site.ua
oleksandr.solonko
Олександр Солонько
член клубу

Доводиться чимало нарікати на безвідповідальність значної кількості співвітчизників при ухваленні рішення під час перебування в кабінках для голосування. В 1991 чи 2014 роках – не важливо. Точніше, важливо, проте симптоми ті самі. Але не можна нас українців звинуватити в тому, що різні зацікавлені сили активно перешкоджають нам адекватно оцінювати ситуацію та робити відповідні висновки про те, що відбувається навколо нас, з нашою країною, в навколишньому світі.

А там правлять інтереси. Національні, фінансових груп, альянсів та угруповань. І як суб'єкт сьогодні Україна все ще лишається на задвірках. Ми лишаємось там, адже наша держава – це похідне від нас, влада – апарат, похідний від нас і ніхто нам не винен, що нам чогось не вистачає аби найняти компетентних і мотивованих людей. І ми залишимось на задвірках, поки не досягнемо кількох принципових змін в собі, змін, які потягнуть за собою трансформації в державі, яка є похідним від нас.

Критикувати завше простіше. Це доводиться чути від колег та обивателів. Що ж, давайте попрацюємо над тим, що треба зробити.

Робота над помилками

Українці в страшних муках формують державний інстинкт. Не всі ще розуміють роль національної ідентифікації, не всі здатні відрізнити плюралізм від хаосу і засилля некомпетентних демагогів та маніпуляторів з хибною мотивацією. А треба розуміти. І інстинкт цей формувати швидше.

Нам потрібен жорстокий самоаналіз (самоіронія є і це добре, але цього не недостатньо). Треба усвідомити в першу чергу власні помилки. Із, так званим, правлячим прошарком все ясно, а от із самими собою нам ще слід розібратися. Представники влади вміло перекидають відповідальність за те, що відбувається з країною одне на одного. А втручання зовнішніх факторів, як от збройний напад Кремля лиш полегшує їм завдання. Але чи ми не такі самі? Такі.

Треба подивитися правді у вічі. Не всі, але більшість. Чудовим індикатором є питання до кожного виборця чи готовий він визнати свою відповідальність за умовного чи реального Кравчука, Кучму, Ющенка, Януковича, Порошенка, яких він обирав. Мало хто відповість ствердно. Розумієте на скільки все буде складно? Отож.

Нам треба нарешті завершити процес ідентифікації. Московські «експерти» та різноманітні кремлівські функціонери окупаційної адміністрації ОРДіЛО не приховують, що Кремль ідентифікує українців за мовною ознакою. Такі українці не підлягають «перевихованню». За логікою Кремля вони підлягають знищенню, депортації та примусовому зросійщенню під страхом ліквідації або нелюдських умов життя. Чудова нагода для тих, хто сумнівається, таки усвідомити важливість питання. Тим більше дуже прикро слухати образи на кшталт «оральних патріотів» і тому подібне від людей, які могли би свої навички спрямувати на будівництво держави, а не обстоювання світогляду, породженого підтримуваною також і українською владою принципу «розділяй і владарюй» в даному питанні.

Наочний приклад – відверто брехливі заяви президента про мовний склад учасників російсько-української війни. Це означає, що нинішній владі також не вигідна самоідентифікація переважної більшості громадян України як українців. Це несе пряму загрозу для їх влади. Не можна цього недооцінювати.

Самозбереження

Стаття олігарха Віктора Пінчука на одному з ресурсів США здійняла шквал обурення в суспільстві. Ще б пак. Людина, пов'язана із учасниками так званого «мінського процесу» пропонує практично капітулянтські тези. При цьому, українців, як зазвичай, ніхто не запитав. Далі – більше, дипломат за фахом, непримітний чиновник Кабміну часів Азарова публікує в українських ЗМІ розлогу статтю із закликом фактично здати Кремлю українські ГТС і ВПК в обмін на фіктивний «спільний» суверенітет України і РФ над Кримом із подальшим «референдумом», результат якого можна назвати вже зараз.

Не виключено, що влада може піти за фінським сценарієм, коли фіни в 1939 році технічно втратили частину території та після шаленого спротиву і переговорів втратили її фактично. Після того війна між СРСР і Фінляндією ненадовго припиналася. Проте, такий варіант очевидно не має підтримки в українському суспільстві. Але це справа ефективності пропаганди, яка скоріш за все буде найближчим часом розгортатися. Якщо вона буде ефективна, тоді це вже буде справа часу.

Після реакції в суспільстві влада наче б то засудила "пропозиції Пінчука". Проте, не слід обманюватися. Це лише тактичний відступ, маневр. Буде зміна тактики, але не цілей. Еліта буде переконувати громаду в необхідності "поганого миру". Але не тому, що вірить в порятунок держави і життів, а тому, що реальна робота на перемогу у війні заважає вести бізнес. "Тези Пінчука" - це те, на що суспільство в жодному разі не повинне погоджуватися. Якщо вони будуть реалізовані, то процес фрагментації держави продовжиться і вона буде знищена.

Якщо правлячий прошарок суспільства зможе переконати найбільш активну дієздатну його частину котра готова далі боротися, в тому, що "потрібно в односторонньому порядку поступатися агресору доти доки це взагалі можливо" – решту переконати удасться з легкістю. А переконувати будуть. Вже надходить фрагментована інформація з передової про те, що бійців активно переконують в необхідності "сідати і домовлятися" з Кремлем.

В інтересах самозбереження держава Україна має вимагати рівно того, що вона втратила або відшкодування у відповідному еквіваленті, а також добиватися встановлення правил, котрі гарантуватимуть не повторення подібних речей у майбутньому.

Все це має супроводжуватися тотальною мілітаризацією країни. В першу чергу – умів. Очевидно, що зброя, боєприпаси, спорядження і відповідні навчання для населення теж необхідні. Але в першу чергу має бути мотивація і готовність українців змісити ворога заплатити ціну, яку він платити не готовий.

Крім того, Україна має повне і беззаперечне право порушувати питання відновлення свого ядерного потенціалу. Думаю, причини пояснювати не потрібно. Не потрібно також і боятися реакції Заходу. Вона в будь-якому разі буде негативною, але гірше не стане. Так чи інакше, якщо інтереси наших постійних чи ситуативних союзників будуть вимагати відмови від підтримки України, причини знайдуться.

Необхідно усунути будь-які прояви економічного колабораціонізму. Автор популярної праці «Тотальний опір» майор армії Швейцарії Ганс фон Дах наголошував, що спротив окупанту має відбуватися в економічній площині так само системно, як і в суто міліарній. Всі мають бути солідарні. Той, хто розриває фронт спротиву заради особистого збагачення – колаборант і має отримати по заслузі.

А тепер зверніть увагу на дії влади в Україні та окремих представників великого бізнесу. Не секрет, що економічні стосунки з окупованими територіями ведуться повним ходом. В тіні процвітає контрабанда, на якій заробляють високопосадовці (про це свідчить тотальний тиск на активістів, які намагаються цьому протидіяти і широке коло залучених у розгалужену систему осіб), а представники влади наполягають на легалізації торгівлі з окупантами.

Тобто, якщо навіть влада займається економічним колабораціонізмом, то як тоді держава має перемагати у війні, здійснювати деокупацію територій та реінтеграцію їх в склад України? Влада клянеться у вірності державі та готовності відстоювати суверенітет, а сама натомість цим суверенітетом дуже вигідно для себе торгує.

При цьому, владці наче б то піклуються про долю співвітчизників на окупованих територіях. Вони просто не хочуть розуміти, що вмовляннями і згадуваннями в новорічних привітаннях звільнити їх не вдасться.

Внутрішня політика

Група осіб, яка контролює владні важелі довела свою неспроможність відповідати на виклики, які постали перед державою та хибність власної мотивації. Самозбагачення і самозбереження для цього у владі за будь-які ціну тягне за собою катастрофічні наслідки для нашої держави, для всіх українців. Нам в першу чергу слід усвідомити власну відповідальність за участь в житті країни, інакше нас чекає остаточна поразка і забуття.

Нам слід повністю переглянути гуманітарну політику держави. Після трьох років війни в нас досі вільно функціонують пропагандистські, організаційні та квазідипломатичні філії окупаційного режиму. Колаборанти досі займають посади в державних відомствах, виборні посади і непогано себе почувають в лавах провладних політичних сил. Так не може бути і не повинно.

Українці мають відмовитися від будь-яких контактів з «рускім міром». Всі повинні усвідомити важливість цього. Московська церква, телебачення, замасковані під українські джерела інформації, організації, установи, публічні діячі. Діяльність цього всього підриває наш суверенітет кожного дня. Кожного дня виправдовує знищення українців, виставляння нас недолюдками, паплюжить пам'ять мертвих і потурає знищенню живих. «Рускій мір» має піти з України назавжди, піти з наших мізків, нашої освіти, інформаційного та культурного простору. Інакше все українське так і далі буде штучно утримуватися у гетто та перетворюватися на сурогат.

Після кривавої драматичної фази Революції Гідності українці отримали шанс провести повноцінну люстрацію правлячого класу. Були відповідні напрацювання по лінії нормативної бази і адекватне бачення процесу. Проте, більшість представників нової влади, яка тимчасово прийшла на зміну режиму Януковича заблокували цей процес і замінили його штучним, вибірковим, фейковим абсурдом. Нова влада, яка прийшла через вибори використовуючи революційні гасла, спаплюжила це все остаточно.

Нині люстраційні списки потрібно складати заново. Нам розповідали, що люстрація виборних посад – це «недемократично». Натомість, змова правлячого класу про збереження старих порядків – це ну дуже демократично.

Те, що правлячий клас потребує радикального оновлення не підлягає сумніву. Нинішня влада боїться виборів і підміняє поняття. Йде розмова про прізвища, вивіски тощо. Натомість говорити треба про смисли, візії, бачення майбутнього. Очевидно, що нема сенсу проводити вибори в країні, де будуть балотуватися міністри Януковича, регіонали, комуністи, ті, хто захоплював у 2014 році адмінбудівлі і кликав Путіна.

Не можна допускати до участі у виборах людей, які не можуть пояснити статків у е-деклараціх, голосували за «закони 16 січня», ратифікацію «Харківських угод», публічно вимагали кривавого придушення акцій протесту та потурали антидержавним діям. Так само підлягає люстрації той «творчий» чи креативний прошарок, який займався пропагандою в інтересах Кремля або пропагандою розколу країни з метою досягнення тими чи іншими політиками якихось електоральних результатів. Це не фантазії – це об'єктивна необхідність. Розумію, що в нас є люди, які щиро готові захищати перевертнів, котрі роками працювали на пропагандистську машину Кремля, яка готувала анексію Криму, а тепер плачуться, що в них Батьківщину відібрали. А дарма. Нас вони свого часу не пожаліли і нашу країну теж. Нам просто потрібно убезпечити себе в подальшому від них.

Так само нема сенсу проводити вибори якщо будуть голосувати ті, хто виходили на вулиці українських міст з російськими триколорами, закликали російські танки, били і вбивали українців. Такі люди не повинні мати права голосу. Його треба відбирати. Недемократично? А почекайте-но. Люди, які приходять на вибори і голосують, беруть безпосередню участь в управлінні державою, визначають її зовнішній курс та особливості внутрішньої політики, в тому числі, за певних обставин, можуть дати мандат на зміни до Конституції, або й прийняття нової. Народ України, як єдине джерело влади, має повне право позбавляти права управління державою тих, хто виступає за її знищення, асиміляцію українців Кремлем, захоплює адмінбудівлі, вивішує на них прапори іншої країни, публічно закликає до знищення нашої держави та її громадян. Народ України має право позбавляти виборчих прав таких от «носіїв» паспортів цієї держави. Так це зробили в Прибалтиці. І це працює.

І лише після цього потрібно проводити вибори. І зміна влади через вибори – це єдино правильний еволюційний шлях. В нашому випадку, за умови перелічених вище факторів та деяких інших (питання цивілізованого законодавчого врегулювання виборчого процесу, реальної протидії нечесній конкуренції, фінансовий контроль, реальна відповідальність за фальсифікації, підкуп і т.д.) можна і потрібно переобирати владу. І можливо й не раз робити це достроково. Практично в будь-якій розвиненій країні в перехідний, кризовий, трансформаційний період вибори відбувалися часто. Це такий же нормальний процес, як і будь-який мирний вуличний протест. А витрачені на вибори кошти – це ніщо в порівнянні з тим, скільки втрачає країна через некомпетентних та корумпованих керманичів. Уявіть скільки б ми всі разом зекономили, переобравши, наприклад, в 2015 році Верховну Раду і вона закрила би наглухо офшорні діри, корупційні схеми в енергетичній сфері тощо.

Це ж стосується посад, на які призначають. В багатьох виникає питання: де ж узяти на заміну сотні тисяч чиновників «з досвідом». В мене зустрічне питання: а вони потрібні? А їх потрібно стільки? Для чого? Підтримувати труп УРСР? І з досвідом чого нам потрібні люди? Корупційних схем, корпоративного підлабузництва, пристосуванства, навчання молодих людей всьому тому, чого вони як раз не повинні знати для того, щоб ефективно, чесно і сумлінно працювати? Якщо відповідь на це питання ствердна, тоді виникає сумнів у тому, навіщо ми взагалі кудись рухаємось, якщо ця дорога веде у прірву.

Мусимо констатувати, що часу в нас не лишилося. В новий для країни і всього світу період ми входимо погано підготовлені, все треба буде робити на марші, бо за останні три роки держава не здійснювала самостійну домінантну політику, не намагалася перетворити виклики на можливості.

Попри все це, найбільша небезпека – це наша з Вами пасивність. Гіпертрофія останніх років дається взнаки, але якщо нам не вдасться виробити здатність пересуватися на довгі дистанції, тоді наша неспроможність стане доконаним фактом. Понура резиґнація, замирення, покірливість долі – це те, що розраховують побачити в українцях автори капітулянтських текстів, які зараз починають поширювати у світових, а тепер і в українських ЗМІ. Капітуляція перед нещасливою долею нашої країни, віра у власну неспроможність та нездатність розвинути компетентність, зневіра у власних силах і характері стануть крапкою для України. Українська громада повинна переконати і власний правлячий прошарок і увесь світ в протилежному.

Скорочена версія статті була опублікована на Українській правді 09.01.2017