Останній проліт Антени трохи коротший, та приварений паскудно і як лізеш – труситься на вітру до всрачки весело.

12-го вересня 2010-го року, друга ночі. Я вперше торкнувся Чорнобилю-2. Вперше дерся на горі світу і завис на передостанньому щаблі у ста п'ятдесяти метрах ближче зорів і прохолодних нічних вітрів. Завис і завмер, обхопивши руками драбину, а вітер – дмухав у моє засмагле обличчя. Я все повторював фразу Гарфільда: «Больше-не-покину-дом-больше-не-покину-дом» і втичив на зорі, які ще не ховалися за потужними сяйвами нового саркофагу. Його нині підсвічують усіма на світі прожекторами і він навіть небеса гасить своїм потворним, блискучим пузом. Благо, тоді пузо ще не виросло.

Від того трусило не менше. А я думав – висоти не боюся: змалку лазив дахами, черешнями, іржавими кранами і страхітливими недобудовами, стрибаючи над проваллями з дном колючих арматур, ніби в Prince of Persia граючи. Та ухопившись за останній щабель Антен тієї прохолодної вересневої ночі – зрозумів, як сильно боюся висоти. Останні метри здалися вічністю і коли виліз – так яскраво блищали на горизонті оті вогні Святого Ельма, вогні старої труби ЧАЕС, а я – вирубився від утоми, забив навіть глянути у бінокль: розвалився на крижаному залізяччі і втичив на зорі. Якби вони світлом лишали веснянки – я був би геть розцяткований.

Жаль тільки фоток нічних звідти нема: із зоряним цукром і візерунками іржів Антен на тлі нічного неба шпалер.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація