Перші люди були наче звірі — вони боялися усього та не могли жити та дихати. А тепер ми можемо пізнваити світ та жити достеменним життям, перемагаючи свій страх та свою лінивість. Ми стали писати красиві вірші про любов та стали думати про те що нам би непогано було запросити інших істот до свого світу, — ми просто стали жити аби вдихати це повітря, котре приходить до нас аби ми перейшли межу між світом богів і нашим світом.
Люди стали любити та творити — ми стали долати своє земне тяжіння та стали перетвороюватися на істот, котрі здатні служити фундаментом нового світу, котрий будує Бог. І ми здатні здолати своє невдоволення тим що ми лишень актори, котрі не можуть жити по-справжньому та ми можемо перемогти цю печаль та почати щось робити для того аби жити так як написано в книзі буття.
Саме тому наш шлях проглячгає крізь власні недоліки, котрі мають перетвориится на наші переваги та стати для нас чимось загадковим, що переступило поріг нашої душі та прийшло до нас аби ми відкрили це почуття заново: любити світ та людей, любити Бога, творити власні емоції, котрі перегортають сторінки можилвого та неможливого...
І ось ми полетіли до сонця аби звернути увагу людей на те що воно гріє нас та незнає слова «не можу», — воно повертається кожного дня аби давати нам тепло та перемагає усе що не достойне життя...
