site.ua
olexandr.denysenko
Олександр Денисенко
новачок

Публічні мовні дискусії, які традиційно загострюються на новорічні свята відвертим російсько-культурним змістом телевізійних розважальних програм, цього року досягли особливої напруги - святкове розчарування виявилося найбільшим за всі минулі роки, адже в суспільства, як ніколи, були всі підстави сподіватися на здоровий глузд телевізійників.

Ну дійсно, чого їм ще не вистачає? Невже антиукраїнської істерії, окупації українських територій, нарешті, справжньої війни їм недостатньо, щоб заповнити новорічний ефір переважно україномовним розважальним продуктом, який, між іншим, вони здатні створити не гірше російськомовного?

А справа в тому, що навіть російський снаряд, спрямований акурат в студію "Інтера", нічого не змінить в мовній позиції творчого колективу. І не тільки тому, що власники каналу мають відому політичну орієнтацію, а тому, що виробничі процеси майже всіх загальнодержавних каналів - російськомовні. В цьому процесі українська - іноземна, не зважаючи на те, що в кожному колективі присутні люди, які володіють нею досконало, або для яких вона рідна.

- Петя, мы в эфире или еще нет?
- Да, ты уже в эфире, говори!
- Ой ...Доброго дня, шановні телеглядачі, я веду свій репортаж ...

Сценаристи, режисери, оператори, адміністратори, художники, костюмери і т.п. - весь цей вулик не просто гуде російською. Він глибоко занурений в російське культурне середовище, ще й регулярно підживлює себе технологіями, кадрами та ідеями від московських колег по цеху.

І попри те, що ці люди здатні зробити якісний україномовний розважальний телепродукт (як мінімум, це підтверджує висока якість сучасного кінодубляжу від наших телеканалів), вони щиро не розуміють - навіщо? Адже російськомовне не тільки чудово споживається в Україні, воно ще й має шанси експортуватися в пострадянські країни.

Та й переважна більшість споживачів солідарна з телевізійниками - дійсно, навіщо ускладнювати, якщо й так все зрозуміло? І, між іншим, відповідає реаліям - варто вийти за поріг оселі, як, частіше за все, опиняєшся в тому ж мовному середовищі, що й на телеекрані.

Схоже, владу теж цілком влаштовує такий стан справ - принаймні, тільки такий висновок можна зробити з бездіяльності владних структур в мовному питанні. Здається, що вона досі не оговталася від істеричної реакції москалів на спробу весною 2014-го скасувати одне з головних кремлівських надбань - закон "Колісніченко-Ківалова", тож тепер просто панічно боїться будь-яких спроб реформування в цій царині.

І тільки ті невтомні блогери та дописувачі соціальних мереж, яким повзуча втрата телевізійного україномовного простору нестримною біллю стискає серце, гучно б'ють на сполох - на очах поточна мовна політика крок за кроком знищує й ті мізерні надбання в захисті української мови, на які українська влада спромоглася з часів Помаранчевої революції. Всі вони вже не перший день намагаються довести суспільству необхідність панування української мови в нашому інформаційному просторі, але виходить це в них дуже непереконливо. І причин цьому три.

По-перше, зазвичай вони шукають підтримки та розуміння переважно серед національно визначених українців, тобто там, де переконувати нікого не потрібно. По-друге, їхня аргументація сильно обтяжена поточним станом україно-російських відносин, ще й із значним додаванням емоційності. Ну й останнє - в дев'яти з десяти випадків ця аргументація будується на хибних визначеннях та примітивних штампах.

"Чому всі апелюють до міфічних 50% російськомовних України і 60% російськомовних солдатів в АТО - але при цьому українська мова присутня у таких передачах не на 50 і не на 40, а приблизно на 4 (чотири) %?!", - обурюється Олексій Курінний з групою поважних фейсбучників. Опаньки... Виявляється, достатньо забезпечити мові паритетне з "язиком" представництво в телеефірі і небайдужі поборники захисту української мови одразу заспокояться.

"Можна дозволити собі бодай п'ять мов, якщо ці мови не протиставляються одна одній - так, як в Швейцарії та Ізраїлі", - пише шановний Дід Панас, і мабуть не помічає, що цим ствердженням він фактично дає пораду, за яких умов російська може отримати статус державної.

"Мова є не лише найважливішою ознакою приналежності до нації, але й важливим чинником об'єднання її членів, а також відмежування від недругів", - пояснює ще один відомий фейсбучник Зен Антипоп і закликає всіх громадян України перейти на українську вже тільки для того, щоб однозначно різнитися від росіян-агресорів. Але хіба можна з такою легковажністю ототожнювати російську мову і все російське культурне надбання з путінською агресією? Нам же не приходить в голову ставити знак рівняння між німецькою культурою та злочинами німецьких нацистів? А як відмежуватися від україномовної "вати", яка іноді підступніша за відкритого агресора? Перейти на англійську?

А скільки було закликів переходити на українську, тому що вона найкрасивіша, наймелодійніша і ще й з десяток таких "най"! І в коментарях не знайшлося жодного, хто б зауважив, що якось непристойно вихвалювати своє дитя та ще й примушувати інших до цього захоплення ...

Історичні нігілісти зациклені на своєму. Мовляв, російської нації взагалі не існує, це великий історичний фейк, а їхній "язик" - таке собі міжетнічне есперанто для завойованих народів, яке само по собі, як латинь, зникне разом із розвалом імперії. Тож українцям взагалі не слід згадувати про мову, що приречена на вимирання...

Та й політики далеко від них не пішли. "Українська має бути державною тому, що це мова титульної нації" - як "Отче наш" відчеканить "свободівець", навіть, якщо його раптово розбудити вночі. Тобто державною має бути мова тієї нації, назва якої збігається з назвою держави (саме цим визначається термін "титульна"). То що, виходить, в Ізраїлі іврит не може бути державною мовою, бо там євреї не є титульною нацією (назва "єврей" та "Ізраїль" аж ніяк не збігаються)? І що сказав би пан Тягнибок, аби українці раптово надумали собі повернути історичну назву країни "Київська Русь"? Адже тоді вони автоматично втратили б свою титульність.

Навіть у законодавців справи не кращі. В останньому, вже пилом присипаному, мовному законопроекті 1233 авторства Матіос, Фаріон та Яворівського для обґрунтування протекціонізму української мови заводиться та ж сама пластинка - "Титульна нація", "Українська нація становить абсолютну більшість населення України" і так далі...

Отже аргументацією саме такого ґатунку наші мовні патріоти намагаються переконати громадян сприйняти певні утиски рідної мови на користь української. А тепер уявіть собі громадянина України, етнічного росіянина, або так званого "російськомовного українця", освіченого, адекватного, який, задає і собі, і мені, і всьому суспільству просте питання: "Почему в кинотеатре я должен смотреть американский фильм в украинском дубляже? Я плачу налоги не мешьше других и таких, как я, русскоязычных, в столице большинство. Не спорю, украинский дубляж хорош, мало того - у меня нет проблем с его пониманием. Но просто объясните - зачем все это, если русский дубляж не хуже и его тоже все понимают?"

І відповіді не знаходить. Відповіді простої, чесної і логічної. Вся аргументація виявляється настільки сумнівною й притягнутою за вуха, що він вже мимоволі починає прислухатися й до кремлівських тролів: "Неужели ты не понимаешь, что для украинских националистов ты - человек второго сорта? Сегодня у тебя отбирают русский дубляж, а завтра вообще запретят говорить на русском!"

Отже суспільство явно потребує публічного тлумачення правильної мовної політики в Україні. Підкреслю, не дискусії - багаторічний український досвід свідчить по абсолютну безрезультативність баталій на мовну тематику. А відвертого, переконливого й фахового тлумачення жорсткої державної політики. Настільки переконливого, щоб навіть того ж етнічного росіянина щиро обурювали як відсутність українських текстів на корпусі побутової пральної машини, так і засилля російськомовного телевізійного продукту на загальнодержавних телеканалах.

Вважаєте це фантастично нереальним? Як на мене, варто було б спробувати - все це може бути цілком досяжним, якщо сама мовна політика та її публічне тлумачення спиратимуться на три головних умови:

1. Спрямованість переважно на патріотично налаштоване російськомовне населення України - не має сенсу витрачати ресурси ні на "вату", ні на україномовних українців (хоча в головах останніх теж достатньо сміття щодо мовної політики). Саме тому тлумачення мають бути переважно російськомовними та й ще, бажано, йти від етнічно російських громадян України - якщо тебе намагається переконати ментально "свій", шансів на успіх значно більше.

2. Просте, зрозуміле й однозначне визначення базових термінів ("нація","націоналізм", "москаль", "самовизначення", "державна мова", "культурний протекціонізм" тощо) , спростування міфів та радянських ідеологем - переважна більшість логічних конструкцій виявляються хибними вже тільки тому, що в їх основі лежать хибні визначення.

3. Безвідносна до конкретних об'єктів тлумачення аргументація. Тільки такий підхід дає потрібний результат - спочатку людині слід логічно довести, що мова Х країни Y потребує преференцій відносно мови Z країни W, а вже тільки потім замість умовних X,Y,Z,W підставити конкретні назви мов та країн.

*****
Щойно наблизився до початку змістовної розмови, як відчув, що "цей дощ надовго" - текст може перерости в нескінченний роман. Саме тому й вирішив дописувати його частинами - принаймні, це дасть можливість вчасно припинити писанину, якщо суспільний інтерес до цієї теми виявиться млявим. Тож, далі буде ...

PS. Світлина запозичена тут: http://prikolnovosti.com/u-vas-ukrainskij-yazyk-il...