В Україні восьмий рік іде війна. Кількість загиблих іде перевалила за десятки тисяч. Сотні тисяч українців перетворились на біженців, яких ми називаємо «вимушено переселенцями». За тиждень, що минув ми відбулось близько сорока порушень «режимів тиші», є загиблі з нашого боку.

Пентагон та ОБСЄ вже просто волають про те, що в Криму сконцентрована ударне угрупування збройних сил РФ, яке за два дні активних бойових дій може збільшити територію РФ від Перекопу до Нової Каховки.

На військовому аеродромі Міллєрово під Ростовом зосереджене ударне угруповання штурмової авіації. І як сказав народний герой Василь Мулик: «В українських ПВО ракети швидше закінчяться, ані ж в росіян літаки».

Як окремий штрих, в нас Президент – Зеленський, а лідер патріотичної опозиції — олігарх Петро Порошенко.

Але при цьому всьому, головною новиною Києва є Atlas Weekend. Із їх камінг-аутами, гандонами, які кричать: «Боже царя храні», і іншою творчою рванню, яка за копійку в церкві накладе. Я не можу сказати, що те, що зараз відбувається на ВДНГ, це щось таке, що виникло раптом. Абсолютно ні. Ми довго крокували до цього дня. Починаючи із трагедію під Волновахою. У січні 2015го російські війська розстріляли автобус із мирними пасажирами. Загинуло 12 осіб. Країна оголосила жалобу, а українці не шкодуючи себе пішли святкували Старий Новий рік.

Не можна забороняти людям веселитись, бо інакше навіщо ми воюємо на Сході, якщо не можна відпочити вдома. Але є нюанс, ті що воюють на Сході, та ті що весело виплясують і убухуються до ригачки від Львова до Одеси – це, зазвичай, дві різні категорії. І саме цікаве, що як тільки почнеться ескалація – до лінії фронту побіжуть ті, які і так на себе це тягнули не один рік. А «мамкіни атошнікі» з крутими бородами і брутальними татухами, сядуть за гаджети розповідати про правильну війну.

Крокуючи брудними стежками Atlas Weekend, слушаючи какафонію мелодій, яка переривалась гучним дзюрчанням продуктів життєдіяльності українців, що не встигли добігти до туалету, мене не покидало відчуття, що я знаходжусь в якому йобаному задзеркаллі. За 500 кілометрів звідси гинуть наші хлопці, а в цих людей немає іншої задачі в житті, аніж пожрати, поржати і посрати, ну хіба під непогану музику.

Мене вистачило на півгодини цього пиздеця, щоб зрозуміти, що точно ось це все точно не мій формат. А коли українське ФБ замайоріло захопленням, до якогось гея, який на сцені цілувався з мужиком, то я замислився, а чи взагалі цей народ заслуговує на свою державу…Знову ж таки в цей день на Сході загинув черговий український вояк, який ціною свого життя захистив право українців і далі безтурботно не думати про війну. Але для більшості героєм став саме гей, який «знайшов сміливість» цілувати мужика на сцені…

Все що відбувається зараз – це наслідок пройобаної в ноль інформаційної війни. Спочатку ми програвали, бо Порошенку не було куди свого кума прилаштувати, зараз ми програєм, бо Міністерство культури перетворюється на продюсерський центр імені Ткаченка. Ми просрали вже ціле покоління, яке на восьмий рік війни не знає з ким ми воюємо на Сході України. Ремарк колись казав про «втрачене покоління», а я колись напишу книжку про «пройобане покоління», і подарункові екземпляри відішлю Стецю і Ткаченку.

Ісус сказав: «Будівля поділена в собі не встоїть». Зараз українське суспільство якраз і є тим будинком, який не встоїть в собі. Розрив між тими хто воює за цю країну і тими, хто вже втомився з кожним роком все глибше, якщо держава не втрутиться в цю ситуацію, якщо вся освіта не буде підкорена меті пояснити школярам та студентам, що Росія ворог і у нас війна, то рано чи пізно більшість втомиться на стільки втомиться від війни, що втілить у життя Мінські угоди, а самих активних противників примирення в найкращому випадку посадить, щоб не заважали насолоджуватись «мирним небом» та дружнім російським триколором.

І коли це відбудеться, то й…бане задзеркалля перетвориться на реальність, а України просто не буде. Буде недобоснія східної Європи без найменших перспектив на розвиток та прогрес.