Хелоу, еврі баді! В ці сонні, закутані в туман, одеські ранки, коли їдеш на роботу та позираєш у вікно, думки заносять тебе далеко, за обрій, і так не хочеться повертатись назад до абсурдного сьогодення, що страх. Але що поробиш — треба.
Писати про юзиків, сивох, жеків кошових; про Вована, який черговий раз всрався, цього разу вже в Японії, вирядивши свою скво в дрантя жовтого кольору, що не припустимо — не хочу, та і не варто, бо про це вже писано і переписано.
Сьогодні хочеться щось написати просто... Але і просто нічого не пишеться. І це біда. Біда, що нас помістили в таких, загиджений всіляким лайном, інформаційний простір, що нічого путнього я написати не в змозі. Раніше я писав вірші, якісь оповіданнячка без претензій на визнання, просто писав, як то кажуть, в шухляду, а нині — зась. Не пишеться нічого. Мабуть, мій Пегас з переляку десь забився в шпару, повісив на цвях свої крила і жере овес, з недовірою виглядаючи в мою свідомість.
Правду кажучи, ми самі того не бажаючи, перетворюємось в отой 95 квартал. Ми почали грати за їхніми правилами, і це реально страшно. Багато авторів любить вживати вираз, про те, що хтось досяг дна. А я вам так скажу — в нашому випадку дна нема. Україна летить в чорну діру популізму, деградації, політичної недолугості. І я не знаю, що має статись, аби ця чорна діра не розірвала нас на шмаття.
Але як би там не було, та:
Слава Україні!
