«Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх...» (Новий Заповіт, Євангелія від Івана 15:13)
Ці Слова з Нового Заповіту, накреслені немов на душах українців, нагадують про справжній подвиг відважних молодих Героїв України, які навіки залишились юними захисниками незалежності нашої країни. Саме ці слова написані на пам'ятнику Героям Крут. Сьогодні вшановуємо сумну для нас подію – згадуємо нерівний бій та страту наших Героїв московськими катами більшовизму. Тому коротко згадаємо, як все тоді відбувалось…
Січень 1918 року, прийняття Українською Народною Республікою IV-го Універсалу, в якому було проголошено Україну самостійною та незалежною. Але вічний старший «брат» нашої країни вирішив погодитися з Універсалом лише за деяких умов, які передбачали, в першу чергу, їхнє втручання у внутрішню політику нашої держави, і головне – легалізацію більшовицьких загонів на території молодої Української Республіки! Звісно, керівництво країни не погодилося з цими кабальними для неї умовами, а відтак опинилася у стані війни з більшовицькою Росією.
Більшовиками було захоплено та «взято під контроль» Полтавську, Катеринославську (Дніпропетровську) та Харківську губернії. Далі вони пішли на Київ. І оскільки чисельність та озброєність української армії не дозволяла вступити з ворогом у рівний бій, наші військові почали відступати від Києва, тим самим відводячи більшовицьких загарбників подалі від столиці нашої держави. Але московська більшовицька наволоч, отримавши підкріплення, все ж таки схопила в кільце наших військових, які опинилися біля станції Крути, немов в пастці, не маючи можливості отримати допомогу із зовні. Тож лишилася надія тільки на мешканців Крут.
Більшість чоловіків селища навколо станції Крути були мобілізовані до військових загонів, які боролися з московськими загарбниками по всій Україні. Тому зупинити ворога довелося юним відважним захисникам незалежності нашої країни, яких не злякало скажене стадо російських нахабних окупакнтів. Триста студентів і школярів, після п'ятигодинного бою, звісно були уражені п'ятитисячною армією московських катів. Але вони змогли на деякий час (десь на дві-три доби) зупинити наступ ворогів.
В полон до більшовиків потрапили 28 зовсім молодих студентів, навіть школярів. Перед стратою нелюді їх катували. Один із хлопців, зовсім ще дитина – учень сьомого класу, під час розстрілу почав співати «Ще не вмерла України…». Його підтримали інші молоді наші Герої. Так вони й загинули…, разом Україною, в якій завдяки їм не вмерла і слава і воля…
Пройшло сто років (сьогодні відзначуємо сто два). Все той же напад «братнього» народу на незалежність України. Ті ж самі підступні прийоми, які були використані під час захоплення українських губерній. Та ж сама, відома нам, російська ганебна брехня та нахабність. Бо «взяти під контроль» територію означає запровадити там свої правила, встановити в ній свої порядки, наповнити своєю мовою, традиціями, символами, гаслами, своїми героями тощо… Все як і зараз…
Тоді, сто років тому, більшовицька Росія отримала перемогу над Україною, лишивши її самостійності та незалежності, бо взяла «під контроль» її території. Не так пушками і танками взяла, як насадженням у нас своєї ідеології. Дуже хочеться, аби зараз цього не повторилося. Але це не повториться лише тоді, коли остаточно видаливши чужорідні нам символи та найменування, ми відродимо тут СВОЄ — споконвічне українське.
