9 серпня другий президент України Леонід Кучма відзначає кругленьку дату – 80 років з дня народження. Період його правління (1994 – 2005) для сучасного покоління вже є історією, хоча офіційно президентство Кучми завершилося лише тринадцять з половиною років тому, в момент інаугурації наступного глави держави Віктора Ющенка.

До ювілею якої-небудь особи прийнято писати про саму цю особу. Але сьогодні, мабуть, доречніше згадати, що саме в період президентства Кучми сформувалася та Українська держава, яку ми, громадяни, відтоді раз у раз намагаємося перетворити на щось, більш відповідне нашим ідеалам. Колись на одному «круглому столі» автор цих рядків спробував сформулювати підсумок «епохи Кучми» так: саме цей президент успішно провів розбудову тієї держави, з якою ми досі маємо справу. Донести цю думку до присутніх тоді не дуже-то вдалося. Для всіх словосполучення «розбудова держави» асоціювалося з зовнішніми атрибутами незалежності, як от гімн, герб тощо – інакше кажучи, з першим українським президентом, попередником і тезком Кучми Леонідом Кравчуком.

Проте я мав на увазі не форми, а наповнення. Зміст державотворчим формам було задано саме за Кучми. «Епоха Кучми» - це такі речі, як багатовекторність у зовнішній політиці, олігархічна модель в економіці, а як наслідок і водночас причина обох цих явищ - безупинна конкуренція умовно «прозахідного» та умовно «проросійського» напрямків у політиці внутрішній.

Періоді «кучмізму», як висловлювалася тодішня опозиційна преса, відзначився багато чим: від прийняття Конституції та введення гривні до вбивства Георгія Гонгадзе та «касетного скандалу», і від великих перемог «Динамо» та братів Кличків до катастрофічного зменшення населення України та справжньої епідемії наркоманії й ВІЛ. Окрім усього іншого, саме тоді відбулися й ті процеси, через які пізніше опинилося під загрозою існування України як держави – і водночас завдяки яким державна конструкція виявилася стійкішою, ніж боялися патріоти України й сподівалися її вороги.

Зародження великих капіталів припадає ще на час приватизації за Кучми-прем’єра (1992 – 1993) при президентстві Кравчука. Але як системна політична сила «олігархи» виходять на сцену саме після перемоги Леоніда Даниловича над тим же Кравчуком під час дострокових президентських виборів влітку 1994 року. Відтоді в країні поступово усталюється такий собі квазі-феодалізм, за якого громадяни фактично мають нерівноцінні можливості та права, хоча формально Конституція гарантує їм рівність.

В політиці ж за Кучми запанувала нерозривна й до сьогодні єдність великого капіталу та політичних рейтингів: останні залежать від першого, а політичний статус, своєю чергою, забезпечує примноження капіталів. Просто кажучи, «розкручувати» політиків та тим чи іншим методом купувати їхню популярність у масах стало необхідним – власне, не тільки для примноження капіталу, скільки для його збереження. Гроші олігархів, які йшли на утримання «своїх» чиновників, політиків, партій та ЗМІ, за українських умов мали б проходити у розрахункових відомостях їхніх корпорацій по графі «інвестиції в безпеку».

Водночас думка, що маси відіграють у цій ситуації роль статистів – це не просто спрощення, а, в чомусь, навіть «спрощення до навпаки». Справа в тому, що «проросійський» та «прозахідний» вектори глибоко вкорінені в суспільній свідомості, і поки що стабільно відтворюються у політичних поглядах кожного нового покоління. Тому, хоча політичні партії та фігури борються за голоси виборців на гроші олігархів, вони все одно змушені враховувати найглибинніші стереотипи, які володіють цими виборцями. Мало того, вони самі ж і підживлюють ці стереотипи, коли експлуатують відповідні гасла в політичній боротьбі. Словом, українські політичні гравці ще не одне покоління приречені поділятися на «проросійських» та «патріотичних». А сталося так саме через зрощення формально демократичної виборчої системи та великого тіньового капіталу, що оформилося за «епохи» Леоніда Кучми.

Цікаво, що українські президенти, навіть приходячи до влади під умовно проросійськими гаслами, приречені дрейфувати в бік «патріотизму» - нехай лише позірного - і ця традиція теж була закладена за Кучми. Сьогодні вже не всі пригадають, але вперше на президентські вибори Кучма йшов як «проросійський» кандидат. І саме ці вибори, президентські вибори 1994 року, стали останніми президентськими перегонами, на яких проросійський вектор розвитку країни підтримала більшість регіонів країни. Уже на наступних виборах, у 1999, Кучма виступив (і переміг) як начебто державник, на противагу «ручному» комуністові Петрові Симоненку.

А від початку 2000-х ліві були позбавлені й традиційної більшості в парламенті. Спершу соціалістів та комуністів усунули від керівництва президією Верховної Ради (тодішній віце-спікер Віктор Медведчук, який організував цю операцію, був пізніше винагороджений посадою голови президентської адміністрації). А в березні 2002-го парламентські вибори за партсписками вперше виграли не комуністи, а правоцентристи – ющенківська «Наша Україна».

Тоді ж, утім, окреслився й союз українського великого капіталу та ідейно проросійських сил. Уже згаданий Медведчук став уособленням цього союзу, і далеко не тільки як кум Владіміра Путіна. З іншого боку, настрої в суспільстві продовжували повільно, але впевнено рухатися в бік самодостатності України. Тліючий конфлікт між двома проектами української державності вперше вибухнув мирним помаранчевим Майданом 2004 року, але проблеми було лише загнано вглиб.

Так само лише ухилянням від викликів була і вже згадана політика «багатовекторності», якою Кучма, між іншим, щиро пишався – і, є підстави думати, пишається досі. Наприклад, наприкінці 90-х, коли Кучма йшов на другий президентський термін, Київ міг похвалитися водночас «Великим договором» про дружбу з Росією й Угодою про стратегічне партнерство з НАТО. Багатовекторність мала явні економічні вигоди. Проте стратегічно вона несла зародки великих бід. По-перше, позиція «сидіння на двох стільцях» дратувала і виборців, і істеблішмент більше, ніж заспокоювала. По-друге ж, вона дратувала наших іноземних партнерів – і на Заході, але особливо на Сході.

Російська концепція «вставання з колін» не могла відбутися без переможного «повернення України в стійло». Згадаймо: економічна війна Росії проти нашої країни почалася задовго до Євромайдану, лише через підготовку Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Усе, що сталося далі – лише наслідки все більшого підвищення ставок у неготовності Кремля хоч позірно випустити Київ зі своєї «ексклюзивної зони впливу». В цьому сенсі бажання уникнути рішучого «геополітичного вибору», характерне для української влади за часів «кучмізму», було лише спробою відтягти неминучу операцію на хворому організмі, якому терапевтичні засоби насправді зарадити ніяк не могли.

Наскільки б цинічним це не видавалося, але те, що «операція» врешті-решт розпочалася спочатку як кровопролиття на Майдані, а потім – як збройний заколот сепаратистів і російська військова агресія, є значна частка не те щоб блага, а історичної необхідності. На щастя, як уже сказано вище, Україна виявилася сильнішою, ніж можна було чекати. І проросійські настрої, завдяки діям самої ж Росії, сьогодні фактично ізольовано на тимчасово окупованих територіях. Можна сказати, що все це теж певною мірою коріниться в тих правилах гри, які були закладені за понад десять років президентства Кучми.

Усе це не привід приписувати персонально другому президентові як провали, так і досягнення країни та нації. Як справедливо вказував Карл Маркс (чиї праці Кучма, колишній секретар парткому на «Південмаші», напевне пам’ятає й досі), не варто переоцінювати роль особистості в історії. Сам Леонід Данилович ще в бутність свою прем’єром якось кинув з трибуни ВР: «Скажіть мені, яку Україну ми будуємо – і я будуватиму!» Підсумок же значно пізніше підбив його попередник на президентській посаді Леонід Макарович: «Маємо те, що маємо...»

Тож так звана епоха Кучми важлива не його ім’ям: глава держави такою ж мірою був її творцем, як і її продуктом. Важливо те, що це – наша нещодавня історія, а користь історії полягає в тому, щоб нові покоління вчилися на помилках попередників.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація