7-го березня 2011 року

Сніжними коридорами поліклініки хвойного лісу я біг і провалювався у сніг зі смачною скоринкою. В такий падаєш по щиколотку і, тікаючи від наряду, втомлюєшся більше, перечіпляючись.

За мною бігли двоє: старший сержант і молодший. Старший наздогнав біля колючки, пробував зняти табель з ланцюжка, хитнувся і сів у замет. Я допоміг встати. Він знову сів. Ну привіт. В його синіх очах я читав шал і блаженство: запал щеняти і азарт Джека Мерид'ю. Він піймав, наздогнав. Він схопив. Навіть з папочкою біг. З протоколами.

Мерид'ю прозоро натякав на хабар, був убуханий в дим і травив про металіста Степашу, який гуляв тут місяць тому і якому вовки відкусили підошву, коли він рятувався на дереві в останній момент.

Я сьорбав крижане пиво під зривистим вітром і втичив у безкраї сніги під його басні, ніби і не порушник я зовсім, а знайомець старий. Втичив зі щемотями в бік колючого дроту і консервних бляшанок кинутої техніки, з яких мене так прикро висмикнули і кинули в миску РУВД. Благо, я встиг.

Встиг глянути на Расоху – обнюхати урочисті лави кинутої техніки і зотлілі юніти ліквідації: душі померлих танків і БРДМ-и з понурими носами, похнюплені пожежні машини і меланхолійні морди ПАЗиків з округлими від жаху очима. З вугрями на шкірі іржі, з бланжами потрощених фар і зморшками тріщин на розбитих лобовухах.

Колись на Расосі можна було потягти патронну ленту і двіжок від ЗІЛа, колись охоронець міг спустити собак, а то і стрельнути: може над головами, а може і ні. Хто ж там дивився? Просто кидав шматки металу і летів пів години на ангельских крилах страху нон-стопом до славного села Потоки: попуститися денатуратом і наступного ранку спробувати знов.

Я тоді слухав Мерид'ю і відчував, як з першими променями весни залізяки тануть в гарячих кузнях демонтацій. Відстійник "Расоха" попиляли к хуям за півтора роки, а на останньому цілому кузові КП-шні ВОХР-и вивели балоном промовисте слово «НАШ».

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація