Піррова перемога

У лінгвістиці Піррова війна — джерело виразу «піррова перемога» — термін, що означає перемогу з невиправдано великими втратами. Це вираз приписано царю Пірру в битві при Аускуле в 279 році до н.е. філософом і біографом Плутархом, який описав реакцію Пірра на повідомлення переможного бою в такий спосіб:

Сигнал до відступу подали обидві сторони, і кажуть, що Пірр зауважив комусь, хто радів перемозі: «Якщо ми отримаємо ще одну таку перемогу над римлянами, то остаточно загинемо»

«Відгреміла» дата 9 травня з її переможною ходою в головах тих людей, які не розуміють, що ж їм насправді пропонують святкувати «радянські історики». Пишу в лапках оскільки ні СРСР, ні тим паче істориків які можуть пропонувати святкувати закінчення Другої світової 9 травня не існує. З СРСР зрозуміло країна з такою назвою залишилась лиш в історії, а от що ж «радянськими істориками»? Давайте розбиратись.

Факт номер раз. Війну розпочала нацистська Німетчина.

1 вересня 1939 року гітлерівські війська вторглися в Польщу

3 вересня Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь.

Довідка: Дру́га світова́ війна́глобальний збройний конфлікт, що тривав від 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945 року. У війні взяло участь понад 60 країн, зокрема всі великі держави, які утворили два протилежні військові табори: блок країн Осі та антигітлерівську коаліцію («союзники»). Безпосередню участь у бойових діях брали понад 100 мільйонів осіб. Супротивні держави кинули всі економічні, промислові та наукові можливості на потреби фронту, стираючи різницю між цивільними та військовими ресурсами. Загальні людські втрати оцінюються від 50 до 80 мільйонів осіб, більшість із яких були мешканцями Радянського Союзу та Китаю. Друга світова війна відзначилася численними масовими вбивствами і злочинами проти людяності, насамперед Голокостом, стратегічними килимовими бомбардуваннями та єдиним в історії військовим застосуванням ядерної зброї.

Взято з відкритих джерел.

Висновок: СРСР розпочав брати участь у 2-й світовій ще з 17-го вересня разом з

В подальшому до Антигітлеровської коаліції приєднались інші країни. Їх нараховувалось 26 станом на 1945 рік. Фактично з гітлерівським блоком воювали тільки Велика Британія з домініонами, СРСР і США.

Тобто ніяких окремих воєн Німетчини з СРСР не існувало в історії, а ні окремо Німетчини, а ні окремо СРСР. Тому святкувати «перемогу» в якійсь окремо взятій війні Німетчини з СРСР не тільки безглуздя, а й злочин насамперед перед собою, оскільки ти брешеш сам собі, власне.

Тепер про саму «перемогу» та «радянських істориків».

Що ж за перемогу запропонували святкувати «радянські історики»?

Давайте повернемось трохи назад в часі. Ще не має війни й до неї далеко, тільки розпочинається 1933 р. Україна, Житомирська область селище Ружин. Як і вся Україна Ружин потерпає від штучно утвореного голоду. Тоді це називали – продрозверстка. По дворах ходять пошукові команди, які відбирають хліб та інші продукти. Хліб потрібен «народній владі» для відправки за кордон. Промайнуло трохи часу,надворі вже зимно. Одна з родин в Ружині живе, не зважаючи на те, що сусідні хати стоять пустками. Їх розкуркулили, забравши обидвох корів з кіньми до колгоспу. Мама моєї бабці щодня ходила до колгоспу, навіть там не працюючи, кормити корів бо ті схудли. Коли ж одна з них перестала доїтись і її відвезли на шкуродерню, то продовжувала кормити останню. З того молока яке надоювала, їй ланковий дозволяв брати кружку молока. То десь з пів літра виходило. На тому молоці колотили тюрю з чого попаде, найчастіше з кісткової муки. Так і вижили. Ви запитаєте, а де ж бабин батько був? А його в Сибір як куркуля загнали, слуги народу. Бо ворог «народної влади», аж двох корів мав та пару коней і на додачу свині тримав.

Поглянемо на іншу родину з іншого українського села.

- Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»

Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»

А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.

І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.

А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.

Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»

І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.

Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.

Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.

Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.

Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.

Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.

Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.

Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…

А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.

- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…

- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..

(с) Дзвінка Торохтушко

До 1941 року залишилось всього 8 років.

Розпочалась, а насправді продовжилась, «Велика Вітчизняна» яка прокотилась Україною спочатку в один бік і в зворотній, як безжальний каток, закатутючи в землю мільйони. На додачу до тих кого закатували голодом.

Знову повернемось до Ружина. Дідів брат повертається з «Великої Вітчизняної» восени 1948 року з Манчжурії. Ви запитаєте чому аж 1948 року? Війна ж 1945 року скінчилась, хіба нє? А просто служити не має кому, бо «бабиєщьонарожают» зломалось. І ще трохи про голод 1947року. Як думаєте, чому голод стався вже опісля війни? Я теж не знав допоки у діда не запитав. Він трохи помовчав, а потім сказав: А не було кому на тракторах їздити. Тільки ти це в школі не бовкни. Зрозумів? Запам`ятай, може колись можна буде про це розказати. Трактористів на війні вибили, а жінки не справляються на полі. Перше що посіне було, не зійшло, посуха сильна весною була. Трактори були, а пересіяти пшеницю й жито не було кому. Жінки на собі багато не насіють. І хоч Пан Бог змилувався й дощику потім дав, а пересіяти не змогли.

Я цю розмову з дідом добре запам`ятав. Ми якраз бульбу садили на городі в Ружині. Мені дід ще багато що про війну розповідав. Коли у школі прийшов час в комсомол вступити, я ті розмови згадуючи, не став вчити «історію партії та комсомолу». Так і не вступив. І думаю добре що не вступив, бо гидко як після собачого лайна.

Тож дайте собі відповідь на просте питання чи можна назвати істориком істоту яка пропонує святкувати таку перемогу? Що нам пропонують святкувати? А пропонують нам святкувати перемогу СРСР над Німетчиною, перебираючи на себе всі лаври «переможця» над фашизмом. Тільки чомусь не згадуючи при цьому про Японію та Китай, Італію, де власне й народився фашизм, й Великобританію з США і багато інших країн. Ці так звані «радянські історики» не просто пропонують забути про величезні ( просто жахливі!!!) людські страждання, а й виносять за межі людяності нелюдські катування, які припали на час життя наших прадідів та дідів. Хочуть щоб ми забули, разом з нашими дітьми, про вибір який прадіди та діди мали робити: заморити голодом свою рідну матір чи власних дітей? От що Вам продають разом з «великою перемогою» коли кажуть 9 травня: Можем павтаріть!

Я бажаю їм повторити! Але за рахунок власних рідних, а не моїх. Тільки відповідальність сука нерозбірлива, вона така, так. Розбиратись не буде хто волав щоб схаменулись, а кому байдуже було, якщо шо. Всіх разом до могили потягне. Яку вас заставлять вирити власноруч НКВДсти майбутнього. І відповідальності буде начхати в той момент коли натиснуть спусковий гачок, послуговувася ти гаслом – моя хата з краю чи рвав серце на шматки намагаючись достукатись до хатозкраїв. То ж краще: Ніколи знову!

И для соседей, повторю на понятном.

Пиррова победа

Происхождением это устойчивое выражение обязано временам войны римлян с эпирским царём Пирром — тогда, в битве при Аускуле в 279 году до н. э., эпирская армия в течение двух дней вела наступление на войска римлян и, в конце концов, сломила их сопротивление. При этом потери в его войске, состоящем из профессиональных и опытных воинов, были столь велики, что Пирр (во всяком случае, как излагают этот эпизод римские историки, по этническому происхождению в большинстве своём — греки) заметил: «Если мы одержим ещё одну победу над римлянами, то окончательно погибнем»

«Отгремела» дата 9 мая с её победным шествием в головах тех людей, которые не понимают, что же им на самом деле предлагают праздновать «советские историки». Пишу в скобках поскольку ни СССР, ни тем более историков которые могут предлагать праздновать окончание Второй мировой именно 9 мая не существует ныне в природе. С СССР понятно, страна с таким названием осталась только в истории , а вот что же с «советскими историками»? Давайте разбираться.

Факт номер раз. Войну начала нацистская Германия.

1 сентября 1939 року гитлеровские войска вторглись в Польшу.

3 сентября Великобритания и Франция обьявили Германии войну. 17 сентября 1939 г. в соответствии с подписаным пактом между Германией и Советским Союзом последний начал вторжение на территорию Польши с востока, заняв Западную Украину и Белорусь.

Справка: Вторая мировая война — глобальный вооруженный конфликт который продолжался с 1 сентября 1939 до 2 сентября 1945 года. В войне взяло участие более 60 странн, в частности все большие государства которые создали два противоположных военных обьединения: блок стран Оси и антигитлеровскую коалицию («союзники»). Непосредственное участие в боевы действиях брали более 100 млн. людей. Государства противники бросили все экономические, промышленные и научные возможности на нужды фронта, стирая разницу между гражданскими и военными ресурсами. Общие человеческие потери оцениваются от 50 до 80 млн. людей, большинство из которих были жителями Советского Союза и Китая. Вторая Мировая война отмечена многочисленными массовыми убийствами и преступлениями против человечности, прежде всего Холокостом, стратегическими ковровыми бомбардировками и единственным в истории военным применением ядерного оружия.

Взято из открытых источников.

Вывод: СССР начал учавствовать во 2-й мировой ещё с 17-го сентября вместе с:

В дальнейшем к Антигитлеровской коалиции присоединились другие страны. Их нащитывалось 26 по состоянию на 1945 год. Фактически с гитлеровским блоком воевали толька Великобританя с доминионами, СССР и США.

То есть никаких отдельных воен Германии с СССР не существовало в истории, ни отдельно Германии с СССР, ни отдельно СССР с Германией. Потому праздновать «победу» в какой то отдельно взятой войне Германии с СССР не только бессмыслица, но и преступление прежде всего перед собой, поскольку ты врешь сам собе, собственно.

Теперь о самой «победе» и «советских историках».

Что же за победу предлагают праздновать «советские историки»?

Давайте вернемся немного назад во времени. Ещё нет войны, её начало далеко, только начинается 1933 р. Украина, Житомирская область поселок Ружин. Как и вся Украина Ружин страдает от искуственно созданного голода. Тогда это называли – экспроприация. По дворах ходят поисковые команды, которые отбирают хлеб и другие продукты питания. Хлеб нужен «народной власти» для отправки за рубеж. Прошло немного времени, на улице уже похолодало. Одна из семей в Ружине живет, не смотря на то, что соседние дома стоят опустевшими. Семью разкулачили, забрав обоих коров с лошадьми в колхоз. Мама моей бабушки каждый день ходила в колхоз, даже там не работая, кормить коров так как те исхудали. Когда же одна из них перестала доиться и её отвезли на живодерню, то продолжала кормить последнюю. Из того молока которое надаивала, ей бригадир разрешал брать кружку молока. Это приблизительно с пол литра выходило. На этом молоке колотили тюрю из чего выйдет, чаще из костной муки. Так и выжили. Вы спросите, а где же бабушкин отец был? А его в Сибирь как кулака загнали, слуги народа. Так как враг «народной власти», ажно двоих коров имел и пару коней и ещё в придачу свиней держал.

Посмотрим на другую семью из другово украинского села.

- Жернова! Видишь, Оксанка: это просто жернова. Каменные и маленькие. В тридцать втором деда мой сумел спрятать два мешка зерна за селом. А жернова в хате были. Их тогда так и не нашли охотники за пятью колосками. Видели, что все живы. Полсела в зиме уже от голода поумирали, а мои живые все были. Только прабабка, мама дедова, в углу лежала в одежде праздничной и помирала тяжко. И всё никак не могла Богу душу отдать.

А охотники ходили двором. Ходили со щупами, протыкали ими мерзлую землю, пол глиняный в хате, как орлы хищные поклевали. Деда в сельсовет водили на допросы, в район возили. Дед только руками покалечеными разводил. « Не знаю чем живем, панове комунисты. Сами видите – нет ничего. Божим духом держимся

Деда били и отпускали. Он приходил домой, бабка просто в дворе возле колодца смывала с него кровь и застирывала в холодной воде одежду. А дед шел в хату, падал перед покутям, крестился на иконы пучками, переломаными в дверях кабинета следователя НКВД и шептал тихо: « Мама, Христом Богом прошу и молю Вас: не отдавайте Богу душу! Не то, как отдадите свою – так и наши за Вами пойдут…»

А прабабка лежала жолтая, как свечка восковая. И душа все хотела ускользнуть от неё и огонек жизни загасить.

А прабабке давно уже не до жизни было. Еше весной тридцать второго ей и ряст не цвёл, и журавли в осеннее занебесье её звали. И прабабке болело и пекло в груди от той свечи жизненной, догорала она, розливалась воском гарячим под рёбрами, расстекалась и жгла изнутри всё.

А, как журавли осенью летели над хатою, так бабка черно кричала за ними и просила птиц забрать её с собой в Ирий.

Но дед брал её изсохшую руку, ціловал чорную от работы ладонь и молился. Не к образам, а к матери молился: «Мамо, смилуйтесь! Еще поживите до весни, до зеленого…»

И прабабка жила. Цеплялась глазами невидящими за надежду, душой за веру держалась , а сердцем за любовь. И жила.

Так как под прабабкой, там на углу, жернова эти были спрятаны. На них дед с бабкой ночью, прибив к оконной раме грубое полотнище, на темную, без лучины, без света тёрли по несколько пригоршней того спрятаного зерна.

Прабабка моя дожила до осени тридцать третьего. На затирке из той муки, что на жерновах спрятаных тёрлась и на дедовых молитвах.

Только тогда стали в колхозе видавать краюху хлеба за трудодень. Дедо принес его домой, разрезал на всех поровну и первий кусочек поднес прабабке к губам. Она поцеловала его, вдыхала его запах и улыбалась, улыбалась...Так и умерла, вдыхая тот горьковатый дух глевкого казённого хлеба.

Дед ей и домовину из обрезков колхозных досок вытесал, и перкалем белым оббил изнутри. Дед с бабкой сами мать на кладбище отнесли. Шли через село, дедо в головах держал гроб, бабка – в ногах. А под гробом мой малый отец с сестрами шли и придерживали снизу.

Голова колхоза говорил, что негоже родным покойницу нести и что бы за гроб дети держались. Так как все в хате поумирают скоро.

Но дед считал, чтоо прабабка смерть ихнюю в пороге остановила. И уже ничего злого не случится.

Дед уже потом рассказал отцу, что не дал нести домовину, так как тяжелая она была. Там под подушкой, под головой у прабабки жернова были. Дед их на кладбище винул и прикопал в могиле. Как чувствовал, что в сорок седьмом году они снова закрутятся…

А потом река наступила. Человеческая река… Наводнение. О! Как тогда, после Голода эти воды полились! Вроде где то плотину прорвало. В каждое село, в кождую опустевшую голодом хату, затекала муть россйской глубинки. Переселенци. Кукушкино отроддье.

- Почему жекукушконо? - спросила Оксана. - Люди, как люди…

- Россия… Как кукушка яйца подбрасывает свои в чужие гнезда и птици иногда гибнут, кормя её птенцов, так и Россия заселяет отвойованые земли своими детками. И наш люд гибнет. Так как кукушата викидывают его из родового гнезда, замучивают работой и морят голодом. Кукушатам много нужно. Всё нужно. Всё, что есть и еще больше…Больше… Больше!..

(с) Дзвінка Торохтушко

К началу 1941 года оставалось всего 8 лет.

Началась, а на самом деле продолжилась, «Великая Отечественная» которая прокатилась Украиной сначала в одну сторону и обратно, как безжалостный каток, закатывая в землю миллионы. В придачу к тем, кого замучили голодом.

Снова вернемся в Ружин. Дедов брат возвращается с «Великой Отчественной» осенью 1948 года из Манчжурии. Вы спросите почему ажно в 1948 году? Война же в 1945 году закончилась, разве нет? А просто служить не кому было, «бабыещёнарожают» сломалось. И еще чуть-чуть о голоде 1947 года. Как думаете, почему голод случился уже опосля войны? Я тоже не знал пока у деда не спросил. Он немного помолчав, а потом сказал: А не было кому на тракторах ездить. Только ты это в школе не ляпни. Понял? Запомни, может когда то можна будет об этом рассказать. Трактористов на войне выбили, а женщины не справляются в поле. Первое что посеяно было, не взошло, засуха сильная весной была. Трактора были, а пересеять пшеницу и жито не было кому. Женщины на себе много не насеют. И хоть Пан Бог смилостивился и дождика потом дал, а пересеять не смогли.

Я этот разговор с дедом хорошо запомнил. Мы как раз картошку сажали на огороде в Ружине. Мне дед еще много чего о войне рассказывал. Когда в школе прийшло время в комсомол вступать, я те разговоры вспоминая, не стал учить «историю партии и комсомола». Так и не вступил. И думаю хорошо, что не вступил, противно как после собачьего дерьма.

Поэтому дайте себе ответ на простой вопрос можна ли назвать историком особь которая предлагает праздновать такую победу? Что нам предлагают праздновать? А предлагают нам праздновать победу СССР над Германией, присваивая себе все лавры «победителя» над фашизмом. Только почему то не вспоминая при этом о Японии и Китае, Италии, где собственно и родился фашизм, а также Великобританию с США и много других стран. Эти так называемые «советские историки» не просто предлагают забить об огромных ( просто чудовищных!!!) людских страданиях, а и выносят за скобки человечности изуверские мучения, которые выпали на время жизни наших прадедов и дедов. Хотят чтобы мы забыли, вместе с нашими детьми, о выборе который прадеды и деды должны делать: уморить голодом свою родную мать или собственных детей? Вот что Вам продают вместе с «великой победой» когда говорят 9 мая: Можем павтарить!

Я желаю им повторить! На за счет своих родных, а не моих. Только ответственность сука неразборчивая, она такая, да. Разбираться не будет кто орал что бы одумались, а кому безразлично было, если шо. Всех вместе в могилу потянет. Которую вас заставят вырыть собственноручно НКВДсты будущего. И ответственности будет начхать в тот момент когда нажмут спусковой крючок, пользовался ты лозунгом – моя хата с краю или рвал сердце на куски пытаясь достучаться к хатоскраям. Потому лучше: Никогда опять!

mikola.tihonenko
Микола Тихоненко

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації