Світлина від Прес-клуб Львів.

фото: Прес-клуб Львів


Час ідеологічних політиків та партій в Україні або вже пройшов, або ще не настав. Так я б узагальнив ситуацію напередодні президентських виборів 2019.

Після розпаду СРСР, як і після Двох Світових війн в Європі в Україні відбувся обвал партійної системи, хоч і однопартійної. Політична спадщина цієї системи не пішла європейським шляхом, коли виникли соціал-демократи, християнські демократи, консерватори. В нас більшість партій одразу стали всеохопними, тобто такими, що орієнтується на всіх, а, отже, не мають чіткої ідеології.

Це не означає, що вплив ідеологічних факторів відсутній, або що політики не використовують ідеології у своїх політичних цілях. Замість реальних ідеологій та щирої їм відданості ми бачимо політичні «вивіски». Замість ідеологічного позиціонування «політичні ярлики», тобто підміну ідеологій їх медійними підробками. Замість політичних структур є ситуативні політичні проекти, а замість політичних лідерів штучні політичні образи. Що у результаті виконує функцію політичної ідеології? Гроші базових спонсорів та корупція, політична доцільність, бажання сподобатись виборцю і бруд як метод проти конкурентів.

Оцінювати кандидатів у президенти здебільшого доводиться по їх фрагментарних заявах, адже в більшості кандидатів досі нема передвиборчої програми. Хтось як Зеленський лише почав її напрацьовувати з виборцями, а хтось вважає, що розвісити біл-борди «Армія.Мова.Віра» і є ніби-то чимось програмним. Хтось напрацьовував певні програмні засади на Форумах «Новий курс» і так не зрозуміло чи це і є передвиборча програма, а хтось з вже екс-кандидатів як Терещенко свою програму публікував в Інтернеті. На одному з засідань у Прес-клубі казав, що в Україні політичні коаліції найрідше формуються на основі ідеологій чи цінностей. Яскравий тому приклад – це союз між досить консервативною Самопоміччю та ліберальним Демократичним альянсом, тобто протилежними по ідеології організаціями. І таких прикладів можна знайти багато не тільки у відносинах різних партій, та хоча б провладних, але в самих партіях, до прикладу, Батьківщина декілька разів історично змінювала ідеологію (від соціал-демократії до консерватизму). І це ще не найгірше. Деякі просто роблять принциповий вибір бути без ідеології.

VoxUkraine у своєму дослідженні «Між Чавесом і Меркель» намагається визначити ідеологію кандидатів у президенти за їх публічними заявами. Дослідження лише підтверджує думку, що ідеології українських політиків настільки умовні та розмиті, що вони часто роблять заяви, які заперечують інші заяви цих же політиків. Ідеологія тут стала просто тактичним ходом. І політичні лідери та їх партії як хамелеони змінюють ідеології в залежності від умов. Ідеологія відповідає на безліч запитань: чи будуть дозволені продаж зброї і аборти, яка буде модель влади і взаємодії з громадянином, якою буде пенсійна політика. Те що ніхто в Україні не знає що будуть робити кандидати в президенти у разі перемоги на виборах – це зайвий доказ того, що ідеологія як стратегічна цінність в Україні не працює. Тому в нас вибори будуть інстинктивними. Персоналії і довіра до них стануть усім. У результаті виграє той, хто залишиться чистішим на фоні більш забруднених компроматом.

Vox використовуючи методологію проекту Manifesto підсумовує: практично всі політики опинилися в одному квадраті ідеологічного компаса — соціал-демократичному. Це поєднання лівої економічної політики і значної ролі держави в житті громадян. Риторика Ляшка з підтримкою ідеї розстрілів і їй подібних найбільш авторитарна. Тимошенко демократична у риториці і авторитарна у програмі. Порошенко і Гриценко на словах теж прихильники сильного лідерства, але їхня позиція на компасі більш помірна, при цьому Порошенко не говорить про соціально-економічні питання. Своєю чергою Бойко та Садовий виявилися найменш «авторитарними». Садовий-політик - це арена бою традиційних та ліберальних цінностей. На економічній осі найбільш лівими політиками виявилися Ляшко, Тимошенко, які говорять про тарифи, пенсії, регулювання цін, протекціонізм. Гриценко та Порошенко представляють умовний правий табір соціал-демократів. Гриценко багато говорить про корупцію, олігархів та тиск на бізнес. Та незважаючи на праві образи більшість українських політиків в рамках ідеологічного стриптизу є лівими ортодоксальними популістами. Вони у рамках пізнього СРСР, де комунізм-соціалізм в економіці поєднувався з авторитаризмом влади в держуправлінні.

Замість ідеологій сьогодні є набори популярних серед населення, або пролобійованих спонсорами, політичних заяв. З них виростають політичні обіцянки, які потім ніхто не виконує. Як і обіцянки про швидке завершення війни чи про те, що усі бандити будуть сидіти у тюрмах. До президентських виборів ми підходимо з двома домінуючими ідеологічними запитами від населення: національно-демократичний дискурс (мова, безпека, інтеграція в Західний світ, свобода) та лівий поворот внаслідок суттєвого погіршення рівня життя українців. І політики безумовно намагаються підлаштуватись під запит.

На сьогодні в країні новий застій під контролем патерналістської більшості homo sovieticus. Згідно, World Values Survey, кількість наляканих війною та іншими загрозами традиційних ортодоксів сягає 81% населення. Лише 19% носії секулярно-раціональних поглядів і цінності самовираження як в Скандинавії чи «англійському світі». Рушіями змін бути готові лише 4%. І навіть ці прогресивно мислячі люди швидко змінюються якщо їх сильно налякати війною. І тому усі наші цінності скочуються в ідеологію виживання.

Відео з заходу:


Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація