Стаття Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», опублікована на сайті Кремля не лише російською, а й українською мовою, викликала в Україні різну реакцію. Якщо брати негативну, то така поділилася на два типи: від «Нам взагалі все одно, що ви про нас думаєте» до порівняння цього підходу з «шапкозакидуванням».
Треба визнати, в політично активному сегменті українського ФБ з дуже сильною перевагою домінує перша точка зору. І, можливо, в плані «широкого обговорення» путінських тез так воно і має бути. Самі по собі ці тези аж ніяк не нові. А їхнє «обговорення» лише легітимізує фальсифікації й пересмикування ворожої пропаганди – класичний геббельсівський прийом.
Проте фахівці, інтелектуали та просто допитливі люди не можуть дозволити собі страусячої позиції. І ось чому.
Путіну дійсно немає сенсу, як пише Мустафа Найєм, писати «стільки тексту, щоб розповісти нам щось про нас». Але ж Путін цього й не робить! Для цього Кремль має більш ніж достатньо «говорящих голов» у самій Україні.
Проте Путін – як і завжди в подібних випадках – звертається ще й до Заходу. Можливо навіть, у першу чергу. І не до умовних Байдена, Меркель чи Макрона (або їхніх наступників). Тим і так усе відомо.
Адресат тут – і не рядовий європейський, а вже тим паче американський, виборець. А от середньо-вищі кола так званого істеблішменту – це саме та цільова аудиторія, заради обробки якої Москва вже стільки років вкидає мільйони доларів у жерла всіляких «Раша тудей». А коли треба – підключається й сам Путін, як не в західній пресі, то з отакими статтями.
Чиновники середньої та вищої ланки, депутати парламентів, громадські активісти, провідні журналісти, бізнесмени – усі ці люди на Заході мають значний вплив на настрої виборців. А ті, в свою чергу, визначають рамки, в яких мусять триматися президенти і канцлерки. Коло замикається.
Яким би незначущим ми не вважали «українське питання» для пересічного західного виборця, цьому питанню завжди можна надати певної ваги – особливо в розпал передвиборчих баталій, але не лише тоді. Українці за звичкою часто думають, що абсолютно все вирішують «небожителі». І якщо умовний Путін корумпував (як багато хто вірить у нас) умовну Меркель, то тут вже нічого не вдієш.
Але влада не буває незалежною від мас навіть у авторитарних країнах. Наприклад, якщо з психікою Путіна щось станеться, і він вирішить піти з Криму, йому цього не дозволить ним же зазомбований народ. Опосередковано, руками оточення – але тим рухатиме саме страх перед народом.
Тим паче впливають на верховну владу суспільні настрої у західних демократіях. Ну а формує ці настрої вже згаданий вище істеблішмент.
І от уявімо собі геть некомпетентного в українській історії, але десь там краєм свідомості зацікавленого нею в ході політичних суперечок депутата бундестагу, американського колумніста чи французького (британського, італійського, норвезького) лідера якоїсь релігійної громади. Перед яким на одній шальці терезів лежить наскрізь брехлива стаття Путіна – брехливості якої він не розуміє через свою некомпетентність! – а на іншій – Ваше щире, вистраждане, але від того аж ніяк не інформативніше «Путін – XXX!»
Як ви гадаєте, хто матиме більше шансів схилити згадану аудиторію на свій бік – чесний Ви чи нечесний Путін?
Саме тому подібні виступи аж на такому рівні повинні аналізуватися не лише в кабінетах МЗС чи Банкової. Й коли влада мусить роз'яснювати тій же західній пресі геть очевидні для нас речі, ми маємо відчувати й розуміти бекграунд.
Наприклад, головна теза згаданої статті полягає в тому, що українці бувають «правильними» й «неправильними», і «правильних» визначає Кремль, а «неправильних» вигадав Захід. Відмінність від класичного нацизму тут – лише в перенесенні поля бою (і «розстрільних полів») з фізичної площини в інформаційно-емоційну. Якщо Гітлеру потрібен був «життєвий простір» в українських степах, то Путіну він потрібен в мізках українців. Але формат і ціль – одні й ті самі.
«Нацизм-лайт» як офіційна ідеологія путінської Росії цілком очевидний для нас – але геть не очевидний для Заходу. І ніхто, крім самих українців, цього там не пояснить. Причому такі пояснення мають відбуватися на постійній основі. З розбором кожної пропагандистської атаки, а не лише постійними повторами історії Голодомору чи навіть нинішньої російсько-української війни.
Авжеж, ресурсно і операційно такі задачі може і повинна вирішувати лише влада. Але без свідомої (спів)участі суспільства навіть найпатріотичніша влада почуватиметься в цій сфері суттєво слабшою.
Ну а потім, не забуваймо й того, що Путін – не Скабєєва. З добра-дива він особисто пропагандою не займається. Сам факт виходу тексту з його підписом – уже підстава придивитися до цього тексту.
Наприклад, автор цих рядків упевнений, що в нинішній статті російський президент не просто вкотре вже погрожує Україні масштабною війною. А ще й конкретно вказує, як має намір її влаштувати.
У тексті Путін кілька разів повторює, що Росія «не дозволить» Україні проводити не схвалений Росією курс – але ніде не вказує, як саме не дозволить. Зате також кількаразово запевняє, що Україна, мовляв, «знищить себе сама».
Здавалося б, звичайне залякування. Проте у своїх «історичних» пасажах Путін, серед іншого, згадує про т. зв. Донецько-Криворізьку республіку, яка 1918 року «звернулася до Москви з питанням про входження до Радянської Росії». Лєнін, вказує Путін, відмовив, а натомість – увага – переконував ватажків цього комуністичного утворення «діяти в складі Радянської України».
«15 березня 1918 року ЦК РКП(б) прямо ухвалив надіслати на Український з'їзд Рад делегатів, у тому числі з Донецького басейну, і створити на з'їзді „один уряд для всієї України“. Території Донецько-Криворізької радянської республіки далі в основному і склали області Південного Сходу України», – пише далі Путін.
Пише абсолютну правду. Тільки не всю. Путін «забуває» вказати, що саме утворення радянської України в підсумку стало можливим завдяки збройній агресії сформованих російськими більшовиками на території Росії військ загальною чисельністю до 65 тис. багнетів і шабель. Що, коли ці війська вторглися на підконтрольну УНР територію, Центральна Рада неодноразово зверталася до Москви з вимогами припинити агресію. І що Москва на це відповідала – правильно! – «их-там-нет!». Рада народних комісарів не перебуває в стані війни з Центральною Радою, – цілком офіційно заявляв тоді Кремль.
Усе це – не секрет, усе це є в давно вже відкритих архівах. Відомо навіть, що штаб «донецько-криворізьких військ» тоді знаходився там же, де 2014 розташуються відділи штабу 58-х армії ЗС РФ, які керуватимуть «шахтарями й трактористами» Донбасу – в Таганрозі.
Путін абсолютно чітко вказує, як і під яким прикриттям за нагоди розв'яже війну на знищення України. І, знов-таки, для нас тут наче й немає нічого сенсаційного. Але це вперше сказано настільки прямо на такому високому рівні.
В такому розумінні це, з одного боку – застереження західним лідерам. Які мають досить професійних радників, що допоможуть прочитати між рядків. А з іншого – такий собі супер-темник для всієї російської пропаганди. Вказівка на випередження зосередитись на інформаційному прикритті саме такого сценарію розвитку подій.
І без організованої так само на випередження протидії як частина наших співгромадян, так і згадана вище західна цільова аудиторія в це прикриття повірить.
А потім переконувати буде пізно.
