Мені реально пригорає.
Від людей-рибок, які живуть в акваріумах, але серед нас.
Від тих, хто живе в Україні, але закрився / закрилася у своїй бульбашці, в якій немає війни, в якій немає політики, кордонів між країнами та брацкімі народамі тощо.
Від людей, які а) усього цього не бачать, б) не хочуть цього бачити, в) обурюються, коли їм про «це все» нагадують і звинувачують тих, хто нагадує, у хейтерстві, нетолерантності, нестриманості, мілітаризмі, націоналізмі, г) від людей, які навіть усвідомлюючи наявність «цього всього», висувають свої претензії, мовляв, ви це робите не так — надто різко, ви відштовхуєте прибічників тощо.
Від Вані Дорна з його «праізашла ссора братьєф» і «адєл трізубіц, штоби ні ванялі» до
Спартака Хачанова зі своїм «парадом пісюнів» і до гурту ЦеШо зі своїм свіжим висером "Hate", з яким вони пнулися на Євробачення — від усіх них мені пригорає.

Чим саме бісять? Що з ними (зі мною) не так?

Я теж був вихований спокійним, мирним і неконфліктним, вірив у райдуги, єдинорогів і мир і любов усім і кожному, тут і задарма. Я теж не розумів, як можна підтримувати війну. Книжок, фільмів, музики (кліпів) репортажів виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що війна — це смерть, страждання, руйнування і хаос і НІЧОГО хорошого у війні немає. І що в першу чергу страждають непідготовлені до неї люди. Серед яких є якраз отакі акваріумні голуби миру. Але чи війна питатиме жертв — хто ти? Чи ти мене кликало, чи ти мене боялося, чи прагнуло, чи боролося зі мною? Наскільки я знаю, ані куля, ані приклад, ані снаряд, ані ракета такого не питають. Війна не розбирає, хто перед ними — захисник «іншої сторони», волонтер, справжній чи диванний патріот, чиновник, жінка, дитина, літня людина. Хаос селиться там, де «голуби миру» сіють своє «розумне, добре, вічне», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий, хто почав агресію, а хто відповідає на агресію.

Але ось ключовий момент — війна це не «явище», це сума конкретних дій конкретних людей.

І от якраз різниця між мною (пацифістом), і такими акваріумними пацифістами полягає тільки в тому, що вони не цікавляться, не хочуть розбиратися, але при тому лізуть зі своїм баченням, ліплячи ярлик мілітаристів на всіх, хто відносить себе до однієї зі сторін. Їм, бач, не важливо — хто почав, а хто захищається. Для них людина зі зброєю в руках — це фуфуфу, ойнінада, ойдабросьтє ви вотетавот фсьо! Ой, ви вот павілісь на агрєсію і сталі такіміже, какані.
Експеримент: нехай вони візьмуть весь цей свій пацифізм і виллють його саме отій ІНШІЙ стороні (яка це все почала), особисто, зі слиною і соплями, які вони кладуть в обгортку зі своєї творчості. І нехай хтось засіче — з секундоміром — скільки їхня «думка» протримається на їхніх мармизах.

До цієї ж когорти йдуть ті, хто вважає, що війна — це спосіб заробити.
Так, очевидно, що патрони, снаряди та міни, автомати, кулемети, міномети, БТРи, БРДМи з танками, РСЗВ та іншими ракетами та ПТУРами хтось виготовляє. І не безкоштовно.
Але мені вистачає клепки збагнути, що гасло «годі давати [якимось міфічним] їм заробляти на війні!» ніколи не буде почуте однаковою мірою обома сторонами. Ніколи не буде того, про що пишуть диванні філософи — рускій і украінєц далжни стать на граніце спіной к спінє і стріляць в тєх, кто гаваріт ім стріляць друг в друга. Росіяни вже давно довели, що їм за щастя постріляти хахлов, за щастя поїхати на «укроп-сафарі», за щастя просто поїхати відпрацювати кредит. Їх ніхто не змушує стріляти в українців — їм по кайфу.

І ще голуби миру бісять мене тим, що вони не розуміють, ЩО означає «війна». Не знають, що таке втрати. Вони не враховують, що таке ПТРС учасників «цього всього», вони не чекають бодай якийсь час, щоб загоїлися ці рани. Вони бздять робити свої супер-заяви і творчість там, запарєбріком і в ОРДЛО, а користуються тим, що саме у нашому такому мілітаризованому, радикалізованому, націоналістичному суспільстві за подібні висєри досі не б'ють морду.