Сьогодні з великою тривогою і водночас з певними сподіваннями стежимо за тим, як нова команда прагматиків-реформаторів намагається зламати корупційний хребет вітчизняної медицини, долаючи неймовірний спротив усіх чинників старої системи. Таке враження, що не політична воля вищого керівництва держави, а тільки тверда безкомпромісна позиція наших зовнішніх фінансових донорів дає якісь шанси на продовження реформи.

Безперечно, на передньому краї боротьби – системні зміни в організації охорони здоров’я, які передбачають радикальні нововведення, що стосуються сімейної медицини, її фінансування, введення новітніх, науково обгрунтованих і загальноприйнятих на теренах Заходу медичних практик.

Щодо останнього – медичної практики, то, безсумнівно, вона тісно пов’язана і залежить від ще двох елементів: медичної освіти і медичної науки. Тільки, на відміну від західних країн, де ці триєдині елементи складають фундамент охорони здоров’я, у нас, в Україні, вони - щось на кшталт бермудського трикутника, у якому пропадають наші гроші, зусилля, надії і, врешті-решт, здоров’я нації.

До керівництва медичної галузі вже дійшло, що годі сподіватися на істотні успіхи реформи, якщо нічого не міняти в царині медичної освіти. Адже, зневіра у нашу медицину почасти пов’язана ще й з тим, що, як влучно сказав один з гумористів, у наших близьких і знайомих є чи були діти – студенти-медики, і ми бачили та знаємо, як вони вчилися. Однак, про справжнє невігластво наших майбутніх ескулапів знають тільки викладачі, матеріальні статки яких часто напряму залежать від кількості таких невігласів.

Перші кроки у цьому напрямі вже начебто зроблено: з цього року підвищено до 150 прохідний бал ЗНО для вступу до медичних університетів, незалежно від того, хто буде фінансувати навчання. Далі, нам обіцяють потужні фільтри – щось подібне до теперішніх «Кроків», - що мають унеможливити одержання дипломів несумлінними студентами і допуск до практичної діяльності таких само випускників.

Проте, навряд чи ці кроки будуть достатніми для досягнення мети, оскільки не заторкують першопричин недуги, на яку хвора сьогодні наша медична освіта. На моє тверде переконання, її суть полягає у відсутності в багатьох студентів-медиків мотивації до навчання, тобто здобування знань і практичних навичок. Натомість, навчальний процес вже давно перетворився на боротьбу за оцінки і корочку (диплом), для якої всі методи придатні: від різних способів академічної недоброчесності до класичного хабаря.

Кардинальним способом виправити таку ситуацію вбачається перехід до системи школа - медичний коледж - медичний університет. Тільки здобувши середню спеціальну медичну освіту, молода людина може зробити для себе свідомий вибір – йти в медицину далі, а отже вчитися по-справжньому, чи розпрощатися з нею назавжди.

Одначе, тема медичної освіти настільки глибока і багатогранна, що її слід обговорювати не похапцем, а грунтовно, що не є метою цього допису. Тут основну увагу хотілося б привернути до третьої вершини «трикутника» – медичної науки.

Що вона сьогодні являє собою в Україні, я намагався охарактеризувати в статті «Дисертації як дзеркало сучасної вітчизняної медичної науки». Основний висновок, який автор хотів донести до читача, полягав у тому, що її як такої у нас немає, тобто дисертації є і їх дуже, навіть надто багато, а науки справжньої, а не псевдо-, квазі- тощо, – немає. Жодних заперечень з цього приводу я ні від кого не отримав. Отже, усі це знають, ні для кого це не секрет, усі з цим згодні. Але чому в такому разі повна тиша, коли йдеться про цю проблему, - як з боку державних чинників, так і широкої медичної спільноти? Мабуть, тому, що всіх такий стан речей влаштовує. Проте, по порядку.

Міністерство науки і освіти (МОН), як усім відомо, є основним культиватором псевдонауки в Україні. Медична складова у його атестаційній діяльності, через відносну заможність здобувачів – і не тільки акушерів, стоматологів і хірургів - є одним з небагатьох джерел добробуту чиновників, що уповноважені державою стояти на стражі чистоти української науки. А раз так, то псевдонаука є їхнім поживним середовищем, без якого вони існувати з комфортом не зможуть. Тому й не дивно, що МОН не тільки не бореться, а й войовничо захищає від поодиноких активістів усякий дисертаційний непотріб, за який має бути соромно не те що вченому-медику, а й пересічному лікарю.

Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) стоїть осторонь, начебто питання медичної науки та академічної недоброчесності в ній його не стосуються. Однак, усі спеціалізовані вчені ради в медичних університетах і наукових установах, підпорядкованих МОЗ, було створено за клопотаннями саме цього міністерства. Фальсифікації і фабрикування результатів досліджень відбуваються не десь там, а на теренах лікувальних закладів вітчизняної системи охорони здоров’я. Розумію, що на тлі фальсифікацій доклінічного вивчення лікарських засобів маса безневинних, на перший погляд, фейкових дисертацій не є достойним об’єктом, щоб на нього не те що реагувати, а й звертати увагу.

Національна академія медичних наук України (НАНУ) мала б стіною стояти за чистоту вітчизняної медичної науки. У її складі навіть створено відповідну комісію з боротьби із псевдонаукою. Одначе, крім публічних виступів її очільниці, комісія як колективний орган нічим себе не проявляє. Ба, навіть Президент НАНУ на славнозвісному засіданні атестаційної колегії МОН 1 лютого 2018 року не посмів відкрито підтримати свою колегу, коли мова йшла про очевидні і доведені факти академічної недоброчесності і порушень атестаційного процесу. І десь зрозумілою стає така позиція Президента не висовуватися, адже вагомими здобутками, втіленими в практику вітчизняної охорони здоров’я, НАНУ, незважаючи на 25-річний свій ювілей, похвалитися не може.

І нарешті, широка спільнота вчених-медиків теж мовчить. Та гаряча публічна дискусія, що розгорілася між «природничниками» і «гуманітаріями» довкола пропонованих Науковим комітетом новацій в атестаційній справі, залишила її байдужою: серед розмаїття голосів медиків не було чути. Очевидно, налагоджена роками система своїх спецрад і своїх опонентів, виготовлення дисертацій під ключ і їх захист в порядку all inclusive і, нарешті, протоптані прямі стежки до ДАКу: усе це робить чинну систему стійкою до будь-яких нововведень. Вона і завтра пристосується - як і сьогодні, буде влаштовувати всіх видимих і тіньових учасників атестаційного процесу: і керівників, і здобувачів, і штатних опонентів, і літературних рабів, і експертів, і чиновників МОНу.

Беручи до уваги сьогоднішній стан вітчизняної медичної науки, слід з’ясувати її стосунки з двома іншими вершинами трикутника: медичною практикою і медичною освітою.

Щодо першої, то, як не дивно, відверта фейковість медичних дисертацій, можливо, врятувала не одне життя. Адже, якому ідіотові прийде в голову впроваджувати в життя численні практичні рекомендації здобувачів, знаючи що вони майже всі беруться зі стелі. Ця обставина, на щастя, розриває зв’язок, що мав би існувати між наукою і практикою в українській медицині, і знімає таким чином пласт проблем їх взаємодії.

Цього не можна сказати про медичну освіту. Мова не про те, що фейкова наука не розширює арсенал знань студента, а про особистості викладачів, які стали асистентами, доцентами і професорами саме завдяки своїм дисертаціям. Сьогодні, щоб готувати майбутніх лікарів, викладач мусить мати науковий ступінь. Без нього – аж ніяк. А тому першочерговим завданням для молодої людини, яка прагне викладати, є не набуття і вдосконалення професійної майстерності, а захист дисертації. Після цього недавній студент, а потім аспірант, не маючи достатнього власного клінічного досвіду, йде в аудиторії вчити студентів - як правило, теоретично, а не практично, тобто біля ліжка хворого.

І ось вимальовується основна проблема підготовки вітчизняних лікарів: коли невмотивованих студентів навчають викладачі, вирощені на грунті академічної недоброчесності. Що з цього виходить – тепер відомо всім.

Отже, МОЗ, хоче він цього чи ні, але для значного поліпшення якості медичної освіти мусить зосереджувати свою увагу не тільки на доборі студентів та результативності їх навчання, а й на якості науково-педагогічних кадрів, а значить, і на медичній науці. З наведеного вище випливає, що наявність наукового ступеня у викладача жодним чином не свідчить про його фаховість. А раз так, то треба або зовсім відмовитися від цього критерію при формуванні складу викладачів, або вийти з окопів і вступити нарешті в боротьбу з усяким мотлохом на теренах української медичної науки. Деякі можливі засоби такої боротьби я намагався описати в одному з минулих дописів. Хотілося б думати, що команді молодих реформаторів з МОЗу така місія до снаги.

oles.slavchanskiy
Олесь Славчанський

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації