site.ua
oleksii.rohovyk
Олексій Роговик
новачок

Автори: Роговик Олексій, координатор Free Voice Information Analysis Center, Педан Анастасія, аналітик Free Voice Information Analysis Center

Кожного дня ми маємо змогу зіштовхнутися з думками багатьох українців. Ми чуємо їх в особистому спілкуванні, з екранів телевізорів, зрештою - на їхніх «стінах» у фейсбуці. Часто у своїх словах ми апелюємо до України не як до держави чи території, а як до чогось більшого, до чогось більш персоніфікованого. Спробуймо уявити, що вона могла б сказати нам про наболіле.

Пролог

Я розповім тобі свою історію – історію одного дня, що тягнеться вічність. Історію про себе – горду, величну, незалежну... Я – Україна. У-кра-ї-на. Украдена в самої себе і в мого народу. Народу, а не українців-перевертнів, що ладні будь-коли піти на жертву мною заради дріб'язкового. Ви чуєте?

Ранок/осад

Я прокидаюся з болем. Так буває, коли ніщо не може припинити біль від того, що 7% мого тіла було заражено. Уже більше 2 років я заражена і згадую обставини цього ганебного зараження. Ракова пухлина продовжує поширюватися «кримською» ногою. На мою ногу начіпляють усе більше важкого заліза. Зв'язок із тілом стає все меншим від накладеного тугого джгута. Кров не потрапляє до кінцівок, мляво циркулюючи. М'язи стають усе більш атрофованими, корисних елементів стає все менше, корисні клітини помирають. По собі вони залишають лиш згадку про життя без ізоляції, без темряви, без страждань і болю, без тюрми народів. Деякі хижаки - жахливі істоти. Вони нападають не просто заради здобичі. Вони можуть залишити напризволяще те, що вполювали. Для них головне - відчути смак крові і свою силу. А те, що запах зміниться смородом, - не має значення.

Знову криваві рани, знову мене вчора нещадно катували. У кістках лівого «донецького» плеча - страшна ломота і больові постріли. Не можу ним поворухнути. Це страшне відчуття втрати контролю. Постійне відчуття небезпеки і поширення зараження виснажують усі сили. Це відчуття, коли недалеко від тебе гучно гавкає злий великий «російський» собака. Він ніби на санкційному ланцюгові (дуже боюся, що цей ланцюг - ілюзія). До пса постійно навідуються дивні люди. Вони говорять різними мовами. Вони хочуть одночасно контролювати собаку і дружити з ним. Однак він небезпечний і не піддається контролю. Ті диваки дивляться на мене, як на товар. Вони дивляться на мої ноги і руки, як на розмінні монети у своїх гидких іграх. Собака, що вже неодноразово нападав на інших та на мене, уже ніколи не стане іншим. На жаль, моє відчуття небезпеки використовують, щоб контролювати мене ж. Маю надію, що у разі подальшого нападу мене захистять. Надія марна. Навколо є й інші істоти. Друзями їх назвати не можу, швидше "неворогами". Деякі мої друзі дуже далеко. Вони тішать мене гарними словами (але чому тільки ними?)

З усіх сторін доносяться постійні крики. Крики лунають із заходу, крики лунають зі сходу. Протягом довгого часу мене ділили, заставляли робити вибір. Зараження були внутрішні і зовнішні. Не так давно українцям надоїло хворіти, і вони вилікували себе самі. Я мала змогу спостерігати, як мій організм сам почав виробляти велику кількість «євромайданної» протиотрути, антитіл. Деякі з них знищили себе разом із зараженням. Одужання дало надію на подальше існування. Питання вибору було зняте. Організм перестали розривати, він увійшов у стан консолідованої соборної гармонії. Я почала непевний, але правильний рух на «Захід». Кажуть, що там, на «заході», така ж як я, одна з 28, вирішила, що не хоче зміцнити зі мною дружбу. Це сумно. Скільки зусиль було докладено тими, хто загинув під час знезараження. Виявилося, що винна хронічна всеохопна корупційна хвороба і «традиція».

Перемога над внутрішнім зараженням спричинила зовнішнє. Укуси собаки за ногу і за руку стали причиною того, що я досі не змогла вилікувати самостійно зовнішнє зараження частин мого тіла. Від того боляче, що це все зробила колись рідна і нібито вірна подруга-сестра, мабуть, найближча з-поміж усіх на світі. Колись була. Чи і не була навіть? Чого ж вона хоче від мене? Чому стала маріонеткою в руках нелюда-ляльковода? Я не посягала на неї і їй належне.

А ще вона вкрала моїх дітей. Дітей, що мене любили і не хотіли про це мовчати. Вони намагалися мене захистити, гідно виконуючи свій обов'язок. Тепер самотньо страждають далеко від рідної землі. Вони покарані за те, що люблять. Хтось покараний на 10 років, хтось на 22. Та, власне, і не в роках справа. Хіба гріх - прагнути свободи духу і свідомості?

При цьому всьому різні гості, що говорять різними мовами, кажуть, що треба обговорювати, у якому вигляді відновити роботу руки, і що може вже не варто думати про ногу. Абсурд. Те, що комусь не дають лікувати руку і ногу, не означає, що треба допускати зараження мозку і серця. Ще й на умовах того, хто спричинив хворобу. Він-бо ж має сплатити ціну за скоєне. Усі інші повинні лише забезпечити, щоб рука і нога отримати належну медичну допомогу та знезараження. Друзі не можуть виступати за ампутацію, коли є шанс на порятунок кінцівки. Її порятунок залежить від них. На жаль.

Я украдена. Немає мене, тої юної, зверненої обличчям і серцем до всього світу і свого сердешного народу, сповненої віри і сил України. Тоді мене любили, завзято шукаючи нагоди визнати мене, потиснути руку і укласти договір на довгострокову перспективу. Мене боялися: я мала один із найсильніших потенціалів відстояти себе не тільки дипломатичним способом. Зі мною дружили всі – від колишніх сестер-республік до далекого закордоння. Мій народ проголосував за мене незалежну. Тепер мене викрали. Усе не так. Я - у невагомості, вакуумі, лабіринті без виходу, океані без дна. Мене викрала брехня — найбільше зло з усіх. Цілодобова цілеспрямована цинічна брехня.

Чую, як народ мій зустрів новий день. Ні, не чашкою кави, як десь-інде. Мій народ випиває склянку сірої бридкої рідини, що зветься брехнею. Я ж, погана мати, не можу зарадити цьому: уже давно не маю авторитету. "Авторитетними" є ті, хто керують мною. Це вони щедро напувають і годують український народ, відкриваючи на моєму тілі нові й нові рани. Для них ранок — початок нових "високих" звершень і ще один шанс для наживи. І так, вони не п'ють брехні. Вони у ній купаються. Вони думають, що всі сліпі й дурні.

Обід/муки

Останнім часом у мене дуже погано з самопочуттям. У мозку і серці знову розповсюджується внутрішнє зараження. Як виявилося, під час внутрішнього самооздоровлення уворювалася не тільки протиотрута та антитіла, але й нова отрута, основа для нового зараження. Поки організму здавалося, що він вилікувався, почався процес нового захворювання. Реставрація захворювання. Джерела нового зараження віднайшли недобиті джерела старого зараження. Сьогодні вони разом працюють над тим, щоб організм знову й остаточно захворів. Замість того, щоб пробувати вилікувати ногу і руку, вони віддаляють мене від медикаментів, віддаляють від провідних медичних практик. Вони люблять старі методи лікування. Імітацію лікування. Крім того, нові джерела зараження роблять усе можливе, щоб усі сліди попереднього самолікування зникли. Вони роблять усе, щоб протиотрута стала недієвою. Система зараження працює над тим, щоб повністю знищити імунітет. Тим часом кров рухається організмом усе повільніше. У ній все більше тромбів. Кров бідніє на мікроелементи. Це позначається на всіх складових організму. Я перебуваю в стані, коли хвороби мігрують від одного органу до іншого, від однієї клітини до іншої. Мене ж ніхто не лікує. Авторитети роблять вигляд, що так і треба. У авторитетів є ціла група помічників. Хтось відповідає за окремі органи, хтось має відповідальність за окремі справи загального організму. Дивно, коли ті, хто має його очищувати, самі є джерелом зараження. Мені не зрозумілі ці «судові», «прокурорські», «правоохоронні» помічники. Для мене це складні слова і складні речі.

Хочу їсти. Я шалено працювала. Я можу дозволити собі смачний обід? Такий, як у моїх сусідок по континенту? Звичайно ж, не можу. У народу мого немає, звідкіля візьметься у мене? Пам'ятаю, колись мене підгодовували. Тепер — перестали. Ні тобі сестер уже немає, ні братів, ні сусідів, ні далеких товаришів, що ще донедавна лицемірно манили шматком хліба. Нікого. Хоча ні. Є один. Підгодовує мене час від часу і висуває вимоги, як мені в обмін на це жити. До чого я дожилася? Я як жебрак на вулиці розбитих мрій. І народ мій - такі ж жебраки. Їм доводиться переступати межі, щоб мати їсти. Їм доводиться все більше обмежувати себе в бажаннях. Вони стають менш щасливими. Їжу вивозять ззовні, «розпилюють», нею спекулюють. Вона стала гачком, на який недбало почепили душі українців. А авторитетам завжди мало. Вони – ненажери.

Закордонні приятелі кажуть, що справа у мені: буцімто, змінися якісно (читати як «реформуйся»), і буде тобі допомога. Я хочу. Дуже хочу, справді. Проте як? Є ті, хто вирішують за мене, ті, хто встановлюють міру і обсяг цих змін на власний розсуд. Не дуже розуміюся на цьому, але мені здається, що мене не хочуть змінювати. Раніше з мене пили кров у латентному режимі, тепер — відверто нагло. А подумати тверезо: чим я гірше тих, хто не терплять знущань, щодня змінюють вбрання і їдять солодощі? Чому Європа не хоче зі мною знатися? Не хоче, я знаю. Хоч і каже, що була б не проти. Мій народ теж не обідав. Хіба випив ще трохи сірої брехні.

Я не розумію цих процесів. Нелогічно руйнувати самих себе. Нелогічна боротьба внутрішніх органів між собою. Усі вони мають працювати разом над одужанням. Ліків стає все менше, друзів і сил стає все менше, хвороби - усе більшими. Організм увійшов у період серйозної кризи. Це демонструють усі мої життєві показники. Атмосфера навколо змінилася. Це потребує іншого способу життя. Коли організм на грані інфаркту чи цукрового діабету, нічого не залишається, як почати впроваджувати зміни, доки не пізно. Відсутність змін означає наближення клінічної смерті. Цей шлях веде до забуття, веде до незворотного зараження, яке, може, уже ніколи не вдасться вилікувати. Мною керуватимуть іззовні.

Вечір/відлуння

Я стомилася за день. А ще ці вибухи в голові. Нескінченні, гучні, сліпучо яскраві. Вони заважають мені існувати. Так, не жити, а існувати-нормально-функціонувати. Мій народ кричить. Інколи - ситуативно у якомусь фейсбуці. Загалом же народ кричить не вголос, не на весь світ, не на вулицях і не в гучномовець. Однак я чую його німу приреченість. Вона ранить мене більше, ніж тисячі градів і мільйони артобстрілів. Моєї любові вистачило б на всіх — від українського народу і до тих, хто нещадно відбирає спочатку довіру, потім силу. Моє серце велике. Його, на відміну від мене, викрасти неможливо. Воно ж бо ще не заражене. Я лягаю — голодна, спрагла і втомлена до смерті. Згортаюся клубком і відчуваю, як по щоці тече зрадлива солона сльоза. Так плаче і мій народ, і моє спотворене тіло. Страждає моя душа. Чи страждаєте ви, володарі-очільники? Чи думаєте про свій народ так, як я? А ви, створіння із крижаною душею, кривавими руками, зате з мандатом у кишені (чи з іншим документом - прокурорським чи суддівським)? Чому вам так хочеться грошей? Не мудрості, не любові, не чесності, а саме наживи? Невже ви вже не люди?

Я мала все, а тепер не маю нічого, крім своїх дітей-українців. І знаю ціну всього на цьому світі. Найдорожче для мене — спокій. Я не хочу, щоб народ щодень більше втрачав найкращих. Занадто висока ціна — занадто мізерний опонент. Занадто щирі прагнення — занадто лукавий світ. Засинаю. У мозку — тупе пронизливе "годі". Знаю, що завтра прокинуся, і нічого не зміниться. І післязавтра теж. Чи довго я так зможу? Я — не експеримент і не помилка. Не піддослідний кролик у лабораторії нелюдських хвороб. І хоч украдена, але Україна. У моїх мрійливих снах — визнання у світі і спокій. Допоки я живу, доти живуть мої діти. І якби могла надіслати повідомлення всьому світові, без вагань написала б: "Ніхто не в праві робити дітей сиротами". Українців — теж.