На сьогодні виділяється 4 види ідеолінгвічного опору україномовності (далі — УМ) серед деяких, переважно російськомовних, громадян:

  1. Безапеляційний і безкомпромісний. Найбільш яскраво виражена форма — агресивна відмова УМ як такій у праві на існування. Назва цього маньякального психозу — АҐШ (від виявленого штаму «австрійського ґенштабу»). Визнано, що тут напівзаходи тільки шкодять, і ґетто-хірургія видається навіть гуманною.
  2. Менш безапеляційний, але більш компромісний. Спостерігається ігнорування окремішності та суб'єктності УМ, але помітне її визнання як «зіпсутого» малоросійського діалекту чи простацької балачки. Це ефект СС — від характерних маркерів С1 (“сало") і С2 (“село"). Традиційно лікується з допомогою мовної хімчистки в легендарних хацапетівських газових камерах і подальшим вимочуванням у Синьо-Жовтих Водах.
  3. Дещо апеляційний, але все ж безкомпромісний. УМ вже приймається, хоч і як зовсім чужа, незрозуміла, незвична, незручна, непотрібна, "неначасна" чи взагалі запізніла, застаріла, пройдена субстанція (потрібне підкреслити). Відтак, далі вперта відмова у вживанні нівелює швидкий прогрес. Такий стан — ППП (про-пасивної прокрастинації). Часто щезав у стаціонарі львівського метро, правда, іноді з носієм, особливо, якщо той мав ще синдром Какая-Разніца (Cuckeye-Ruzznitz syndrome).
  4. Цілком апеляційний і нібито компромісний. Прийняття УМ як недосяжно прекрасної мови, яку не хочеться порушити, сковеркати, "зіпсути" (знову ж — sic!), перетікає в ухиляння і хитрожо...мудрі відмовки. Тут діагностується ГХК — гіперхтонічний криз. Виявлено зовсім недавно у кількох письменників на пальцях однієї руки і зараз він тільки вивчається.

(За матеріялами Мовної Інспекції України)