Дід Микола лежить у палаті з кількома значно молодшими чоловіками. Двоє з них – здоровані, кожен десь я за віком і десь два мене за масою (це не гіпербола). В одного на руці татуювання «За ВДВ!», в іншого на футболці – напис «Всевеликое Войско Донское». Бог їх зна, із чим вони тут лежать: не з пораненнями точно, якщо вони десь воювали, то давно, та й не поклали б їх у цивільну лікарню з бойовими пораненнями.

- Дед молодец! – говорить мені «ВДВ», з сумішшю поваги до старості та іронії до неї ж. – Дед держится!

Дід Микола похмурніє. Він побоюється, аби я не влаштував тут політичних дискусій. Хоча я абсолютно нічого подібного не збираюся влаштовувати тут, у лікарні швидкої допомоги в досить значному місті російської Ростовської області. Скільки пам'ятаю діда Миколу, вічно він мене або переоцінює, або недооцінює.

Цікаво, як саме в цьому контексті витлумачити нинішні його побоювання, думаю я. За *надцять років, відколи дід Микола мусив переїхати з рідного Полісся в цей степовий російський край, він усе ж таки не став місцевим. Та в такому віці це й неможливо.

- Дед нам тут лекции про войну с немцами читает. Как партизанил, — жартує «Всевеликое Войско».

Я точно розумію, що він жартує. По-перше, він старанно відображає доступною йому мімікою, що це – лише такий безневинний жарт. По-друге, на 88 році життя дід Микола зберіг достатню ясність розуму, аби не плутати подій. А події далекого минулого він пам'ятає взагалі чудово (як зазвичай і буває з літніми людьми). У ту війну дід Микола не партизанив: він був ще підлітком, і разом з рідними, кого не призвали на фронт, просто собі намагався вижити. Як і ще десятки мільйонів простих українських селян, по чиїх тілах і душах вогненний асфальтоукладник війни прокотився за короткий строк двічі – з Заходу на Схід і назад.

Дід Микола вижив, як, на щастя, й більшість його рідних. Він вивчився, а далі став навчати інших. Навчати історії. Спершу в сільській школі, потім – в районній. Час ішов, і він викладав історію за версіями Сталіна, Хрущова, Брежнєва і так – аж до Субтельного включно. Але водночас добрий шмат тієї історії розгортався на його власних очах.

Підручники писали про «подвиг радянського народу», а він-то знав, що цілих 20 років після війни ніхто особливо не вшановував ветеранів. Дід Микола досі добре пам'ятає, як нечисленні справжні ветерани, включаючи його власного батька, мовчки збиралися щороку 9 мая, обмежуючись лише чаркою-другою самогону на спомин про загиблих товаришів. Пам'ятає, що масові офіціозні заходи почалися лише тоді, коли більшість справжніх ветеранів – як правило, скалічених фізично, та й морально – уже пішли слідом за тими товаришами.

Для цих його дебелих сусідів по палаті все це – тільки підручники з історії, а ще ймовірніше – те, що сприйнято з сьогоднішнього російського офіціозу та російського ж художнього кіно. Хтозна, може, дід Микола й справді розповідає їм про війну. Може, їм навіть цікаво. Але навряд чи цікавіше за пропагандистське кіно. Правда взагалі завжди відстає від пропаганди в плані спецефектів.

Хоча дід Микола й не той, хто став би оце займатися їхнім просвітництвом. За чи не півстоліття вчителювання він навчав надто багатьох, і добре знає, який, загалом, мізерний ефект це дає. Крім того, дід Микола не з тих пенсіонерів, що попри все стануть доводити свою точку зору. Він бачив забагато різних режимів, не кажучи вже про різних людей. Маючи за плечима такий вік і досвід, можна дозволити собі не зациклюватися на сьогоденному.

Дід Микола не з «аполітичних», для кого, скажімо, нинішня російсько-українська війна «розв'язана олігархами, а олігархи з обох сторін однакові». Але він і не сприйме її так, як напевне сприймають ці дебелі хлопці – як щось на кшталт «сиквелу» Другої Світової, де Святая Русь протистоїть новій «фашистській хунті». Хоча й так, як сприймаємо ми в Києві – як продовження національно-визвольної боротьби Неньки з «Імперією Зла» — не сприйме теж.

Враховуючи його життя, він має право не узагальнювати. У цьому – але тільки в цьому – плані він просто живе в іншому світі. І велике питання, який з цих світів адекватніший.

Я пропоную дідові Миколі допомогти з перевдяганням. Він упевнено відкидає пропозицію.

- Будете меня переодевать перед похоронами, – з незнищенним українським акцентом говорить він. – А до тех пор я сам.

Про похорон – СВІЙ похорон – він говорить спокійно, як говорив колись на уроках, втисячне повторюючи лобурякам-школярам параграф такий-то з підручника. Я починаю думати, що повага сусідів по палаті до діда коріниться все-таки не в його роках. А в тому, як він несе тягар цих років.

На прощання дід подає мені руку. Він завжди був на диво міцним як на свою середню статуру, та зараз мій мозок несвідомо корелює нервовий імпульс, надісланий до долоні, із імпульсами, отриманими від очей, і я тисну його старечу руку обережно, немовби в моїй долоні – не пальці, а сірники.

Але дідове рукостискання виявляється не менш міцним, ніж років двадцять тому. Мені аж знову починає боліти давно забитий палець.

- До завтра, дідусю, – говорю я українською.

- До завтрього, – відповідає він.