Україна прокидається до нових звершень, — всі стали розуміти вмить, що саме наші дії можуть здолати опір матреії та дати українцю новий шанс для перемоги над тінню власної душі.

Порошенко прагне принести в Україну нові емоції, дух перемоги, дух емоції, що має розірвати шаблон мислення кожного українця для виходу із рамок заданого та польоту над своєю немічністю, — та це все лишень ще один шанс від Бога для України здолати своє его, котре прагне нового відчуття влади українського народу над світом: всі українці мислять категоріями глобалізму і всі хочуть аби саме українці стали предвісниками нової ери людини, котра принесе нові плоди розуму для всіх живих істот. Та саме українці поки втрачають свій зв'язок із реальністю, ведучи країну до поразки із пітьмою: лишень той хто зміг подолати свій потяг до втечі із світу може зрозуміти що кара господня це невиконання законів світу та перешкоди на дорозі життя, котре має відкрити нові двері для всіх хто хоче щось зробити для своїх братів та сестер, — і лишень ми не можемо нічого вчинити для того аби відчуття єдності між людьми зберігало свій статус вічності та передавало естафету перемоги далі...

Українці залишилися лишень дітьми, котрі хочуть цукерки від батьків, — ми хочемо солодкого та вільного життя, не маючи змоги приносити іншим своєї свободи аби всі люди могли поділитися із нами радістю буття: ми лишень втримуємо своє щастя у заперті у своїй власній душі аби ніхто не міг вкрасти у нас нашого життя, та ми не можемо поділитися із всіма своїм щастям, бо його ще не існує. Саме тому ми блукаємо темними кімнатами власної свідомості аби зрозуміти щось в житті та прийти до власного розуміння свого місця у всесвіті.

Вже сало зрозуміло що ми не птиці, — ми павуки у банці, кора тріщить від наших ударів головою об стіну та нічого не міняється: Бог не хоче випускати нас із насидженого місця, він лишень вказує нам на наші помилки, котрі ми не хочемо помічати аби не визнати того що ми не на троні королеви, а лишень сидимо на узбіччі життя та жуємо жвачку, котра приносить нам запахи заморського життя, котре втікає від нас кожен раз коли ми намагаємося вчергове доторкнутися до неба. Ми пробуджуємося дя нових зверешнь та новго відчуття того що це все вже надоїло та ми не можемо нічого змінити, — наша країна залишається лишень фікцією, котра не здатна здолати потяг людини до свого щастя, котрого немає.

Саме тому ми прагнемо відібрати у когось його щастя та забрати у Бога своє, — та нічого не виходить, ми заперті у клітці історії котра відділяє нас від світу. І саме тому аби здолати опір матреії слід перемогти цю матерію в собі, бо ми ще не стали сильними духовно аби перемогти свою душу, котра тікає від неба: ми ще не можемо зрозуміти суті життя...