«Житття Пі»: сумнів у будинку релігій та сутність акту відпускання

Структурно фільм «Життя Пі» можна розбити на дві частини: теологічну концепцію та індійсько-філософську. Фільм надзвичайно прогресивний і ніжний. Не можна у ньому не помітити його екологічний та натуралістичний посил, тобто посил, що спрямовує людську увагу на відносини людини з природою, на відносини людини з тваринним світом (тут його уособив тигр Річард Паркер), на саму людину як частину природи. Але фільм заслуговує свою високу оцінку не тільки за те, що переповнений захоплюючими подих кадрами, неймовірною музикою М. Денни, і навіть на досить високій акторській і в той же час дебютній майстерності С. Шарми на дорогах роману Я. Мартела.

ÐÐ°Ð´Ñ Ð¸Ð· к/Ñ "ÐÐ¸Ð·Ð½Ñ Ðи"

Цікавою виглядає теологічна концепцію фільму. Головний герой почергово приймає індуїзм, християнство та іслам. В результаті його світогляд стає будинком з різними і унікальними кімнатами, що співіснують у одній особі і це при тому, що фундаментом цього є кімната сумніву, побудована на раціональних та розумових ідеях А. Камю та інших. Стандартні суперечності у сфері ідей будується шляхом використання стандартних інструкцій. Класичними конструкціями до прикладу про існування вищої сили є розвиток дискусії у концепції антагонізму стверджень «Бог є» та «Бога нема». У цьому контексті представники цих двох позицій вважають свою позицію єдино вірною істиною, а іншу абсолютною неправдою. Інший популярний концепт вибудував агностицизм побудувавши конструкцію «Бог або є, або Бога нема, ми цього не знаємо». Скептицизм йде ще далі і крім агностичного «Бог або є, або Бога нема, ми цього не знаємо» каже «нам не дано пізнати чи є Бог, чи його нема, у земному житті». Всі ці конструкти безумовно є причиною для серйозних конфліктів, але є одна цікава логічна ідея, що з ніг на голову перевертає дискусії навколо ключових питань. Вона по суті знаходить відображення у фільмі. Ця концепція існує завдяки сполучнику «і». Значення теорії полягає в тому, наскільки далеко ми можемо перенести її. Наприклад якщо втілити її у конкуренції тверджень «Бог є», «Бога нема», «є лише Аллах», «є лише Будда» і т.д. А чи можливо у цьому сенсі, що Бог і є, і Бога нема, незважаючи на те, як його називати. Чи не є заміна стверджень сполучником «і» революційним методом у сприйнятті навколишньої дійсності? Теологічна концепція фільму виходить з презумпції чи можливості гармонійного існування в людині фактично усіх типів світогляду і каже, що саме завдяки сумніву віра стає живою і сильною, незалежно від того скільки різних кімнат містить світогляд людини.

Не менш цікавою ідеєю у фільмі є пронизана індійською філософією теорія відпускання, що розкривається крізь призму відносини Пі та тигра Річарда Паркера. Зрозуміло, що у кожного є переживання минулого, теперішнього і майбутнього. Переживання минулого стосуються втрачених через смерть (Пі втрачає своїх рідних у корабельній аварії Цумітсума), сварку дорогих родичів, друзів, людей, яких любили (втрата Ананді). Зрозуміло, що такі роздуми підсилюється надзвичайно важливим значенням, яке ці люди відіграли у вашому житті. Оцінити вклад цих людей – це оцінити власний серйозний особистий розвиток. І це дійсно дивно. Біль з часом перетворюється у корисний досвід і знання для мислячих людей, як і знання, що дитина отримає від доторку до гарячої сковороди. А може дійсно права індійська філософія у тому, що життя можна сприймати як акт розставання і в результаті відпускання. У цьому світлі важливо, щоб перше йшло у ногу з другим, бо перше без другого означає суцільне неусвідомлене переживання, що переростатиме у страждання. Ніхто не каже, що цей акт позбавлений болю, бо акт відпускання — це осмислений акт усвідомлення того, що в певні періоди життя прийдеться відчувати гіркоту втрати та гіркоту розставання. Але між неусвідомленим перманентним стражданням і спробою до усвідомленого смиренного відпускання є велика різниця для кожного індивіда. І це питання особистого вибору. Вічно горіти у пеклі за життя відмовляючись прийняти ситуацію, яку або неможливо змінити, або не варто змінювати враховуючи фактори турботи про долю інших чи самого себе, чи спробувати залити це пекло значним напором води, що звичайно навряд колись допоможе повністю погаснути тому, що живе всередині нашого мозку, але хоча б не дозволить нам бути заручниками постійного болю від штучної конекції нашого Я з минулим, теперішнім і майбутнім. Головний герой стверджує, що все життя – це акт відпускання і що з цим варто змиритись, але він зауважує, що найбільш боляче коли йдуть не прощаючись, не встигнувши сказати усього, що хотіли.


«Філософи: урок виживання» Д. Хаддлса: Нестерпна легкість рабства подвійної логіки

Фільм Джона Хаддлса всупереч наявним серйозним концептуальним зауваженням до сценарію та гри акторів впевнено потрапляє у екзистенційно-філософський мегатренд кінематографу 2013 року. У рамках відповідної дилемності на розгляд «найсправедливіших суддів» потрапляє сама філософія (яку уособлює Ерік Зіммель) як раціональне логічне мислення та так званий тренд «життя поза філософією» (який уособлює Петра).

1.jpg

Розкриття теми рабства біполярної логіки, де є лише чорне чи біле, де є логіка Платона про «злетіти чи померти» чи «правда чи брехня», відбувається у формі побудови уявної апокаліптичної атомної конструкції. Фільм кидає виклик, заявляючи світу, що «філософія для реального життя як мастурбація для сексу». У відповідь на перелічені вище проблеми сценарій дозволяє нам дослідити і усвідомити запитання та варіанти відповідей у рамках трьох кіл апокаліптичних відборів (чисто філософського-логічного, нечистого, тобто умовного філософсько-логічного та антифілософського) людей для використання обмежених природних ресурсів постапокаліптичної планети відповідно до таких умовностей, як спеціальність, сексуальна орієнтація, спадковість, рівень інтелекту, стать, особливості хоббі, наявності реальних або уявних захворювань як лихоманка Ебола, рак горла, фібродизплазія, аутизм.

По мірі відповідних відборів, у царстві конкуренції логіки і відчуттів, розуму та інтуїції, вирішуються долі, даються шанси жити чи виносяться смертні вироки культурі, мистецтву (музика, поезія, театр і т.д.), певним професіям (зоолог, модельєр, солдат), певним заняттям (покер, вживання алкоголю), дається оцінка людині та її способу жити та помирати, ставляться на розгляд питання про вбивство однієї людини заради спасіння життя п'ятьох людей, необхідності робочого класу і т.д.

Логіка століттями тягне людство уперед, але більшість людей не вивчають філософії і помирають не заглиблюючись у життя, бо «запихають собі до рота сирні палички, з вітром у голові, з абсолютним незнанням, як вирішувати проблеми, що постали перед людством, більшість сорокарічних кажуть нісенітниці». Але чи потрібна філософія? Чи є хорошим життям те життя, що є осмислене? Чи варте знання того, щоб його знати? Чи варто керуватись розумом, навіть якщо боляче?

«Одним з основних недоліків людини є те, що ми віримо у те, що відчуваємо, а не у те, що є в реальності, бо слабкі люди піддаються на різні виступи, навіть якщо вони містять погані ідеї». Серйозний розрив між уявним світом ілюзій і абстракцій (релігія, філософія, доля, кохання, дружба, сім'я, сенс, свобода) та реальністю спричиняє ключові проблеми у життях кожного з нас, бо тоді ми нагадуємо собі зі сторони жалюгідне і нікчемне створіння з «печер Платона», тобто людей, що тіні і відголоски від людей і явищ сприймаємо за цих людей і ці явища, і що стаємо сумно та тлінно переживати беззмістовність буття лише тоді, коли позбавляємося ланцюгів і починаємо проводити межу між реальністю та ілюзією. Це ситуація не тільки, коли свідомість є вільна від усіх ілюзій, як у намаганнях Д. Крішнамурті, але й від ілюзії про наші власні «я» як у фільмі «Море, що мислить» чи позиціях Сократа, Р. Баландіна, М. Монтеня чи Р. Декарта.

Чому нестерпність? Через тлінність, беззмістовність буття, що для всіх, незалежно від світогляду і способу життя, завершиться смертю. Чому легкість? Через нашу абсолютно безвідповідальність з якою ми малюємо свою життєву картину та додаємо світлі та темні кольори у життя інших. Чому рабство? Через консервативну здатність мозку зробити себе самого абсолютно залежним від проголошених ним же «істин».Чому подвійна? Через біло-чорне мислення, що породжує дилему виборів, які ми робимо, не робимо, або думаємо що робимо чи не робимо, бо замість методу «і… ,і» ми мислимо категоріями «або… , або». Так філософія робить свій раціональний вибір, умовна філософія свій частково раціональний вибір, а позафілософія свій нераціональний вибір. Філософія стає релігією, інструментом інтелектуального розвитку чи стає викинутою за борт життєвого корабля.

Фільм змальовує спосіб існування певної частини молоді, що зробила вибір на користь позафілософії. При наявних страшних обставинах для нещастя панує ідеологія веселості (азартні ігри, вживання алкоголю, куріння трави, секс без розбору), що М. Островський би оцінив як «сором за прожиті без мети роки». Весь світ належить нам і «людина живе недовго, неідеально, тупо, бо виживають лише найрозумніші», бо людина освячує цей свій шлях, вважаючи, що її життя – це не тлінність, а коли приходить смерть, то вона її ніби закликає. Філософія стала жертвою масовості, як і колись жертвою маси став екзистенціалізм Ж.-П. Сартра та низка інших блискучих ідей. Тому сучасний світ своїм викривленим захопленням «цінностями», почуттями, відчуттями виніс свій смертний вирок філософії, логіці, розуму.

Але чи потрібні і філософія, і антифілософія? Розум – це ще не все? «Апокаліпсис – це відкриття того, що раніше не було відомо, вихід з темряви». Чиста чи умовна філософія, антифілософія насправді нічим не відрізняються, бо, по-перше, «під час апокаліпсису кожен має право на життя», а, по-друге, жодна з існуючих абстрактних теоретичних концепцій не дає і не може дати гарантії того життя, якого б нам хотілось, бо ці теорії чи нетеорії не змінюють факту, яким є по своїй природі людське життя і якою є за своєю природою людська істота. Це означає, що при тому факті, що представники філософії винесли вирок антифілософам, а антифілософи винесли вирок філософам, зі сторони за ними спостерігає реальність, сміючись, бо вона пошепки передає нам, що ми з огляду на свою різнобарвну нікчемність вже давно винесли вироки самі собі незалежно від відповідей на питання «чи варто жити, існувати?», «як варто жити, існувати?», бо незалежно від відповіді ми або перебуваємо у реальності тлінного страждання, або перебуваємо в ілюзорному абстрактному самообмані та небутті.