В дитинстві, ще при совку, в мене був свій персональний Гугл.

Це був мій тато.

Будь-яке слово, будь-яка подія, про які я не знала — про все могла спитати в тата, і одразу отримати відповідь. І не просто відповідь, а невеликий екскурс в історію чи в етимологію.

Таких знань в мені накопичилась ціла купа. Всі ці знання були ніби й не потрібні в повсякденному житті. Їх не викладали у школі. Але вони були цікаві. Вони досі в моїй довготривалій пам'яті. Деякі я розширила, самостійно розкопуючи тему. Деякі так і вбились у пам'ять зі стислих пояснень батька.

Це моя світоглядна база даних.

Іноді в розмові з друзями-колегами даю пояснення з цієї бази. Мене питають:

- Звідки ти про це знаєш?

А я не можу сказати, звідки. Чи батько розповів, чи сама прочитала якусь статтю, чи в книжці десь зустріла й запам'ятала... Звідкись знаю, і все.

Потім моїм Гуглом став чоловік. Практично про все, що я не знала, могла спитати в нього. Іноді бувало таке, що знаєш про якусь історичну подію дуже туманно. Питаєш в чоловіка — він дає тобі короткий розклад. І ти вже можеш загуглити, якщо тобі мало, бо знаєш, які слова-вирази вбивати в пошуковик.

Коли син вступив у ніжний вік (12+), ми виявили, що школа дає для ерудиції +0. Реально +0. Є якісь знання, але їх не можна зібрати докупи, бо немає на що їх нанизати. Ключові поняття відсутні як в наших підручниках, так і в головах вчителів.

А дізнались ми, бо син в 12 років не знав, хто такий Буцефал.

Рішення проблеми прийшло якось саме. Ми просто влаштовували бліц-опитування сину. От прийшов він до нас у кімнату чи на кухню, а ми починаємо:

- Що таке Троя?

- Що таке фотон?

- Що таке дилема?

- Хто такий Сковорода?

- Що таке дифузія?

- Хто такий Мазепа?

- Що таке гомеостаз?

- Хто такий Феліні?

Синові подобалось. На більшість питань відповідав. Якщо не знав — ми пояснювали коротко, але він мав ще сам докопати інформацію самостійно.

Така гра в нас тривала до синових років до 15. Ми не домовлялись, просто один з нас, я або чоловік, раптом починав питати, інший підхоплював.

Потім син почав у відповідь ставити питання, на які у нас не було відповіді. О, він вибирав заковиристі питання ).

І ми зрозуміли, що наша гра закінчилась.

Але вона досягла мети: сформувала у сина розуміння, що скільки б знань у тебе не було — без ерудиції ти не можеш вважатись розумним. Ерудиція, наче темна матерія, тримає твої знання вкупі, не дає розвалитись твоєму світогляду, не дозволяє маніпулювати тобою.

Мій син пішов далі.

І тепер він — мій персональний Гугл. Бо я вже не читала сучасних філософів, а він читав. Тепер він дає мені пояснення.

Колись він стане дідом, і буде вчити свого внука (чи внучку), що ерудиція — це важливо. І стане його (чи її) персональним Гуглом.

І це чудово.

* Коли я думаю про це, гостро відчуваю, що я безсмертна. Бо думки мого батька, чоловіка і мої вже живуть в моєму синові, і житимуть в його нащадках. Дункан Маклауд помилявся ). Не треба нікому різати голови. Треба тільки говорити зі своїми дітьми. Особливо у ніжному віці.