Щоразу перед виборами, на Майданах, під час суспільних потрясінь ми бачимо і чуємо «нових». Це відбувається постійно, протягом усіх років Незалежности. І всі вони обіцяють щось нове. І всі кажуть, що Україна має бути розвинена, з ліберальною економікою, свободою слова, рівністю, братерством, і ще багато бла-бла-бла. Згодом все знову зводиться до старого і так знайомого совка, регуляції всіх сфер життя, багатовекторности або недовекторности. І знову вибори, і знову «нові», які будують щось «нове».
Тільки от рух зупиняється. Протягом останніх шести років влада змушена була тягнути Західний вектор розвитку, проте так і не сказала, — а куди ж ми йдемо. Лише двічі Порошенко, вже цього року, під час виступів, щось сказав про стратегію, але загалом – нічого не було. Ми й далі маємо за максимум бажань – це вступ до ЄС та НАТО. І – все. Це ніби й правильно, але, якщо відкинути емоції, то це те саме, що бабуся в Криму, яка хотіла «умереть в россии».
Зараз нам розказують про 7% росту ВВП (чи не розказують, бо я вже щось заплутався?), лібертаріанство (ніби вже теж ні), але що це таке? МИ у цьому плані де розміщені?
Ось дійсно – уявімо, що ми ввійшли у Західний світ, в ЄС і НАТО. Куди далі, як і навіщо рухатися? Розмитися в загальноєвропейській ідентичності? Так її немає конкретно, є лише певні цінності, що навіть не всіма підтримуються. Зате у європейській «сім'ї» поруч біля нас є цілком сформовані ідентичності поляків та угорців.
У них немає великих питань щодо того, хто вони. Навіть більше- настає час з'ясування стосунків та визначення «своїх» кордонів.
То чи можемо ми отак, не зафіксувавши «себе» на мапі світу, вливатися в інші ідентичності?
Як справа зі стратегією України далі, не на 10 років, а на 20 та 30? Де ми, хто ми, куди ми?
Чи є хоч хтось у теперішній владі, що зможе сказати – «ми маємо за мету стати регіональним лідером»? Чи має хтось сміливість і сили сказати «ми розуміємо, що шалено відстали економічно від сусідів, але ми працюємо для того, щоб українські цінності та українську модель світу поширювати якнайдалі»?
Навіщо нам Україна, якщо ми тут хочемо будувати економіку, схожу на економіки розвинених країн, але не свою власну політику? Чи не можна жити добре, переїхавши в інші країни, де все з грішми добре? Що такого в Україні, якщо шаровари, пісні, сало та горілку можна мати і в інших країнах або в статусі автономії, або просто маючи відповідні традиції?
Може, стратегія українців — у чомусь більшому, ніж просто добробут? Чому не можна бажати впливати на світ не тільки Майданами та короткостроковими подіями, а постійно?
Ми зараз – Tabula rasa. З українців можна зробити малоросів, можна зробити русскіх, можна – невідомих «європейців». А можна – українців, що розуміють страшну реальність з корупцією, війною, совковим менталітетом. Але змінюють це все разом, бо хочуть бути Українцями, що стоять не просто на сторожі Західної цивілізації від Мордору, а будуть згодом творити цю цивілізацію. До кого змушені будуть прислухатися всі.
У нас з 1991 року не сформовано ядра того, які ми є . Це можливість – не тільки економічна, а й політична та геополітична.
Якщо не знати, куди йдемо – будемо товкти багно під ногами, поки сюди не прийдуть ті, що знають, чого хочуть.
Бо якщо знати, що хочеш, і куди йдеш – це можна записати, планувати і йти до мети. Поки дошка є – писати можна. Інша справа – якщо дошки не буде, або на ній напише хтось інший.
---
Телеграм-канал https://t.me/kolybabloginfo
Блог https://mkolyba.wixsite.com/kolybablog
