Хелоу, еврі баді! З новим тижнем вас! Я сьогодні в черговий раз про капітуляцію.

Ну що, шановне панство, скоро вже мабуть в громадському транспорті не буде рідкістю УБД в руках тих, хто воював за «рускій мір».

Скоро діти цих самих людей матимуть привілеї для вступу у ВНЗ. При чому їм навіть не потрібно буде здавати ЗНО. І підуть ці дітки не на інженерів вчитись, а на юристів, економістів — на всіх тих, кому зручніше займати посади на державній службі. Ну а що з того вродить, я даю можливість додумати вам самим.

Нас лякає військова агресія, бо її наслідки — справді страшна річ, але ще страшніша економічна агресія, вона невидима і невідчутна до певного часу, вона м'яка і шовкова, як павутина, яка невблаганно спутує Україну спочатку в ключових сферах, змушуючи робити хибні дії, після яких вже і військо не потрібне. Світ відчув, що ми перестали опиратися агресору, тому всіх собак потихеньку починає навішувати на нас. Згадайте Грузію. Міхо, жуючи краватку, просрав зовнішню політику, через те і Грузію визнали винною в тому, що Росія на неї напала. Росію — теж, але у вигляді стурбованості. В результаті — Грузія втратила території, загинуло чимало людей і ще лишилась винною. Нині ми можемо отримати все те саме, що і Грузія. Зважте, що нам може бути ще гірше, адже по великому рахунку ми були кісткою в горлі ЄС та США, бо наші політики вигризали санкції для Росії, через які європейський бізнес отримав суттєві фінансові втрати. Більш того, нам ще і надавали допомогу як фінансову, так і військову.

А ми зараз це все майже просрали. Лишилось не так багато — підписати з Росією черговий газовий контракт. І все... Після цього нас пошлють під три чорти в Стразбурзі, де ми виборювали і вибороли те, що Газпром натягнули на мільйони доларів на нашу користь. А те, що цей контракт буде підписано, в мене, чесно кажучи, нема ніяких сумнівів.

От вам і капітуляція. І до сраки оті ваші походеньки з плакатиками, до сраки ті цидулки, які ви пхали в лапки шмарклі. Не працює це. А працює заклик Марусі та Софії, працює те, як зустріли шмарклю в Тернополі. Це потрібно було робити зразу, а тепер ми втрачаємо час, а загнане в кут зелене бздо поспішає виконати ту місію, для якої його і пропхнули в президенти. Можливо акції громадянської непокори по всій Україні можуть ще щось врятувати, але це не точно. Можливо рятувати вже немає чого. Бо організм під назвою «Україна» повільно вмирає, в черговий раз інфікований російською отрутою. Врятуємо?

Але, доки хоч є мізерний шанс на спасіння, маємо казати:

Слава Україні!