Виявляється, що і у 2018 році можна почути «чіво ета ви вз'єлісь на рускіх», «нінада всєх рускіх пад адну грібьонку» від деяких земляків-членів секти Свідків Хароших Рускіх. Полегкість, із якою вони дискутують із «навіженими патріотами», сама згода на дискусію, їхні обурення нашим обуренням, посмішки та хіхоньки у серйозній темі продовжують лінію великого мислителя І.Дорна: «праізашла ссора». Я намагаюся зрозуміти, чого вони такого не бачуть, що бачу я, або чого вони і досі такі спокійні і їх не верне від усього, що якось пов'язано з запарєбріком. Завзяття, із яким вони і досі граються в об'єктивність, нездатність до простих узагальнень, і погано приховані намагання усе обнулити і «почати все наново» (або просто нахабне висвітлення ситуації у буцімто симетричному світлі) наводить на думку, що для них у 2014 році нічого не відбулося.
Навіть є один (Зімляг №1), у якого відбулося — «хороших друзяк я оттуда уже не дождусь,минимум двоих.» (с) — але він собі і далі називає події 2014 року «конфліктом інтересів» (c), боїться додати 2+2, бо не хоче називатися аналітиком і мати ключову думку (мова була про фінсько-російський хокей):
Але, як бачимо, за жодних натяків на зміну теми той самий не-експерт чомусь раптово пише, що вода у нього в трубопроводах дістається йому за ціною Хенесі. На щось це мені схоже... Враг ні в крімлє... а пасматрітє, што у нас... — да, щось таке.
Такі не розуміють, чого людям не йметься до Інтера, чого прибрали російські канали з телемовлення, чого заборонили яндекс та однокласники, чого вводяться мовні квоти, чого припинено авіасполучення з запарєбріком, чого вважається негарним їздити на відпочинок до Криму — не розуміють, бо для них НІЧОГО «ТАКОГО» НЕ СТАЛОСЯ. Максимум — ссора двух братьєв, конфлікт інтірєсав. І це при тому, що «новасті паглядиваю»:
Паглядиваю, але чомусь нічого не бачу.
10 000 загиблих — не бачу.
Збитий MH17, купу маразматичних версій про його збиття, недолугі і плутані спроби виправдати апалчєнцаф, використання права вето при спробі створення міжнародного трибуналу для розслідування — не бачу.
Обстріли з-за кордону, ціна слову расійскава афіцера, «зелений коридор» в Іловайську — не бачу. А якщо бачу — «треба покарати українських генералів!!!1»
Понад мільйон внутрішніх переселенців — не бачу.
Затоплені шахти, зруйновані, вивезені запарєбрік або порізані на металобрухт підприємства — не бачу.
Дозволу від «савєта фідірациі» на застосування російських військ за кордоном — не бачу.
Аж одного депутата держдуми, який не підтримав анексію Криму — не бачу.
Океани брехні і пропагандистських нісенітниціь (у добу інтернету, коли все перевіряється) — не бачу.
Десятиріччя нагнітання «можим пафтаріть, діди ваївалі» — не бачу.
Острів Тузла — не бачу.
«Братніх» цін на газ до 2013 року, яких ніде у світі не було на той момент — не бачу.
Сторіччя кривавої боротьби між «братьямі», коли один нищив, підкоряв, забороняв і викорінював, а інший відбивався і хотів лише, щоб його облишили у спокої — не бачу.
Хахли / лабуси / чюркі / піндоси — не бачу. Точніше, бачу, чую, сам використовую, отже не бачу ПРОБЛЕМИ у таких словах. При чому кацап і москаль — це образа, а оте от — то таке.
Культивування стереотипу хитрого, але недолугого салоїда в шароварах, який миє унітази в Польщі, а дружина його їде заробляти повією до Москви — не бачу. Точніше, бачу, чую, сам використовую, сам із задоволенням сміюся, але не бачу ПРОБЛЕМИ.
Може, вони не бачуть, бо за іншими «навастями» стежать?
Не знаю. А знаєте, чого я не бачу?
Я не бачу утисків нещасних російськомовних щелеп. ДОСІ ЖОДНИХ УТИСКІВ.
Я не бачу самоповаги в таких людей.
Не бачу поваги до будь-чого українського — від мови до прапора, від одягу до історії. До речі, учора вперше побачив слово «біколор». Це ж як, мабуть, огидно деяким писати «синьо-жовтий» чи навіть «жовто-блакитний»?...
Не бачу елементарного розуміння, на території якої країни воно перебуває.
Не бачу навіть грамотної російської у полум'яних захисників пушкіна-тургєнєва.
Не бачу розуміння, що на країну, яка ні дня не воювала 23 роки своєї незалежності, напала країна, яка ПОСТІЙНО воювала.
Не бачу огиди від того, що напала без шевронів, без оголошення, коли країна була максимально слабкою.
Не бачу в них нічого, що видавало б у них приналежність до цієї країни.
І таких людей, нажаль, повно. Різного ступеня ватності, різного ступеня усвідомлення пріоритетів для країни і для себе, але всі із зернятком «ніфсьо так адназначна, я сама кримчанка, дочафіцера» (c). І з ними треба якось співіснувати. Більше того — навіть серед ТАКИХ є люди, які допомагають армії. Саме так — однією рукою шиють снарягу, дістають з кишені гроші для армії, а іншою пишуть в інтернетах «нучіво ви вот ета вот начінаєтє тут русафобію».
Як до них достукатись? Як доторкнутися до їхніх душ?
PS Не встигаєш якось впорядкувати думки на письмі, як тут іще один фейсбучний Зімляг №2 спокійно репостить отакий йумар:
І живе тут же, в Україні! І це не з тих, хто б'є себе в груди, називаючись руськім.
От що йому пояснювати? Про що говорити? Які мають бути доводи? Як і звідки вишкребти у подібних оце холопство? Чи всіх відправляти на кордон з рашкою і хай будують своє щастя там?
Чи всіх перевіряти оцим взірцем високого гумору, і дивитися: а на якому ж рядку у нього всередині щось заворушиться?
