site.ua
член клубу

Сьогодні на роботі:

- Ти йдеш на «Кіборгів»?

- Ні, я таке дивитись не зможу. Це для мене занадто важко.



Ми всі поранені в цій інформаційній війні.

Чотири роки тому ми ще слухали, коли якийсь кєкс надуває щоки і віщає, як елітна російська армія з телевізора візьме Київ за три дні. Тоді ми ще не вміли оборонятись і вірили, що російська армія така, як на екрані. Ми відступали. Від інформаційних бомб «танки йдуть на Київ» страждало мирне населення: люди бігли купувати сірники і крупи, свічки і макарони, хліб і цукор мішками. Я була в натовпі з сотень тисяч інформаційно поранених, які, зажахані, збирали «тривожні рюкзаки» (з документами на квартиру, запасом готівки та їжі на тиждень, бинтами і перекисом водню), а також вивчали тактику виживання в умовах бойових дій в містах.

Ми інформаційно зранені. Вони цілили не тільки в нашу пам’ять та історію, вони цілили навіть у вчора, в сьогодні, в те, що ти прямо зараз бачиш, але треба не вірити своїм очам. Їм так треба.

Спочатку була артпідготовка. Наші мізки виплавляли страшилками про те, що Україну от-от зіллють, розміняють чи то на Сирію, чи то на копійки, а ті копійки з’їсть дефолт, а весь світ підтримує росію…

Ті, хто вижив, оборонялись. Я пам’ятаю одну з перших наших перемог, коли ми задавили сміхом, наче танками, вкид про «знімають з поїзда в нацгвардію». Досі сміюсь, коли згадую, які перли зустріла тоді в мережах. Ми тоді відбили цю атаку і просунулись трохи вперед. Звільнили кількасот тисяч душ і вдягли їх в бронікі сарказму.

Я навіть не пам’ятаю ім’я того героя, який запустив хештег #зняли в нацгвардію.

Це вже потім були «снігурі», «Укррабконтроль», бідненько, але чистенько вдягнені дєдушкі і соляні мільярдери. І, звісно, перемога з Анною Київською.

Переломи. У нас були відкриті (не закриті) переломи. Переломи в свідомості. Так, так. Це я про те, як дико було усвідомити: як це так – стріляти в росіян?! Нині цей перелом зажив, і сліду нема. І ми добре знаємо, що росіян, які прийшли зі злом на нашу землю, вбивати не тільки можна, а й треба. І побільше. Ми навчилися радіти смерті ворога (ага, і оркестру алєксандрова разом з докторлізою). Ми навіть не кульгаєм від таких думок.

Другий важкий перелом – усвідомлення того, що росіяни знають. Коли ми, наївні, присилали їм відео, показували фото, сперечались, переповідали те, що самі бачили й чули, бо думали, що їх обманув злий путін. Ми так старались, поки не зрозуміли: вони ЗНАЮТЬ. Чудово знають. І підтримують.

І цей перелом вже не болить. Ми просто повернулись спиною і пішли далі.

Ми навчились розпізнавати пропаганду. Вивчили методику противника. Витягли на світло маніпуляції.

Наші снайпери-самоучки ювелірно знімали ворогів. От подумайте, хто при здоровому глузді сьогодні буде слухати когось на кшталт Іларіонова? Ця особа – навіть не трьохсотий. Це чистої води двохсотий боєць роспропагандонів. Всьо. Портрет, чорна стрічка й некролог. Його сентенції можна пакувати в цинковий гроб і відправляти додому до Ольгіно. А колись він їздив катком по наших мізках.

Ми знімали маски, здирали драпіровки, оголювали потворне дрябле тіло смислів і цілей російської придворної «опозиції», що рядилась в мишебратья, прикриваючи шовком і оксамитом свою імперську тушу, густо змащену кров’ю невинних.

Але найгірше було в катівнях. Інформаційні кати російського розливу сиділи в наших ефірах й емоційно катували ні в чому не винних українців. Кати добре треновані та озброєні отим набором ножів-скальпелів, крюків-гаків з фільмів-жахів – для шматування нашої свідомості. З хірургічною точністю кати запускали кігті в найболючіші місця нашої душі, ретельно підбираючи теми, відеоряд, фон, ракурс, освітлення, тембр голосу і фрази – усе з багатого арсеналу своїх катівських інструментів. З усією майстерністю, відточеною на всяких російських семінарах та курсах.

Ми горіли разом нашими погранцями від російських градів. Ми спльовували кров і вибиті зуби разом з нашими полоненими, і жували разом з ними жовто-блакитний шеврон. Нам всім відрізали вуха, стріляли в потилиці в «зеленому коридорі». Нам всім розпороли животи і кинули вмирати в озеро… Це на фоні наших розтерзаних тіл фоткались всякі мільчакови. Ми всі вмирали разом з нашими в «котлах».

А тепер нам стріляють в спину: намагаються розтлумачити, що наших не можна називати нашими, аби не образити почуття дирівців. І так єхидно додають: інакше чим ви кращі за росіян?

Стріляють свої. Вірніше, ті, кого ми вважали своїми.

В теле- та інтернеткатівнях масово страчували здоровий глузд. Жовтим фосфором випалювали наші емоції.

Емоційні тортури декого перетворили з живих людей на заціпенілих осіб, що прагнуть лише відгородитись від усього цього жаху, не чути і не бачити, не вірити і не сподіватись. Бо серце не витримує і залишається єдине спрагле питання: коли, нарешті, це все закінчиться??

Хтось так і не вилікувався та став вразливий. А хтось, навпаки, на все життя запам’ятав той липкий страх і холод, обізлився, загартувався і дає відсіч.


Ми дали відсіч росіянам. Відкинули лінію інформаційного фронту за порєбрік. А в цей час нас вдарили в спину. Вдарили ті, кого ми вважали своїми. Спочатку вони своїми ротяками позаносили роспропаганду в наш дім. Так, це я про таємні тюрми СБУ і всякі «хтовбивпавла» в унісон з «гдєільдардадін». Не зустрівши належного спротиву, зраднюки відкрили шлюзи — і кремлівське лайно потекло широким потоком. Всякі гаді і піховшеки заполонили ефіри. Сопливі «експерти», щойно з тренінгів на якомусь Селігері, працюють позмінно з сивочолими «експертами» з числа відставних чиновників-лизоблюдів епохи Овоча. В наше життя не з інформаційного фронту, а з інформаційного тилу зайшла російська пропаганда. І ось уже з наших екранів лунає те, проти чого боролись в 2014-му: «нєсостоявшаяся страна», «государствєнний пєрєворот», «за что скакалі на Майданє» І навіть відверте «ми вєрньомся». Наші вуха заливає липке «Україна от-от зникне».

Зраднюки відтоптались на наших символах. Заляпали брудними лапами і Марш мільйонів, і Качу… Знищили смисл слів «патріот» і «активіст».

Наші ЗМІ перетворились в концтабори для здорового глузду. Концтабори, де розум випалюють, труять в газових камерах, вбивають надію і почуття гідності.

Проти цих не боролись. Бо вважали своїми.

Тільки зараз вилазить назовні приховане, оголюється технологія. Деякі месії дали збій. Коли тих вождів потрусили, почули лише брязкіт тридцяти срібляників вперемішку з беззмістовними гаслами. Стає видно, що деякі месії не те що не месії, а навіть не зовсім люди. Так, технологічні юніти в плетеві російської пропаганди. Механічні шарікови, наповнені абирвалгами, нині цікавими лише сектантам.

Все це оголилось і стирчить, як кістка в шматках м“яса. Бо це - третій перелом. Найболючіший.

І це ми перемелемо. І рана заживе. І будуть витягнуті на світло справжні мотиви деяких пісень зради. Усі ці недобитки КВНів — Квартали і Дізєлі — вимруть самі, як динозаври. А затхлих віщунів скорої смерті України знову засиплють нафталіном і засунуть подалі в шафу, звідки вони й повилазили.

Наші журналісти знов будуть жувати соплі і просити пробачення за брехню, як вони вже просили у 2004 році.

Перемелемо. Просто залишиться ще один шрам.

І навіть тоді війна продовжиться. Війна зі своїми битвами і полоненими, ДРГ і зрадниками, мінами, танками, бомбами.

Ми надто зранені інформаційно. І сил все менше. Нам потрібні інформаційні реабілітаційні центри. Такі як «Зроблено в Україні», «Промисловий портал». Але цього мало. Нам потрібні комедії і серіали. Потрібний власний гумор, якого достатньо в мережах, але на який табу в ЗМІ.

Нам потрібні інформаційні реабілітаційні центри, інакше ми виснажимось і програємо. Щоб хоч трохи прийти в себе. Бо стати здоровими повністю ми вже не зможемо.

В наших грудях застигли осколки слів «Кримнаш», «страна чоч», «бившая Украіна», «кастрюлєголовиє», «газовий холодомор»... Їх не дістане ніякий хірург, бо надто близько до серця. В тиху погоду ми їх не відчуваєм і навіть можемо посміхнутись російському туристу з дитинчам десь на пісках Анталії. Але в негоду ці осколки ниють і знов нагадують про себе.

Це залишиться назавжди.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація