«Ніколи не брешуть так, як під час війни, полювання або виборів!»

Отто фон Бісмарк

Всі ми знаємо, що таке демократія. Класичне визначення свідчить, що демократія – це така форма політичного режиму, в якій панує колективний метод прийняття рішень з рівним впливом учасників на результат цього процесу. Ми зараз навмисно не вдаємося в ідеологічні (ліберальна, неліберальна) або інституціональні (пряма, дорадча, консоціональна, поліархія etc) відмінності між різними формами демократії, виходячи з переконання, що по суті своїй демократія – це, насамперед, інститут виборів. Є вибори – є демократія (як мінімум формальна). Немає виборів – немає демократії (навіть декларативної).

Однак як можна назвати політичний режим, в якому із року в рік, від одного виборчого циклу до іншого вибори є, а вибору немає? Українець постійно повинен обирати між практично одними і тими ж політичними лідерами і партіями, які змінюють свої назви, кольори та риторику, але залишаються тими ж по суті. Тут уважний читач помітить, що існують держави, де століттями успішно працюють, наприклад, двопартійні системи і нічого страшного, навіть навпаки: система демонструє досить високий рівень стабільності. Проблема тут скоріше не в кількості, а в якості партій або кандидатів, в боротьбі не рейтингів, а антирейтингів: перемагає не найбільш рейтинговий, а найменш антирейтінговий кандидат, таке собі «менше зло».

Принцип «меншого зла» – ось чим керуються українці у своїй електоральній активності. Для більшості населення подібна модель «вибори є, а вибору немає» давно стала причиною глибокого та системного розчарування в інституті виборів як такому. Найсумніше, що по цьому ж шляху (що є нібито тільки один реальний кандидат, який нехай і не ідеальний, але він точно менше зло, а тому обирати потрібно його) йде сьогодні сучасна українська влада в особі, насамперед, президента держави.

Парадоксально, але це працює, і дійсно, чимала кількість людей, зціпивши зуби, готова проголосувати за чинного гаранта, адже альтернативи йому здаються ще гіршими, і ось тут спрацьовує принцип «меншого зла». Але важливо розуміти, що насправді все це – результат класичної, дуже функціональної, перевіреної часом політичної технології, яка вже не перше десятиліття використовується як в Україні, так і за її межами. Її можна умовно назвати «безальтернативністю»,і суть такого прийому вельми проста: вселити потенційному виборцю думку, що вибір є між, висловлюючись мовою Рузвельта, «сучим сином, але нашим сучим сином» і чимось (кимось) зовсім вже поганим та / або несерйозним. Ця технологія є однією з головних, якщо навіть не основною, в тій виборчій кампанії, яка вже почалася в Україні і спрямована, з боку чинної влади, перш за все, на президентські вибори.

ДИХОТОМІЯ ДВОХ ЗОЛ: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНОСТІ

Перші президентські вибори в незалежній Україні пройшли в 1991 році. Саме з них починається історія використання досліджуваної технології в українському політичному житті. Нинішня ж влада просто взяла на озброєння вже відому методику.

Отже, повернемося в 1991 рік, коли наша країна тільки-тільки отримала незалежність. 1 грудня відбулися вибори президента, на яких з результатом в майже 62% переміг колишній радянський номенклатурник і функціонер Леонід Кравчук. Його основним опонентом був дисидент та опозиціонер, член «Народного Руху» В'ячеслав Чорновіл. На третьому місці виявився вельми радикальний навіть для теперішніх часів Левко Лук'яненко.

Важливо відзначити, що вибори 1991 року були досить-таки «чистими». В силу відсутності досвіду і великих фінансових коштів, кандидати практично не користувалися ніякими особливими технологіями агітації та пропаганди. Проте, установка на вибір «меншого зла» вже тоді негласно використовувалася прихильниками Кравчука: мовляв, за кого ви хочете голосувати, за «націоналіста» Чорновола або «бандерівця» Лук'яненко? Тоді як гасла «рухівців» та інших українських дисидентів, так і їхні ідеї та політичний бекграунд були занадто новими, незрозумілими і неприйнятними для переважної більшості жителів тільки-тільки ставшою пострадянською України, що і зіграло свою роль. Проте, сукупно «націоналістичні» Чорновіл і Лук'яненко разом набрали майже 30% голосів виборців.

Набагато більш показовими та красномовними в плані використання технології безальтернативності стали вибори 1999 року. Тоді за президентське крісло боровся бажаючий пройти на другий термін Леонід Кучма, а його головним опонентом був комуніст Петро Симоненко. Третє місце на виборчих перегонах займав соціаліст Мороз. Саме в 1999 році технологи другого президента України почали «тиснути» на безальтернативність переобрання Кучми, адже або він, або «червоний реванш» (сьогодні Порошенко використовує такий самий прийом, лякаючи українців «проросійськими реваншистами»).

Оскільки в суспільстві до того моменту вже назріли серйозні протиріччя в силу втоми від постійної економічної кризи, мільйони наших співгромадян почали з теплотою згадувати відносно ситі радянські часи 60-70-х, за яких вони жили. Уособленням і втіленням цих спогадів став тоді Петро Симоненко і, частково, Олександр Мороз. Технології ж Кучми будувалися на вкладанні в голови українців думки про необхідність не допустити «червоний реванш» до влади і за цим – повернення до «тоталітаризму» і «поневолення» України.

На тлі комуніста Симоненка багатовекторний, багато в чому орієнтований на Росію Кучма все ж став більш привабливим кандидатом, таким собі вимушеним символом «меншого зла», що і дозволило йому перемогти на тих виборах. До слова, точно така ж технологія використовувалася трьома роками раніше в Росії, де президентські технологи грали на протиставленні демократа Єльцина та комуніста Зюганова, а також використовували ідентичні тези про «червоний реванш» та «тоталітарну загрозу».

Цей список можна продовжувати і далі. З легкістю згадується і штучне протиставлення «Захід-Схід», що стало політичною технологією 2004 року та ледь не призвело країну до сепаратизму і війни вже тоді, і дихотомічний поділ «міцного господарника» Януковича та «помаранчевої газової коррупціонерки» Тимошенко на виборах 2010 року , і навіть 2014 рік, коли використовувався той же самий прийом «або так, або набагато гірше» (або Порошенко в перший тур, або велика війна з Росією), але цього разу дещо модернізований.

Таким чином, безальтернативність як політичний прийом на виборах не був придуманий чинним главою держави та його командою. У тому чи іншому вигляді він існував і успішно застосовувався і раніше. Якщо до поточного моменту у когось ще залишилися сумніви в чистій технологічності протиставлення «або-або», зараз найкращий час їх розвіяти.

ВИБОРИ-2019: ЗНОВУ «МЕНШЕ ЗЛО»?

31 березня 2019 року в Україні пройдуть чергові президентські вибори. Вже ні для кого не секрет, що для чинного президента вони – питання життя і смерті. Тому не варто дивуватися радикальності, силі, агресивності і навіть деякій непередбачуваності (чудовим прикладом стало введення військового стану) політичних технологій Банкової.

Тотальна і абсолютна «безальтернативність» всього, що робить Порошенко, стала альфою і омегою його президентської кампанії, одним з основних технологічних рішень і прийомів його команди. Можна провести контент-аналіз висловлювань та промов гаранта, щоб зрозуміти, про що йде мова. У своїх виступах президент дуже часто вживає такі слова, як «невідворотність», «остаточність», «безальтернатівність» etc. Він неодноразово наголошував на «безальтернативності» і «невідворотності» його політичного курсу в ЄС і НАТО, про «остаточний» і «повний» розрив всього і вся з Росією, про «неможливість» обійтися без кредитів від МВФ і так далі.

Але і це ще не найстрашніше. У своїх публічних виступах він раз до раз дає зрозуміти, що ніякої альтернативи немає також і йому як президенту України. Через підконтрольні президенту ЗМІ і за допомогою власного пулу провладних експертів український лідер вмуровує в свідомість українців певного роду інформаційні кодони: тільки Порошенко зможе домовитися зі США і ЄС, тільки Порошенко заведе до країни гроші МВФ та іноземних інвесторів, тільки Порошенко посилить армію і допоможе створити єдину церкву, тільки він не віддасть країну Путіну, не допустить «проросійського реваншу» і т.п. Але це не так.

Неприродність подібних суто технічних рішень помітна неозброєним поглядом. Так, кандидати в президенти в Україні далеко не найкращі і це ще м'яко сказано. Але це не означає, що ніякої альтернативи немає і обирати потрібно тільки того, хто вже і так п'ять років керує країною. Це тим більш не означає, що немає сенсу приходити на вибори. Є сенс, та ще й який!

Низька явка на виборах вигідна самій владі, адже чим менша явка виборців, тим більше шансів і можливостей для фальсифікацій і підтасовок результатів голосування. Але якщо людина прийшла на вибори, обрала свого кандидата в бюлетені і опустила документ у виборчу скриньку, то сфальсифікувати або яким-небудь чином підробити такий бюлетень стає практично неможливо!

«Виборчий бюлетень сильніший за кулю», – говорив Авраам Лінкольн. Однак, на жаль, не всі розуміють, як це все насправді працює, а тому підіграють владі, не приходячи на вибори і дозволяючи їй допомогти самій собі в переобранні шляхом підкупів, фальсифікацій і використання адмінресурсу. Зрозуміло, не можна звинувачувати в усьому одну лише політичну технологію: причини, які обумовлюють вкрай низький рівень українських виборів як інституту, набагато більш системними, глибокі і масштабні. Однак мова наразі йде, скоріше, все ж про технологічну сторону питання.

31 березня 2019 року – ще одна можливість покласти край всім цим брудним технологіям. Ще одна можливість показати, що українці – нація вдумлива, мисляча і обирає за справи, а не за гучні обіцянки. Можливість розірвати порочне коло і припинити нарешті обирати кожного разу «менше зло», як би всіх нас до цього не схиляли. Тому що навіть менше зло все одно залишається злом, а ще під нього нерідко маскується зло велике. Та й наслідки вибору «меншого зла» не абстрактно-філософські, а цілком реальні та практичні: раз за разом все сильніше і сильніше деградує наша політична система, неадекватною стає політична реальність, все більше людей розчаровуються в державі і її представниках та інститутах, вважаючи за краще здійснити або глибоку внутрішню, або цілком прагматичну зовнішню еміграцію. У цей час наша країна кожного разу проскакує повз «вікна можливостей» для будь-яких якісних змін. Важливо усвідомлювати, що «петляти» ось так вічно не вийде: ми вже дійшли до того, що в державі – революція, війна, мільйони мігрантів та катастрофічна бідність. Такий шлях – шлях в нікуди.

Наша соціальна реальність, наша парадигма сприйняття тих цінностей, які сьогодні стали основними, наш «рух» незрозуміло куди – все це штучно створений конструкт, результат технології. Що це означає? Що альтернативи були, є і будуть, що б там не говорила влада. Не існує ніякої безальтернативності. По суті, єдина безальтернативність – це могила. Опинившись там, виходу і вибору вже не буде. Але поки цього не сталося, реальність у всій її многоваріатівності завжди існує поруч з нами, навіть якщо хтось з усіх сил намагається її заперечити.

Автор — Микита Трачук, політолог