day.kyiv.ua

Каталонія (Іспанія). 31 березня, 18-й день карантину. Повна зупинка країни!

Людські втрати моторошні. Це як повінь, що поглинає життя своїми стрімкими водами, а ми просто за цим безпорадно спостерігаємо. Не в силах її зупинити, не в силах більше рахувати. Чи можна порахувати людський біль і відчай?

ВІКНО В СВІТ

У вітальні – стілець під вікном. Це мої малі – бо так ще не дістають – щоб хоч одним оком упевнитися в тому, що світ за вікном все ще існує. Звісно, він існує. На перший погляд – такий самий, як і раніше. І водночас уже не такий. Геть порожні вулиці з час від часу поліцейськими патрулями або поодинокими перехожими, які, щойно випірнувши з під'їзду з торбою сміття чи песиком на повідку, за кілька хвилин там знову зникають. Вікно стає нашим чи не єдиним порталом у реальність, позаяк сидимо в чотирьох стінах, від неї відрізані невидимим лезом карантину. І ми скануємо все, що є в зоні ближнього доступу – у міру втоми від пейзажу власного помешкання наводимо різкість на сусідські вікна і вулицю. Виявляється, в усіх отих вікнах навпроти – ціле життя.

Бути вдома – це одне, але, коли твій дім стає в'язницею, – геть інше. І при цьому абсолютно не має значення, як триває твоє ув'язнення – з коханою людиною, сім'єю, на самоті чи ізольовано від близьких. Будь-яка конфігурація хибна: рано чи пізно все одно настає невідворотний момент сатурації, емоційної втоми один від одного чи від самоти. Втоми від надто наполегливої дезінфекції поверхонь, гігієнічних протоколів, дистанцій, недообіймів і недопоцілунків. Недопрощань… Втоми від раптової недоступності усього елементарного – кави з друзями, парку з дітьми, живого гомону вулиць. Втоми від цієї дивної дієти без сонця і повітря, тільки на відміну від дієти звичайної – ця закінчиться не тоді, коли вирішиш ти. На неї не можна плюнути, бо вона колективна і від того, як ти її дотримуєшся, залежить результат для всіх – збереження життів. Але навіть раціональне усвідомлення цієї простої формули не здатне тримати рівновагу морального стану.

І що більше вона розтягується в часі, то сильніше відчуваєш потребу її припинити. Звичайні речі, які раніше сприймались як належне, стають на рівні недосяжного, і лише тепер приходить розуміння їхньої справжньої ціни. «Маленькі речі» Воннегута. І, виявляється, скільки всього в нас є! Коли все скінчиться, чи пам'ятатимемо ми про це? Про те, що нічого не замінить звичайного людського спілкування, вчасно сказаного люблю тебе, думаю про тебе?.. Але поки ми в середині себе (насправді – потрібен був вірус, щоб уповільнити оскаженілий ритм життя, почати копирсатися у власному начинні, згадати про існування книжок?), ми скаржимося на свою забанену свободу і гумовий час, як і на те, що тепер наше життя більше не сукупність картинок калейдоскопу, а один суцільний епізод. Сконцентрована вічність у стоп-кадрі. І ні — часу не стає більше, він просто закручується навколо, поєднуючись із простором – і, напевне, саме від цього ти скаженієш, випадково опинившись не в тому вимірі – сам із собою і водночас – без себе. Час і простір завмерли в одній точці, наплювавши на рівновагу. Зачароване коло, яке все більше хочеться розірвати, віднайшовши знову оту ниточку, яка з'єднує з навколишнім світом.

Це коли, чорт забирай, похід за хлібом прирівнюється до виходу у відкритий космос, так, що коли повертаєшся додому, твої зустрічають тебе з неприхованою заздрістю – ну, як там? І ти вкотре повторюєш їм твій заяложений жарт – привіт, я щойно з космосу, не уявляєте, як це було!

Такий формат життя не є природним для психіки, про це говорять уже й психіатри – на 10-й день ізоляції в замкненому просторі ми починаємо відчувати альтероване сприйняття дійсності. Час втрачає плинність, простір набуває іншого виміру (можемо навіть не розминутися з дверима або стіною), а люди поряд стають усе більше монотонними і нестерпними. Нам потрібне живе спілкування, нам потрібен рух, сонце, повітря, крім того, що в кожного є якась своя соціальна функція, яка зараз у stand by, і це ще один пункт, викинутий з балансу особистості. А далі – за списком: деморалізуючі цифри і ще більш невтішні прогнози на майбутнє. І не стільки непокоїть порожнеча вулиць, як порожнеча агенди – де тепер усе починається словом «якщо». І як символічно – саме зараз закінчилася моя записна книжка: в ній більше немає сторінок, мені нічого і нікуди нотувати – на нас тепер чекає суцільна імпровізація.

Але це все – побічні ефекти без особливого значення. Нестача кисню, кажете? Справжня нестача кисню зараз у переповнених шпиталях. У родичів, які щойно когось поховали, не попрощавшись. У лікарів, яких протягом місяців ніхто не слухав і які тепер працюють на виснаження, щодня стаючи свідками справжніх людських драм. І тепер – вони солдати на передовій, а не той генерал у телевізорі, що верзе щось нерозбірливе. Все пізнається в порівнянні.

МІЙ ДІМ – МОЯ В'ЯЗНИЦЯ

Три тижні суцільної герметики – ми всі на одному кораблі. Наче безхатько мігрую будинком із ноутбуком під пахвою, бо мій кабінет тепер під постійною окупацією моєї родини, але це вже несуттєво. Я шукаю собі притулку у власному домі й не знаходжу. Просто кілька хвилин мене зі мною серед цього хаосу. Крім волоцюги, в мене ще купа функцій, перелічувати які немає сенсу, бо тепер я – все в одному. Так, наче всі мої невидимі ниточки, що мене поєднували із ззовні, тепер дивним чином скрутилися навколо мене тут, усередині. Multitask серед дуже простої рутини – дім і родина, де тобі як чомусь схожому на особистість бракує місця. Тому що конфігурація ізоляція з малечею міняє все, тому що тепер дуже чітко доводиться розставляти пріоритети. Тому що робота десь там зависла в повітрі назовні і планувати щось далі просто неможливо. І розмова з братом кілька місяців тому — «ну ви ж приїдете влітку?» — «ти що, ми в Україні на так далеко не плануємо» - згадується якось без посмішки. Єдиний план, який маємо на сьогодні, – боротися з вірусом кожен на своєму рівні і швидко та без істерик адаптуватися до нових реалій. Концентруючись на важливому. Тримаючи себе в певному ритмі, щоб остаточно не втратити тонус життя і зв'язок із реальністю.

ІНТЕРНЕТ ЯК КИСЕНЬ

У цьому сенсі інтернет — як спасіння, ковток кисню. В стрічці новин – поряд із ідіотськими (а іноді й дотепними) жартами і фото «як я сиджу вдома», зробленими людьми, оскаженілими від нудьги, ми ще ошелешено скануємо трикляті повзучі догори смертельні графіки і пекельні картинки зі шпиталів, переповнених людьми, які хапаються за життя у вигляді балону із киснем, просто на підлозі – як у Італії, бо місця для всіх немає. Але втома настане і від цього – ми просто звикнемо до смерті, вона баналізується. А смертей будуть тисячі, їх уже – тисячі… І раптом за цифрами з'являються імена й обличчя – коли рідні не в змозі тримати біль у собі: «Це мій дідусь. Помер сьогодні від Covid-19. Ми не могли з ним навіть попрощатися». Таких дописів тисячі. Лікарі не можуть говорити без сліз про те, як щодня у відчаї бачать стільки смерті в мирний час. І мені це здається схожим на наш 2014-й, коли новини про смерть, війну і повну невідомість змішувалися з якимось абсолютно сюрреалістичним святом життя. Вірус – не війна, але в певному сенсі це баталія, яка не минає без втрат.

А з іншого боку – так, напевне, і має бути, життя завжди має домінувати над смертю, це формула виживання людей як таких. Ніколи не треба переставати жити, але й ніколи не треба втрачати гідність. Як і почуття гумору – бо сміятись можна по-різному.

А ще з інтернету вражає оце дивне відчуття порожнечі світу – як виглядає він без нашої присутності. Ми чомусь упевнені, що світ без нас сумує так само, як і ми без нього. Але коли ми, як корок із шампанського, вибухнемо назовні, це світ збожеволіє від нас, а не ми від нього. Світ зараз теж на карантині відпочиває від наших машин, нашого сміття і нашої неповаги до нього. Прозора вода в каналах Венеції, чисте повітря в Барселоні. Чи пам'ятатимемо ми про це, коли вся ця халепа скінчиться?

А поки ми працюємо на відстані й упівсили, наші рахунки повзуть угору, бо тепер усе зациклено в єдиному просторі – цілодобовий інтернет, пральні машини, світло, вода, газ… А от заробітки – точно не вгору, і багато хто вже в «тимчасовому безробітті». Але поки робимо те, що можемо.

ПРОЩАВАЙ, ІНФАНТИЛЬНОСТЕ?

Усі й усе адаптується до нових параметрів реалій. Навіть з'являються нові безоплатні послуги й контенти. Й усі розуміють, що тепер усе буде інакше, та ніхто не знає, як саме. Це наче репетиція майбутнього, коли ми вже й працюємо на відстані, і частина з нас втрачає роботу, і все заточено на мережах — послуги і розваги, так що нам і не треба начебто й виходити з дому. За одним винятком – ми з нього не виходимо вимушено. Це наче генеральна репетиція для всього людства — наскільки воно солідарне і дотепне перед глобальними проблемами майбутнього. Наче хтось десь із звідти вже без жартів нас запитує: дорослішаємо і будуємо разом чи гинемо на самоті, інфантилоїди?

Пандемія мине, але будуть і інші – це один з ефектів глобалізації світу, де тепер майже немає кордонів. Будуть гірші, де смертність уже може бути на рівні не одного відсотка, а десяти. Про це говорять дослідження останніх епідемій цього скаженого століття. В людства буде ще купа випробувань, це зрозуміло – вже неважко собі уявити ланцюгову реакцію, яку потягне за собою економічна криза, крім усіх інших — і для того, щоб якось із ними впоратись, потрібно буде навчитися ставити собі дорослі запитання, шукаючи на них дорослі відповіді.