фото: Lviv Security Forum
Другий рік підряд поринаю в дискусії Львівського безпекового форуму. Що став не тільки одним з провідних східноєвропейських безпекових майданчиків, але й інкубатором унікальних проактивних ідей та мислення.
У порівнянні з минулим роком варто відзначити декілька моментів: По-перше, більше ні в кого не має сумнівів, що цей форум потрібен країні стратегічно. Такі сумнівні думки зникли не тільки з публічних виступів, але й були заперечені, у тому числі, широким представництвом від теперішніх посадовців (присутністю міністра закордонних справ Павла Клімкіна, Державної прикордонної служби, військових службовців та експертів). По-друге, Форум з більш опозиційно-засуджуючої позиції перейшов в проактивно-альтернативну. Виконавши минулого року важливу місію з офіційного «поховання Мінських домовленостей» та артикулювання основних безпекових провалів чинної влади Безпековий Форум у версії №2 продемонстрував здатність предметно і конструктивно розбирати більш вузькі і детальні виклики сфери безпеки та оборони. Пропонуючи чіткі і актуальні відповіді на загрози. По-третє, Форум перестрибнув свій минулорічний високий результат в сенсі міжнародного представництва. Адже на Форум завітали не просто поважні експерти з США, Великобританії, ФРН, Бельгії, Грузії, Болгарії, Чехії, Естонії, Молдови, Литви, але й широко міжнародно відомі Едвард Лукас та Глен Грант. Вже в якості не просто спікера, а модератора-співорганізатора виступає Командувач сухопутних військ НАТО в Європі Бен Ходжес. Організаторам вдалось стрибнути ще вище. Не менш приємно слухати висококласних українських експертів як Сергій Дацюк, Наталія Іщенко, Михайло Басараб, Михайло Гончар, Віктор Рудь. Цікаво було послухати і політиків Андрія Садового, Оксану Сироїд, Романа Безсмертного.
До яких головних висновків, як видається, дійшли учасники Форуму?
Перше – ситуація змінюється настільки швидко, що злочином проти держави є не тільки спізнілі відповіді, але і старі відповіді на оновлені питання. Поки задачі залишаються старими відповіді на них постійно актуалізуються. Це означає що наші стратегії, доктрини, рішення більше не можуть бути негнучкими, що вони мають піддаватись змінам під постійним моніторингом. Це означає наближувати перемогу виграючи щоденні битви. Не може більше бути річної катастрофічної бездіяльності держави щодо викликів в Азовському морі і річного неусвідомлення загрози, про яку усі кричали. Україна не може собі дозволити з обережністю чи без використання усіх доступних інструментів протидіяти політичному хабареві та економічній мишоловці від РФ у вигляді Північного потоку-2. Щоб скорочувати відсталості розвитку та компенсувати втрати часу Україна має приймати стратегічні рішення на випередження, а не лише постфактум. Боротьби з корупцією, утвердження верховенства права, енергетичної незалежності, виборчої чи фрагментарних інших реформ вже недостатньо для історії успіху. Склянку води подати нам можуть, але бігти замість нас марафон реформ ніхто не буде. У спільних інтересах як України, так і Заходу подолання внутрішньо українського ворога. А це не тільки корупція чи олігархи, але й конкретні агенти російської держави-агресора. Внутрішній ворог є і на Заході. А це агенти мілітаризованої корупції як анонімні компанії з невідомими власниками, банки з залученням злочинних клієнтів, сприяючі українським корупціонерам офшори. Якщо раніше треба було воювати за свободу, то тепер за спільну цілісність доброчесності.
Друге – українська влада та її дійсні міжнародні партнери мають негайно вжити усіх позначених заходів з протидії агресивним російським планам на захист як інтересів України, так і інтересів великого Заходу. А в наших спільних інтересів як збереження трансатлантичної єдності, політичної єдності ландшафту ЄС і НАТО, укріплення спільних архітектур безпеки, так і поховання енергетичного розкольницького проекту з стратегічного узалежнення Європи від РФ, що стабільно поглиблюється.
Північний потік-2 як економічна інфекція, що стане бастіоном деструктивного політичного впливу і Берлінською газовою стіною, має бути знищений не лише аргументами про ілюзію дешевого газу, статистикою про у 4 рази більшу ненадійність російського постачальника за українського транзитера, системною розбудовою СПГ-інтерконнекторів, але й солідарними американськими та європейськими санкціями проти усіх причетних (і держав, і європейських енергетичних компаній, і підрядників). Якщо цей проект буде, то нехай «Газпром» хоч «влетить» на додаткові 10 мільярдів зелених. «Нафтогаз» має арештувати трубну продукцію «Газпрому» в європейських портах. Європейське антитрастове законодавство, регуляції мають прокинутись від корупційних ночей і витиснути російські провокації, а Європейська комісія забути про лібералізм під час штрафування «Газпрому». Збитки від Північного потоку-2 завдаються ще з 2015 року і ці збитки не мають отримати шанс на збільшення. В сучасному світі нема сенсу захоплювати території, якщо їх можна купити. То чи хоче Європа бути купленою? Чи хоче Європа прокинутись на континенті, де резервуари та труби контролює РФ? Європа не має дозволити створення Потоків, що будуть обкладені устаткуванням розвідувального призначення з стеженням за усім оточуючим, та, що будуть приводом посилення російської військової присутності. Європа не має стати успішним для російського ворога полігоном з розміщення грошей і енергії як зброї. Це ж саме стосується і різних ядерних, вугільних, комунікаційних залежностей України від РФ.
Третє – оборонний сектор України має бути готовий виконати не лише оборонні, але і наступальні завдання. А цього не буде без мобільності ЗС, структурної децентралізованої перебудови управління армією замість «армії по телефону» разом з усуненням радянських генералів, інвестицій у ВПК, позбавленого схем і належного бюджетного фінансування армії, належного забезпечення, сучасної, а не радянської системи підготовки, належної системи оцінки особового складу, побудови територіальної оборони за швейцарським чи естонським досвідом, покарання винних за вибухи різних Молотів і складів боєприпасів на мільярди. Війна для армії має перестати бути позиційною. Досвід тотальної оборони Ізраїлю чи Фінляндії має перестати бути фантастикою. На морських теренах мають постати повноцінні мобільні військово-морські сили України з єдиною морською стратегією та політикою. Генеральний штаб та Міністерство оборони має отримати належне морське представництво. Як наслідок «несидіння країни на березі» та дій у морі в рамках продуманої морської геополітики мають бути досягнуті відновлення моря української юрисдикції, тобто суверенних, територіальних, економічних прав України, а також свобода навігації в Азові. І навколо українського Криму. Все це гарантовано модернізованими ВМС з необхідними суднами та лідерами. Щоб не годувати армію ворога треба годувати свою. Сухопутну, повітряну і морську. А для стимулювання міжнародної підтримки можна покатати усіх іноземних послів Чорним та Азовським морем. Для наочності ситуації.
Четверте – відповідь на російську пропаганду як війну проти інформації та з гальмування демократії не може бути некомплексною чи нестратегічною. Усі її грані від політичної корупції, використання теми національних меншин, радянської ностальгії, низької громадськості задіяності, інсценізації ідеологічних розколів суспільства (як расове питання в США чи біженців у Європі, релігійні / секулярні, праві / ліві, консерватори / ліберали) і до шпіонажу мають бути знешкоджені. Тому необхідно перейняти передовий системний досвід країн Балтії та Скандинавії чи Чехії, де є законодавчі та інституційні механізми за підтримки бізнесу та ГО проти пропаганди. Лише суспільство може давати відсіч пропаганді, а тому ключові сектори захисту – це соціальна стійкість, довіра до установ, медіаграмотність у школах та ЗМІ, що і формують психологічну оборону країни з територіальним механізмом управління. Мова про протидію стратегічному обману і модельованій зневірі та колективним Russia Today та їх політичним агресивним та екстремістським плодам. Путінського клептоманьяка потрібно позбавляти ресурсів на війни. Російська неальтернативна неідеологічна архаїчна ревізія має задихнутись. Воювати з РФ – це вийти за межі дискурсу Путіна. Не згадуючи Путіна.
П'яте – Україна не може собі дозволити перейняття ані провального закордонного досвіду (чужих помилок), ані нединамічного відтворення навіть успішного досвіду, що втрачає свою актуальність. Україна не може піти шляхом Молдови, що не тільки не визнавала фактично і юридично військово-окупаційної проблеми, але й запровадила політику «малих кроків» з реінтеграції людей, а не територій, тобто кроків, що стали діями з легалізації капітуляції та надання окупованим територіям часток суверенітету. Аналогічна по ідеології грузинська концепція мирної реінтеграції територій призвела до ще більшого відторгнення, а єдиним полем компромісу стало глобальне питання подолання шкідника-клопа. Все це міцно попахує антидержавним «Мінським сценарієм» для України. Нам і далі треба пручатися, мріяти про приклади мирного повернення як в кейсі Хорватії з сербськими територіями, але тримати порох сухим для можливого іншого «хорватського досвіду».
