Фото: Радіо Свобода
Зеленський та команда перебувають в найгірших переговорних позиціях та можливостях щодо Донбасу за останні декілька років.Як наслідок, шанси на прийнятний для України компроміс мізерний. Тому залишається розглядати сумнівні компроміси, або йти на «замороження конфлікту» (якщо дадуть).
По-перше, «Мінський капітулянський капкан» від Порошенка. У одному з своїх інтерв'ю екс-президент зізнався, що він був автором антидержавних та антиконституційних «Мінських домовленостей». Екс-голова Генштабу Муженко зізнався, що катастрофічні рішення щодо Іловайську приймались саме Порошенком. Саме трагічні події під Іловайськом та Дебальцево були каталізатором «Мінських договорняків». Після сприяння потраплянню України у «Мінську пастку» Порошенко не просто не намагався виправити свої помилки, а й роками розповідав про безальтернативність «Мінська» заганяючи нас у вузький переговорний коридор. Ще й погоджував з західними партнерами «формули Штайнмаєра» та інші токсичні проросійські пропозиції, бо вірив, що втілить усе це після власної перемоги на других президентських виборах. Вибори він не виграв, а весь токсичний багаж та тягар переговорів впав на Зеленського. І зараз ми котимось по поганому «трампліну», що збудував Порошенко.
По-друге, зміна міжнародних умов. Усім вже очевидно, що в нас нема принципових союзників у чинному «Нормандському форматі». Повернення російської делегації до Ради Європи та розмови про її повернення до G7 стали тому зайвим підтвердженням. Німеччина та особливо Франція відкрито комунікують реставрацію відносин з Росією, у тому числі за рахунок України. Згадати лише останню гучну промову Макрона, де згадуються всі важливі країни та регіони, «ода» Росії, але жодним словом не згадується Україна. Це підтверджує побоювання, що позиції щодо України і Росії в наших партнерів змінились. І у відповідному форматі переговорів виникне ситуація «3 до 1», коли Путін, Меркель і Макрон спільно будуть тиснути на Зеленського задля повного втілення «Мінської зради». Про це вже публічно заявив Кучма. Єдиною рятівною «паличкою» у цьому сенсі мало стати залучення в переговори США, про що Зеленський неодноразово заявляв і з приводу чого Трамп навіть висловлював попередню згоду. Та незважаючи на двопартійну підтримку України у США Трамп і далі залишається на ближчих до інтересів РФ позиціях. Тим більше, він хоче записати собі «миротворчу перемогу» та повісити «електоральний орден» напередодні президентських виборів у США. Тому порятунок може перетворитись на формат «4 проти 1». Але у цих умовах сподіватись нема на кого, бо лише США розуміють, що не можна дати Європі здати Україну.
По-третє, «соціологічний капкан» та попередні заяви Зеленського та команди. Зеленський прийшов до влади, у тому числі, на заявах і очікуваннях щодо швидкого миру. Соціологія демонструє беззаперечний запит на мир і це тисне на Зеленського та перспективи його рейтингу. Тим більше, заплановане урядом Гончарука економічне зростання, інвестпроекти та покращення добробуту українців неможливе без миру на Донбасі. З іншої сторони, якщо мир розбивати на окремі небезпечні елементи, то рівень їх підтримки є вже не таким однозначним, а, отже, у разі неприйнятних поступок Зеленського може очікувати «АнтиМінський Майдан» з усіма відповідними політичними наслідками. Таким чином, Зеленський опиняється у «соціологічний безвиході», коли відсутність миру, або наявність неприйнятного компромісу загрожує втратою владної легітимності. А вона, як відомо, є єдиним «політичним клеєм» для Зеленського, його команди та фракції у парламенті. Це питання політичного виживання. Це політичні «гачки», за які сам Зеленський і Захід чіпляють «зелену владу». Тим більше, на відміну від Порошенка, Зеленський вже не може прикритись «непокірністю» парламенту, бо там присутня нова «зелена монобільшість».
Напередодні важливого раунду переговорів щодо Донбасу від Зеленського та команди йде багато і часто взаємозаперечливих заяв. Зеленський або намагається невдало «сплутати карти», або у його команді без дипломатичного ядра досі нема єдиної стратегії та бачення, або є якийсь маневр, про який ми не знаємо. Зеленський збирається виходити з ініціативою про повне розведення сил по усій лінії розмежування, але важливішою тут є «політична складова». Зеленський та Ко самі заявляють, що токсична «формула Штайнмаєра» (конституціоналізація особливого статусу Донбасу в момент підтвердження відповідності виборів на Донбасі європейським стандартам і лише тоді виведення з Донбасу російських військ) буде розглядатись у «Нормандському форматі»; що є бажання провести місцеві вибори на Донбасі, але після виведення російських військ та за українським законодавством; що міжнародна миротворча місія – не варіант поки не буде вичерпаний Мінськ; що особливий статус в Конституції не варіант, але через децентралізацію варіант; що на зустрічі Україна нічого не підписуватиме. Тобто як бачимо команда Зе робить заяви, які потім сама спростовує. Наші західні партнери та Росія хочуть і заявляють не лише про поступки, але й їх закріплення у черговому «документі». Мова і про «формулу Штайнмаєра», і про повне втілення «Мінська», і про відновлення соціальних виплат так званих «ОРДЛО». Путін чудово розуміє, що все це унікальний і ефективний інструмент внутрішньої дестабілізації України та недопущення успішності її проектів. Протилежна сторона підвищує ставки і «надуває переговорну бульбашку», від якої у разі «неслухняності» постраждає Зеленський та Україна. Крім того, партнери чітко заявили, що нові ініціативи, поза «Мінськом» не вітатимуть.
Що у підсумку? Особливий статус Донбасу як щодо території, так і щодо окупантів неприйнятний у рамках чи поза реформою децентралізації. Проведення завідомо провальних виборів ще й під «дулом російських автоматів» і організоване окупантами Путіна неприйнятне. Часткова амністія може мати місце, але не може бути всеохоплюючою. Надії на розкол «башт / груп» Кремля щодо питання Донбасу малореалістичні. Зеленський у капкані політики Порошенка, соціології та власних заяв. Усі міжнародні партнери на стороні проросійського сценарію, бо за 5 років Україна так і не «народила» власних пропозицій, і так не стала «історією успіху». Тому, окрім того, як пручатися тиску і тягнути час мало що залишається. «Замороження-затягування» швидко стають мрією, яку швидко хочуть «обрубати», бо ніхто у «Нормандському форматі» не хоче, щоб Зеленський «зіскочив». І, напевно, ніхто вже цього не дозволить. Тому, побоююсь, Путін знову спробує переконати Україну черговим кривавим нападом.
