- Понімаєш, Петровичу, ти сам по собі, жінки нема, ніхто не пиляє, — протягнув Микола, перевіряючи наживку. – На рибу — хоч щодня. В політиці, он, розбираєшся… А я й новини не маю часу глянути.

- Ну не скажи — крякнув Петрович, розгортаючи тормозок, — диви, скільки всього твоя Оксана нам наготувала. Навіть салат в судочку. Ого. І вилки, і тарілки, й салфєтки… А в мене холостяцькі яблучка. А про політику ти не правий. Такий час, що в стороні не можна бути. То всьо від нас залежить.

Петрович діловито розкладав на скатертині смаколики:

- Тре будувати нову Україну, щоб всім добре жилося. От глянь, як в Гєрманії люди живуть! Які в них дороги! А хати які! І заробляють по дві тищі євро в місяць. Отак треба жити! А наші бариги що? Хіба вони нам зроблять таку зарплату?

- Та да… От вчора моя Оксана закатала істерику. Дивись, каже, як Костюки живуть — в хаті ремонт, в костючихи нове плаття, машина нова… Нє, уяви, з Костюками зрівняла. Ти ж Костюків знаєш?

- Та знаю. Голота-голотою були в 90-х. Інтєлігєнти.

- Ага. Поки ми з тобою вкалували на заводі, хай і за мінімалку, Костючиха бігала, за копійки репетитором підробляла. А Костюк, замість заробити грошей, сидів без зарплати в свомєу НІІ.

- Канєшно, тепер він велике цабе. Ойтішнік. Гроші гребе лопатою.

- А я Оксані кажу: а ти готова була б сидіти на одній картоплі, поки я би, як Костюк, вчився? Давай, кажу, я зараз піду вчитися на айтішника. Будеш чекати 5 років, поки я почну заробляти? Де там. Їй дурепі, давай одразу, щоб як в Костюків було…

- Да. Жінки такі. Давай їм все і зразу. От якби у нас було як в Гєрманії – то такого б не було. То все через владу в нас життя таке. Якби вони робили реформи, то ми би вже жили десь як чехи. Чи болгари. Три роки просрали! Понаймали якихось зальотних, платять мільйони. Ти бачив, яка зарплата в Коболєва? А в Балчуна? Що, самі не могли? Сплошна імітація, а не реформи.

- Імітація, — пирхнув Микола.- Моя теж пиляє, каже, що в мене не бізнес, а імітація. Каже, якби в тебе був нормальний бізнес, то я б за покупками до Парижу їздила.

- То про твою СТО так каже? – аж поперхнувся Петрович. — Нічого собі, ти всього за три роки он як розвернувся. Постійні клієнти, заробіток… Вже он Льончика з Толяном на роботу найняв.

- Ото за те й пиляє. Каже, що ж ти за бізнесмен таки? Грошей мало, тільки сидиш, каже, в тому гаражі з дружбанами, ще й гроші їм платиш! А Льончик, мєжду прочім, в електроніці шарить. На ньому з десяток клієнтів тримається. От і плачу йому, щоб на інше СТО не втік.

- Та да, спєца зара трудно знайти. А все чого? Бо нормальні повтікали з країни. В Польщу. Диви, як поляки влаштувались, все в них працює, зарплати нормальні. А в нас? Кажу, три роки влада просрала. Треба було зразу економіку піднімати, податки знизити, а пенсії і зарплати підняти, заводи нові построїти, школи там, садочки, лікарні. Медицину підняти. І армію треба було зразу, ще в 2014-му, на контракт переводити, жалованіє нормальне платити щоб специ воювали. А не мобілізацію проводити. І забезпечити ту армію треба було зразу, а то чухались. Тільки гроші клянчать в МВФ. Понабирали кредитів, сволота, а нам розплачуватись. Поляки б за три роки знаєш скільки зробили б? Ти б вже возив до Парижу свою Оксану.

- Знаєш, шо саме обідне? Оксана не розуміє, як тяжко розкрутитись. От що таке три роки для бізнесу? Я вкладені гроші почав відбивати тільки зараз. Оренда, електрика, інструменти, расходнікі, фарби-шпакльовки всякі… Ще й за охрану фірмі з сусідньої стоянки прийшлось платити: помниш, як мене обікрали? Все з СТО повиносили. Я тоді в борги заліз… Досі не розплатився. Але ж почав знову, працюю.

- А владі наплювати на наші проблеми. Їздять по світу, кланяються європейцям. От не понімаю: нашо так уніжатись? Сказав би Порошенко прямо: ви, гади, меморандум підписували? Ото давайте тепер, вигрібайте, бо то ваш пройоб.

- Ага, цей скаже. Я тоже не можу дивитись на ті уніженія… А як я пахав, щоб клієнти прийшли? Грошей же на розкрутку не було. Я ж новенький, куди мені проти інших СТО було тягатись. Що доводилось терпіти! Всяке мурло разпальцоване обслуговуати. Бо гроші треба, сім'я, діти… Вилизував ті машини. Гарантію давав. Знижки давав – собі в збитки працював, поки клієнт не пішов. Скільки всього…

— Оно клює! Тягни! – за мить сріблястий карасик вже плавав у відерку.

- Хочу спитати, Петрович: ти знаєш отого Ганьчиного внука? Ходить за моєю Танічкою, клини підбиває.

- Коли ж твоя Таня вирости встигла, що вже й кавалєри бігають? Вона ще ж в школі вчиться?

- Та нє, вже вступила до інституту обласного. З вересня на учобу поїде. Ото й переживаю, бо той Колька Ганьчин в'ється поряд. Таня як здуріла: каже, він багатий, офісі працює… Хоч би заміж не вискочила.

- Та яке багатий? Яке працює? То все фікція! Я їх сім'ю знаю: батько сидить, сам Колька охранніком в якійсь фірмі працює. Бреше він. Він Лєнчиній дочці так само брехав, голову закрутив, а потім втягнув в якісь махінації, ледве відкупились. Жени його в три шиї! То така сімейка, що сам влізе в халепу, ще й Таню за собою потягне. І прийдеться тобі СТО продавати, щоб відкупитись. Раз збрехав – збреше знов.

- Да… Добре, що поділився з тобою, Петрович.

- В наш час треба знати, кому вірити. Кожне норовить надурити. Влада нас дурить постійно. Міняти їх треба. Оно Юля каже, що ми вже можемо жити мінімум на рівні Чехії. Мінімум! А може, й лучче. І зарплати в нас мають бути по десять тищ. Мінімум. І за газ платити втроє менше маємо. А Міхо каже, що він би війну за три дні скінчив і всіх бариг посадив. І знаєш що? Я їм вірю. Чого їм брехати? Вони ж не наживаються на війні, як бариги. От і ріжуть правду-матку.

- Добре, Петрович, що ти в політиці розбираєшся…

- Та да. В політиці головне, Миколо, точно знати: кому можна вірити… Ну шо там, клює? Показалось… А Кольку жени.