Фото: Радіо Свобода
Багатьом українським, а тим більше російським політикам все рівно на історію. Для багатьох з них вона є лише політичним інструментом.
РФ використовує перекручену історію для підняття власного его та для задоволення геополітичних амбіцій сьогодення. Хтось пропонує брехню про напівмертве минуле, а хтось летить на Марс. Путін використовує підтримання міфів та легенд і щоб відволікати власне населення від злиднів, що були визначені нормою. Щоб пудрити мізки громадянам сусідніх держав щодо яких в Кремля чинні, або майбутні агресивні, окупаційні та інші традиційні плани. І нам доводиться від цього захищатись розповідаючи реальну і закатовану в радянські часи історію, декомунізовуватись. Розвивати своє, а не насаджене силою бачення.
Українські політики здебільшого використовують історію для поділу електорату. Погляди на окремі події та особистостей для багатьох слугують достатнім маркером, щоб голосувати чи не голосувати за політика. Хоча розпал розмов про історію часто просувають ті, хто мало що може запропонувати у сферах економіки, структурних реформ, розвитку сучасних технологій. Хоча захист від історичних агресій РФ і внутрішніх пособників агресора, що просувають його історичний дискурс, можна робити ефективніше і не змішуючи потреби національної безпеки та вузькі електоральні потреби окремих політиків. Усі чудово розуміють, що джерелами поширення проросійських дискурсів є не неорганізовані окремі групи населення, а конкретні партії, мери, олігархи та ЗМІ.
Якби неконтрольована китайська ракета впала не в Індійський океан, а десь в районі Кремля, то це б мало багато цікавих наслідків. Для віри у світову справедливість, російсько-китайських стосунків, місця пандемії та інших дарів долі серед трешу 2020-2021 років.Та відповідальність для диктаторів та агресорів має відкладений ефект. Поки доходить до трибуналів, бунтів чи природних завершень багато років їм передують санкції середньої сили, заяви про стурбованість, геополітичні танці, вимоги про компенсації та тривалі судові процеси, міжнародна самотність на карикатурних пропаганда-дійствах, неадекватні підлеглі як Лукашенко і так далі.
Обшуки та підписання підозри Медведчуку — це важливий і давно назрілий державницький крок задля зміни співрозмовників у його житті.
Давно замість переговорів з Путіним і привітань керівників окупаційних адміністрацій Кремля йому пора спілкуватись з слідчими у справі та однодумцями в незручних умовах позбавлення волі. Ще б закон про колаборантів в якості бонусу, щоб його наближені не були обділені увагою.
Чому українська влада планує нарахувати 13, а не 12 олігархів? Краще ця ініціатива буде асоціюватись з нещасливим та неприємним числом, «чортовою дюжиною». Значно краще асоціації з історією 12 апостолів, Іуди та Месії.
Цікаво як Порошенко прокоментує те, що за часів його президентства замість обшуків, санкцій та підозр Медведчук отримував посади, канали і труби. Особливо цікаво, бо факти справи були оприлюднені «Схемами» ще у 2018 році.Деколи ворога можна тримати так близько, щоб він стає партнером.
Та Зеленський теж може отримати привід для неприємних пояснень. Якщо справа Медведчука розвалиться, чи якщо йому було чи буде дозволено втікти з країни.
Неочікувані візити деяких нардепів для свідомості будь-кого є серйозним випробуванням. Багатостраждальний Офіс президента з його обмеженнями та вимогами про попередження щодо візитів можна зрозуміти.
Адже може прийти хтось з «слуг», до прикладу, Арахамія з «штучним інтелектом», Богуцька у дірявій масці, Брагар з новими пропозиціями про обмін не лише собак на газ, Бужанський з новими спалахами «руського міра», Верещук з парасолею, Гетманцев з черговими ідеями по знищенню малого бізнесу, Камельчук з антивакцинними теоріями, Корнієнко з сексистськими випадами, Тищенко з лимонами та карантинним салютом, Третьякова з пропозиціями щодо позбавлення когось соціальних виплат та заявами не лише про дітей, Шевченко з ідеями візитів окрім Білорусі до М'янми чи Сомалі, Юраш з планом наслідування «сусідських скрєп», Яременко з новими інтимними переписками.
Але ж і фракцією все не обмежується. Можуть ще прийти хтось з «ОПЗЖ» з радянськими піснями та портретами, Ківа з своєю «науковою працею» та «жомовою ямою», Медведчук з сигналами від кума, Шуфрич з спогадами про застосування фізичної сили, Тимошенко з розмовами про геноцид і вкрадену землю, Гончаренко з образами та обзиваннями, Федина з погрозами, Порошенко з паралельною реальністю власного президенства, Рудик з критикою Притули та усіх незгодних, За майбутнє з доказами «неколомойськості», Іванісов з кримінальним минулим, Лерос з новими сумнівними викриттями та творчими аналогіями, Разумков з улесливими посередностями, Яценко з схемами, Деркач з плівками, Дубінський з швидкісними машинами та приводами для санкцій.
Для Медведчука знайти і тимчасово віддати 300 мільйонів гривень було б краще, аніж цілодобовий домашній арешт. Бо гроші насправді для ОПЗЖ не є проблемою, а ось обмеження в публічній діяльності, пересуванні та російських візитах лідера партії – це відчутне політичне стримування з огляду і на те, що в партії є інші і менш залежні від Кремля і договороздатні складові. При цьому, Медведчук буде без закордонних паспортів і з електронним браслетом.
Загалом, усім потенційним електоральним конкурентам Зеленського на президентські вибори 2024 року є про що переживати. Багато з них можуть відчути на собі тягарі кримінальних процесів та адміністративних обмежень. Значна кількість справ проти Порошенка нікуди не зникла, були рухи в сторону Гройсмана, проти соратників Кличка на цьому тижні відбувались масові обшуки. Нервувати варто і олігархам чи соратникам потенційних кандидатів, які вже отримали сигнали і санкціями РНБО, ідеями законів про олігархів та усім іншим. Перед президентськими виборами ще будуть надважливі парламентські вибори 2023 року, а тому до кардинальних рухів залишається все менше часу.
