Грудень 2004-го видався гарячим. Ще в жовтні прем’єр-міністр, ставленик чинного президента республіки, сенсаційно програв президентські вибори лідерові опозиції (який був прем’єром до нього). Відтоді край струшували заворушення. Центрвиборчком та верховний суд видавали взаємовиключні рішення. Телебачення взагалі не знало, що говорити. У столиці, загалом підконтрольній опозиційним маніфестантам, із рук у руки переходили адміністративні будівлі.

Ситуація поглиблювалася іноземним втручанням. Влада звинувачувала лідера опозиції в роботі на сусідню державу, незалежність від якої так нелегко далася краєві ще на початку дев’яностих. У свою чергу, російські війська вийшли зі своїх баз і взяли під контроль дороги навколо столиці…

За останньою фразою ви вже точно здогадалися, що йдеться не про український Майдан. Насправді всі ці події розгорталися в невизнаній республіці Абхазія. В Україні саме в цей час відбувалася Помаранчева революція, тож не дивно, що абхазьку історію українці здебільшого пропустили.

А історія була цікава: в чомусь відмінна, а в чомусь і подібна на обставини двох останніх українських революцій. І дуже повчальна — тим паче напередодні наших президентських виборів.

Ще з 1990 року Абхазією керував видатний радянський історик і філолог, шанувальник дисидента Андрія Сахарова і водночас близький друг високих чинів КҐБ, ліберал і водночас абхазький націоналіст Владислав Ардзинба. Під час війни із Грузією 1993 року, в якій Абхазія завдяки Росії таки зуміла відокремитися від Грузії, абхазькими військами командував саме він. Перші «всенародні президентські вибори» в Абхазії відбулися лише 1999-го, й на них пан Ардзинба прогнозовано здобув 98,9 % голосів. Прогнозовано, бо він був на цих виборах єдиним кандидатом.

Улітку 2004 року тяжко хворий 59-річний політик публічно заявив, що хотів би бачити своїм спадкоємцем главу уряду Рауля Хаджимбу. Останній за радянських часів був кадровим співробітником КҐБ. Дім його сім’ї сусідив із будинком Ардзинби. З огляду на хворобу Ардзинби, на час виборів Хаджимба вже півтора року фактично керував республікою; у травні 2004-го з ним зустрівся в Сочі російський президент Владімір Путін, тим самим подавши публічний сигнал про згоду Росії на очолення Хаджимбою Абхазії.

Та все це не допомогло: на виборах 3 жовтня того ж року він набрав лише 32 % голосів проти 50,08 % у свого головного конкурента Сергія Багапша. Це й призвело до описаної вище політичної кризи.

Пристрасті вирували неабиякі. Влада на чолі з президентом Ардзинбою (а де-факто — прем’єром Хаджимбою) не хотіла визнавати результати виборів. На Багапша щосили ліпили ярлик грузинського агента. І це попри те, що його офіційно підтримувала впливова в Абхазії організація ветеранів війни із Грузією «Амцахара». Особисто Хаджимба у виступах полюбляв наводити такий «аргумент» проти Багапаша: дружина останнього була етнічною грузинкою.

Як тут не згадати телеролик одного із третьорядних українських кандидатів у президенти того ж 2004 року з рефреном «Пане Ющенку, ваша дружина — американка!». Між іншим, сам Хаджимба теж не міг похвалитися «етнічною чистотою» — серед його предків були турки, до яких абхази, з історичних причин, ставляться куди негативніше, ніж українці до американців…

Уся ця пропагандистська маячня була радо підхоплена й російською пропагандою. Російські ЗМІ виставляли Багапша буквально агентом Тбілісі. Хоча «прогрузинським» політик не був і бути ним не міг: пам'ять про війну 1993-го робила абсолютно неможливою появу на абхазькому політичному небосхилі зірки із прогрузинськими симпатіями.

Прикметно, що грузинська влада, яку на той час уже півтора року уособлював Михаїл Саакашвілі, чия Революція троянд вважалася взірцем для вітчизняних помаранчевих революціонерів, теж якоюсь мірою піддалася впливові міфу про «прогрузинського» Багапша. Принаймні, грузинський МЗС у ті дні неодноразово заявляв про неприпустимість російського втручання у «волевиявлення абхазького народу». Грузинську дипломатію, між іншим, тоді очолювала Саломе Зурабішвілі, яка ось буквально днями перемогла на президентських виборах у Грузії.

Та повернімося до Абхазії 2004-го. Адже РФ не обмежилася самим лише заявами. У розпал протистояння, в ході якого в Сухумі навіть загинула — щоправда, від випадкової кулі — ні в чому не винна людина, Росія… перекрила транспортне сполучення з невизнаною республікою. Крім того, російська влада ввела заборону на імпорт абхазьких цитрусових. Для Абхазії це було — та і є — важливою статтею бюджетних доходів. Але російські санітарні служби дуже «вчасно» виявили в абхазьких мандаринах шкідника, якого чомусь не виявляли ні до, ні після цих подій.

З уст російських політиків другого ешелону, зокрема, відомого шовіністичними висловлюваннями тодішнього губернатора Краснодарського краю Алєксандра Ткачова, лунали й погрози про припинення будь-яких економічних та навіть гуманітарних контактів із невизнаною республікою. Ткачов заявляв, що це начебто позиція Кремля. Офіційно ж Москва сформувала делегацію, яка мала «врегулювати кризу» — звісно, в московських інтересах.

Парадокс у тому, що, як уже сказано, за абхазький «трон» змагалися два однаково проросійські кандидати. Жодної загрози геополітичним планам Москви перемога Багапша не несла. Проте пропагандистська війна розгорнулася на повну котушку — а все тому, що республіку-сателіт, із точки зору Кремля, мав очолити той, кого «благословив» Путін. Якщо місцеве населення обирало іншого — тим гірше мало бути для місцевого населення.

У підсумку, щоправда, всі сторони мусили піти на компроміс. В Абхазії оголосили нові вибори, на які Багапш і Хаджимба пішли у зв’язці: офіційний ставленик влади тепер претендував лише на посаду віце-президента. Так воно і сталося. І тільки у 2014 році, після того, як завзятий курець Багапш скінчив свої дні в московській клініці через рак легенів, «президентом» невизнаної республіки нарешті став Рауль Хаджимба, який обіймає цю посаду й по сьогодні. І як і за Ардзимби та Багапша, за Хаджимби позиція Абхазії лишається категорично антигрузинською та проросійською. Жодного іншого союзника у світі ця республіка все одно не має, й не дивно, що абхазькі «урядові делегації» постійно відвідують із максимально дружніми візитами тимчасово окуповані Донецьк і Луганськ.

Абхазька історія півторадесятирічної давнини може слугувати хорошим нагадуванням про те, що «дружба з Росією» завжди має свою ціну. А ще більше — про те, що сьогоденні картинки, які нам ретранслюють мас-медіа, часто складаються в калейдоскоп пропаганди, мерехтіння якого тільки затьмарює реальність. У реальності ж жоден політик не може піти проти історичних закономірностей. Той же Багапш апріорі не міг бути прогрузинським, бо цього не сприймали абхази. Навпаки, та ж Зурабішвілі, яку перед виборами вважали ледь не проросійською кандидаткою, після перемоги поквапилася заявити, що не бачить перспектив відновлення грузинсько-російських дипломатичних контактів, бо це погано сприйняли би грузини.

До речі, після нападу російських військових кораблів на українські в Керченській протоці Владімір Путін, серед іншого, заявив, що незабаром український народ «дасть оцінку» президентству Петра Порошенка, й висловив упевненість, що на того, мовляв, чекає така ж доля, що й на Саакашвілі. Але справа в тому, що курс «геть від Москви» — не просто вигадка політтехнологів. І хто б не став главою Української держави, цій людині доведеться зважати на об’єктивні настрої виборців.

Адже реальність складніша й водночас простіша за пропагандистські кліше. Хто б не очолював Абхазію, йому нікуди не подітися від «братньої Росії», хоча це «братство» й завдає, як показано вище, чималих клопотів. З іншого боку, хто б не став на чолі Грузії — чи України — йому не вдасться переступити через розв’язану Кремлем «гібридну» і звичайну війну. Якщо Петро Порошенко програє президентські вибори, російські ЗМІ та особисто Путін можуть тішитися досхочу, але на суть відносин Києва й Москви це вплине так само мало, як мало вплинула зміна прізвища абхазького президента на суть грузино-абхазьких відносин чотирнадцять років тому.

Detector.media

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація