Як тільки обличчя кумира починає асоціюватися зі злочином чи образою, більшість людей не мають проблем розпрощатися з кумиром.

Професор Деніел Левітін пише у своїй книжці “This Is Your Brain on Music” про те, що деякі люди не можуть слухати твори німецького композитора Вагнера частково саме через його згубний антисемітизм, і тому, що його музика асоціюється з нацистським режимом. Будучі когнітивним психологом і неврологом автор пояснює цей феномен через те, що музика має властивості переносити нас в іншій емоціональний стан, змінювати настрій, а для цього нам потрібно повністю довіритися, підняти забрало перед автором. І ми робимо це тільки перед тими, з ким відчуваємо себе безпечно, але згадуючи про антисемітизм і нацизм слухачі не відчувають себе безпечно і вільно. Про себе автор пише (переклад з англ. всюди мій): «Вагнер завжди глибоко турбував мене, не тільки його музика, але й сама ідея слухати його музику».

Але не все так просто, як здається, бо і ми не такі прості, погані асоціації не завжди відштовхують нас від твору, пов'язаного з проблемним автором. Ніхто не хоче бути тим, хто спалює книжки. Нам здається, що все людство і наша особиста інтелігентність тільки втратять, якщо відмовляться від якогось витвору мистецтва не тому, що твір бездарний, а тому що ми розійшлися з автором у точках зору. Наша схильність бути об’єктивними, справедливими і сприймати мистецтво як маркер інтелекту і гуманності заперечують цьому відторгненню. І всі ці складності добре приправлено нашою особистою ностальгією, - любов'ю, роздумами та щасливими спогадами з дитинства, - всім добрим, що пов'язано з твором або творцем. Ностальгія - це дитина, яку ми не хочемо вихлюпнути з водою.

Отже, маємо два питання:
1. Чи повинні ми відмовитись від витвору мистецтва, якщо вважаємо, що його автор чине зло? Питання інтелігентності.

2. Якщо сьогодні ми вважаємо улюбленця чи кумира аморальним, чи це перекреслює все добре у минулому, що пов'язано з ним? Питання ностальгії.


Питання інтелігентності.
У той самий час, коли українське суспільство дискутує про відношення до артистів, що підтримують агресора, американське суспільство зіткнулось зі схожою етичною проблемою, коли стали широко відомі історії з сексуальними домаганнями та нападами чоловіків у шоу бізнесі. І тут треба сказати, що в Сполучених Штатах набагато більше філософів моралі, що стоять напоготові відгукнутися на потреби суспільства, ніж я знайшла в Україні.

Інформаційний філософський портал «Daily Nous», який веде Джастін Вейнберг опублікував у 2017 році добірку думок щодо мистецтва морально проблематичних авторів. Нижче я підсумувала ідеї за і проти, що були висловлені різними філософами:

* Карол Хей у маніфестній промові стверджує, що це залежить особисто від людини, чи вона приймає чи відторгає аморальність, але ми насправді дуже добре вміємо не помічати те аморальне до чого просто звикли. Нагадаю, що мова у статті йде про сексуальне насильство, але таку ж саму логіку можна використовувати на будь-який аморальний акт.

* Девід Хеті вказує, що не можна сказати комусь, хто, наприклад, не заплатив податки, що він не може через це закінчити малювати свою картину. Тобто ми не можемо диктувати іншим чи вони можуть чи ні залишатися творцем і творити, але ми залишаємо за собою, чи споживати твір.

* Згідно з позицією Шен-йи Лиао ми ще не знаємо, чи аморальні якості митця насправді відбиваються на якості твору, іншими словами, якщо митець злодій, то це може вплинути на самий твір. Немає ніяких критеріїв, щоб вирішити, чи картина, фільм, чи танець «інфіковані» аморальністю автора.
Ще одна думка - ми не рідко вибираємо якійсь твір на основі факторів не зв’язаних взагалі з його естетикою. Наприклад, якщо вибір виконавців обмежений, люди можуть слухати щось низької якості, можуть споживати твори авторів, з якими не згодні або яких вважають за поганих людей, просто тому що немає альтернативи.

* Зауваження Стефані Партрідж навело мене на думку, що якщо ми не можемо приймати якийсь арт добре через те, що знаємо щось погане про його автора, це знижує якісь самого арту. Якщо більш складно – немає об'єктивних критеріїв красоти чи таланту, красота і талант визначається тільки самим споживачем на основі його особистого враження від твору. Наприклад, якщо я вважаю щось талановитим, а моя подруга – ні, то ми обидві праві, бо саме ми визначаємо вартість для нас цього твору. Таким чином, якщо мені щось подобається, але я не можу насолоджуватися цим, бо згадую якусь гидоту про автора, це знижує мою цінність цього твору.

* Меттью Строл і Мері Бет Віллард вважають, що якщо кожний витвір мистецтва розглядати скрізь призму моралі можна втратити значну кількість видатних митців, хоча можливо існує різниця між споживанням твору, автор якого вже помер, і того, хто ще живий, бо купуючи квітки на концерт ми робимо цю людину ще сильнішою, а значить, - вона може заподіяти ще більше зла.
Це дуже важливе зауваження - підтримуючи аморального автора ми даємо йому/їй можливість і далі розповсюджувати свою точку зору, бути авторитетом, впливати на людей. Підтримуючи такого автора ми можемо стати співучасниками його згубного впливу.

Зрозуміло, що філософія це не точна наука, але у даному випадку, раціональні ідеї можуть бути компасом у незрозумілих і заплутаних ситуаціях. Загалом, з одного боку ми не можемо забороняти злочинцям бути митцями, з іншого, треба пам'ятати, що підтримуючи аморальних авторів ми робимо їх впливовішими, і це надає їм можливість і далі творити зло, і таким чином ми можемо перетворитися у співучасників.


Питання ностальгії.
Мілан Кундера у знаменитій книзі «Нестерпна легкість буття» пише про «чарівність ностальгії», що осяює навіть гільйотину. Він наводить історію, що якось він гортав книгу з фотографіями Гітлера, аж раптом відчув душевну теплоту, що його самого дуже здивувало, він розсудив, що попри те, що це був жахливий час, і він втратив родичів у концентраційних таборах, це все ж таки був час його дитинства. Цей епізод, зауважує автор, показує «збоченість світу», у якому все пробачається просто тому, що все приречене назавжди зникати в небуття, як наше дитинство.

Як і для деяких інших людей, мені було складно примирити, наприклад, «Москва сльозам не вірить» і висловлювання Олексія Баталова у підтримку анексії Криму, висловлювання деяких лікарів, рок-музикантів, і акторів з пов’язаними з ними дуже важливими і теплими спогадами. Чи їх сучасна позиція перекреслює все добре, що було зроблено до цього?
Віктор Шендеровіч у «Гордоні» у 2017 вказує, що людина більше, ніж її один вчинок: «Но что же теперь? […] С презрением вынести за идеологическую черту грандиозного человека? Нет, братцы. Он мал не так, как вы» і «Поддержка войны на Донбассе не может быть единственной линейкой для замера души: это важный, но не универсальный показатель!» Але і він признає, що «Военные времена – плохое время для полутонов». Навіть у цій впевненій промові є розуміння, що українцям буде важко і навіть неможливо мірять людей будь-якою іншою «моральнісною лінійкою», крім Донбасу і Криму, коли вбивають людей.

По іронії, промова Баталова про Крим наскрізь просякнута ностальгією. Саме ностальгія о поїздках до Криму там є основним аргументом «нашості» і затьмарює розуміння окупації, порушення міжнародного права, покалічені долі людей. Ностальгія – страшна річ.

Віталій Портніков у «Крим.Реалії» відповідає, я так розумію, саме Віктору Шендеровічу на його зауваження про «більш ніж ми» великих людей, - «Ответственность таланта во много раз выше, чем ответственность услужливой посредственности» і «Поступок Баталова – предательство собственного таланта, призванного быть гуманистическим инструментом очищения человеческой души.»

Так, ми відчуваємо себе зрадженими, і так, відповідальність талановитої, знаменитої людини значно вища, з Баталовим ясно. Але що нам робити з нашим минулим?

Як і все на нашій землі, це питання запитували вже не один раз. Наприклад, у часи першої світової війни сім’я засновника психоаналізу Зигмунда Фройда перебувала у Відні, його позиція була така, що він «єврей без країни», і це не його війна, але його добрі друзі, теж євреї, але у Америці, були з ним не згодні, вони допомогали перевозити поранених солдат і цивільних і навіть почали сприймати сина Фройда, що був тоді у австрійській армії, як ворога. Таке негативне відношення до родини травмувало дочку Фройда Анну, яка була дуже прив’язана і близька до своїх американських друзів. У своєму листі вона написала: «володіння іншою людиною неможливо; і тому всі мої минулі стосунки з цією людиною, здається, втратили цінність, навіть попри те, що мені ця людина дуже подобалась..., кінець завжди знищує все минуле».

[Але треба мати на увазі, що у той час Анна була ще молода, і ми не знаємо, як би вона подивилась на цю ситуацію після другої світової війни, коли сама вона вимушена була емігрувати до Англії, і чотири її тітки були вбиті у концентраційних таборах.]

Це саме те, що психолог і Нобелівський лауреат з економіки Деніел Канеман називає «правилом піку та кінця». Люди мають схильність запам'ятовувати найбільш винятковий момент події та її кінець. Канеман наводить приклад з розлученням, коли люди вважають увесь брак марним і поганим замість того, щоб признати, що хоча б якийсь моменти за весь той час були гарні. Інший приклад – 40 хвилин прекрасної симфонії, яка закінчилася неприємним скреготом вінілу, що «зруйнував все враження» від музики.

Деніел Канеман пише у «Thinking, fast and slow», що поганий кінець не може зруйнувати добрий досвід. «Але подія не була власне зруйнована, тільки спогади про неї. Сама подія була майже цілком доброю, і поганий кінець не може скасувати її, бо вона вже сталася.» Поганий кінець не може переробити минуле задоволення, воно вже наше, таке як воно було. Тобто поганий кінець – це одно, а минуле – це інше, і треба намагатися не змішувати одно з іншим. Те, що сказав Олексій Баталов не повинно зруйнувати мої добрі спогади, але те, що він сказав не може бути прийнятно «заради доброго минулого».

Наше минуле вже сталося, його ніхто не відніме, і його не треба «захищати», вигороджуючи і знаходячи виправдання для митців, що поводяться аморально. Вони були кумирами, бо представляли для нас добрі якості, але коли якостей не має, то не має і кумирів. Талановитий митець інколи переживає у собі порядну людину.

Я закінчу процитувавши автора, яким відкрила цей пост, Деніела Левітіна: «Я не бажаю піддатися спокуси музики, що була створена таким порушеним розумом і таким небезпечним (або непроникливо твердим) серцем як його [Вагнера], тому що я боюся, що можу сам почати відтворювати такі ж потворні думки. Коли я слухаю музику великих композиторів, я відчуваю, що у якомусь сенсі ми перетворюємося на одне, або я дозволяю йому стати частиною мене».

Я слухаю музику у такій же спосіб. І як і більшість людей не хочу, щоб погане було частиною мене.

Примітка.

  • слово «аморальне» вживається у сенсі - те, що кожна людина вважає прийнятними особисто для себе, але звичайно у тексті основні відсилання до відношення к окупації Криму і агресії проти України.
  • приклад з Олексієм Баталовим був вибраний мною бо вразив особисто більш інших.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація