потрапили в Штати) сприяє підвищенню рівня соціальної ворожості, несприйняття та відвертої агресії мексиканців до «приїжджих», які в умовах того, що не всі мексиканці можуть похизуватися «хорошим життям», претендують на те, щоб забрати багато робочих місць в місцевого населення. Це безумовно призводить до соціальних конфліктів та перетворює життя мігрантів в Мексиці на де-факто виживання, що, до речі, дуже часто штовхає їх на злочини і, як наслідок, появу процесів криміналізації мігрантських спільнот з Центральної Америки.
У багатьох мігрантів виникає відчуття безвиході, глухого кута, яке змушує думати – яка різниця де виживати? Виходом могла б бути міграція до Південної Америки, але розглядаючи ситуацію в головних державах континенту, уже важко сприймати їх як альтернативу. Венесуела, яка за Уго Чавеса ще могла б прийняти певну кількість мігрантів, тепер сама є донором мігрантів, донором небачених обсягів для Латинської Америки. Бразилія, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Аргентина (упускаючи те, що подорож до цих країн для мігрантів з Центральної Америки обійдеться недешево, а економічні переваги, які є там, є абсолютно не «штатівськими») — названим держава аж ніяк «не до Центральної Америки». Маючи венесуельську міграційну кризу, маючи внутрішні соціально-політичні протиріччя щодо обсягів прийняття до себе мігрантів з Венесуели, власні економічні проблеми, ці держави і так неохоче приймають «гостей». Центральноамериканська міграційна криза їм точно не треба.
До чого це призводить? Одним із наслідків ускладнення міграції до США та далеко не простої міграції в Мексику є те, що багато центральноамериканців не мають іншого вибору як залишитися в своїх державах та виживати в них. Підвищення рівня концентрації незадоволених економічним, політичним, загалом соціальним становищем людей в Центральній Америці (що відбувається автоматично при зменшенні кількості мігруючих), яке накладається на корупційно прогнивше, неефективне управління державами локальними політичними елітами в регіоні, призводить до соціально-політичних потрясінь, появи потужних протестних рухів (що уже спостерігається найяскравіше в Нікарагуа, Сальвадорі, Гондурасі), радикалізації суспільств. Рівень агресії серед населення в Центральній Америці зашкалює і поступово, але впевнено, трансформується в фізичне насилля, збройне протистояння всередині цих держав. І не помітно підстав, щоб думати, що це багаття скоро згасне, зате підстав для того, щоб воно ще більше розгорілося, достатньо.
Не варто забувати і ще один фактор, про який дуже мало говорять – клімат. Центральна Америка – це регіон, який за даними науковців чи не найбільше страждає від глобального потепління і де зафіксовано одні з найвищих показників росту середньорічних температур. Для сільськогосподарських економік, якими переважно і є центральноамериканські, це не просто ризики, це загроза, яка вже реалізовується через зниження рівня врожайності рослинних культур, занепад тваринництва та загальну кризу в сільськогосподарській сфері Центральної Америки. Не варто нагадувати, що це не просто зниження доходів фермерів (а отже і простих працівників), удар по експортному потенціалу держави (а отже по національній валюті), але й втрата робочих місць та поява ознак продовольчої кризи. Для центральноамериканців розмови про глобальне потепління – це не розмови на дозвіллі, майданчик для інтелектуального диспуту чи роздумів про глобальне. Це їх насущне, їм матеріальне.
Центральна Америка кипить і це помітно. Кипляча вода уже ллється через краї, хоча кришка ще не злетіла з каструлі. Для того, щоб вона так і не злетіла, а температура поступово понижувалася в казані, мало зусиль тільки центральноамериканців, мало реформування їх держав, мало докорінної перебудови суспільного укладу (хоча і це треба робити). Центральній Америці потрібна допомога, і США – це саме та держава, яка може допомогти найбільше. І мова не йде тільки про прийняття мігрантів, фізично розвантажуючи держави в регіоні (США не зобов'язані бути благодійниками, але повинні розуміти свою відповідальність), мова йде про лідерство США в процесі підтримки економік цих країн, підвищення рівня ефективності держав регіоні та недопущення того, щоб Центральна Америка стала місцем геополітичної боротьби між сильними світу цього. Як уже було колись, в далеких 70-80-х роках минулого століття.
