site.ua
член клубу

Цей текст – про важливість слів та образів, про важливість ідеологічних засад, а також – чому варто розуміти, що саме ми хочемо побудувати. І як це все стосується Зеленського та його ЗЕ-команди.

Отже, слова. Пройшло два дні від Дня Незалежности і двох чи то парадів, чи то маршів, чи ще якось. І критики Зеленського (серед яких і я), звертають увагу на відсутність згадки про Росію як агресора, про нікчемне виконання Гімну України (особливо без другого куплета), про зрештою, відсутність української основи у всьому цьому дійстві.

Натомість прихильники президента говорять про те, що не обов’язково згадувати Росію, бо важливо робити справи і покращувати економіку.

І з ними важко не погодитись. У тому розумінні, що економіку варто піднімати, проте чи є вона первинною?

Тут ми переходимо до питань філософії, до ідеалізму та реалізму. Я вам чесно скажу, - я завжди був ідеалістом. Але у тому розумінні, що уявляв собі ідеал тої чи іншої системи, ситуації. Але дивлячись на наявний стан речей, завжди намагався бути реалістом. Бо для того, щоб щось робити, треба знати, де ти є і скільки йти до цього «ідеалу».

Натомість новоявлені політики та політтехнологи, незважаючи на практичний досвід та раціоналістичні підходи, є не реалістами, а ідеалістами, проте іншого типу. Вони живуть в ідеальному світі. Ні, звісно, частина з них (прихильників нової влади) цілком розуміють, що йде війна, бо самі воювали, і вони прекрасно сприймають багато подій в політиці та економіці. Проте питання того, що «слід покращувати економіку» для кращого майбутнього України, а питання ідеології, теорії, ідентичности, мови, слід відставити в бік. Якщо досить грубо сформулювати, то мовляв, якщо Україна буде багатою та успішною, то Крим і ОРДЛО самі «повернуться» до нас. Серед різних думок (не прив’язаних до ЗЕ, але з подібними поглядами), бачив, що може навіть московити вирішать, що Україна – успішна, а значить, треба демократизуватися і ставати такими самими – що саме по собі є неможливим.

Тобто – слід покращувати інвестиційний клімат, робити цивілізованими тарифи, зарплати та соцумови, і Україна розквітне, а війна зникне сама собою (звісно, я трохи гіперболізую). Але суть, я думаю, зрозуміла.

Але тут якраз і постає питання первинности – що перше, економіка, чи політика (або ж ідеологія). Бо реальність така, що у світі, де працюють економічні закони, - не стоїть питання ідентичности. Бо саме «розвинені економіки» не стоять перед вибором – бути країні чи не бути. Вони давно визначилися і вибороли своє право бути сильними, а деколи – і диктувати свої умови іншим. Спочатку – самовизначення (ідея), потім – економіка (інструмент). Бо як розвивалися США, Франція, ФРН, Сполучене Королівство? Вони хіба будували економіку, будучи у стані війни? Чи вони спочатку воювали, захищаючи свою ідентичність, а згодом вибирали (і постійно продовжують вибирати) інструмент побудови своєї ідеальної країни?

Бо, як не крути, а оці всякі «ізми» та «атії» - комунізм, соціалізм, капіталізм, лібералізм, консерватизм, демократія, та ін – це всього-на-всього інструменти для проходження дороги до мети. Так, хочемо ми цього чи ні, а нацизм, фашизм, включно з їх моральними, а у випадку першого – людиноненависницьким режимом – всього-лише механізми. Правильні чи неправильні – це вже питання історії, подій та іншого, не про це зараз. Спочатку людство, суспільство вирішує або спільно, або під примусом владної верхівки (друге – основне), що саме ця конкретна спільнота будує. Якщо суспільство загальної безкласової рівности, то треба використовувати соціалізм та комунізм. Якщо розпорошене по класах та інших поділах, але з перспективою розвитку – то можна демократичніші лібералізм чи консерватизм. Але завжди першочергове питання – «що?», а потім – «як?».

Лібералізм не будується заради лібералізму, а заради вільного суспільства якоїсь окремої одиниці – держави, потім – поширення на інші держави. Комунізм не будується заради комунізму (хоча саме такі гасла були), а заради загального ідеального блага усього людства (хоча насправді – просто набагато систематизованішого світового рабовласницького ладу), нацизм не будувався заради нацизму, а заради панування німецької арійської нації у світі. І так далі. Завжди є те, що будується – держава чи світове суспільство, але – вони не є під питанням.

В СРСР відразу означили «світовий пролетаріат», частина з якого живе у «благословенному Союзі», і вже сформувалася, захистилася, а потім – за допомогою інструменту – соціалізму чи комунізму, при диктатурі будується майбутнє.

В США спочатку сформували федерацію, захистили, а потім вирішили, що інструмент, який використовуватимуть (консервативний чи ліберальний), будуть вибирати щочотири роки з певним механізмом. Так само у Великобританії, тільки там будують не республіку, а монархію, маючи країну захищеною. Так само у Франції спочатку вирішили, що будують республіку, а інструмент – потім. І змінюють інструмент постійно. В Польщі також вирішили будувати свою республіку, а як економікою керувати – також вирішується час від часу на виборах. Проте Польща захищена як держава.

Цим країнам не треба постійно нагадувати, хто є ворог, з ким вони – суперники, з ким – союзники, з ким – опоненти. Але вони все-одно час від часу це роблять. Спочатку всі вирішують, що вони роблять, а потім – як.

Натомість зараз ми бачимо намагання переконати українців у тому, що слід будувати розвинену економіку, питання держави ніби вже вирішено. Ніби, не варто наголошувати на агресорові-Росії, бо «все і так зрозуміло».

Тобто – що слід творити інструмент для якогось невідомого шляху, маючи незахищену державу. Ніби-то хтось буде в Криму чи ОРДЛО чи навіть в росії звертати увагу на те, як саме розвивається економіка. Але чи має значення інструмент, якщо можна досить легко знищити основу – державу? Що дасть будування лібералізму в країні, яка може перестати існувати? А якщо не згадувати про війну, і головне – про ворога, він що – зникне? Дасть можливість попрацювати на економічній ниві? Покращити інвестиційний клімат? Чи може, навпаки - користуючись «мирною» риторикою України, РФ зблизить стосунки з Заходом, зніме санкції, і потрохи знову буде наповзати на нас?

Тут і є ідеалізм нової влади (або його частини). Бо не існує жодних законів чи правил, за яких економіка визначатиме долю країни, що воює. Це війна визначатиме економіку. Жодна економіка і її рівень не захистить від агресії, мало того, у разі «мирної» риторики знижуватиметься потенціал опору населення – «все ж добре». Тому що в час, коли йде війна, причому з шаленою перевагою в інфополі саме РФ.

Бо, як не дивно звучить, а «що?» у нашому випадку – це суверенна незалежна і самостійна, самоідентична Україна. А от «мир» - це питання «як?», причому це неправильна відповідь, правильна - перемога. Якщо ми готові поміняти місцями Суверенну Україну і мир, то будуючи його, ми обов’язково втратимо самоідентичність. Чому – я це вже писав.

Нагадування про існування ворога – не уявного, як було в Союзі чи є в РФ, а реального – мобілізує і тримає в напрузі людей. Це важко? Аякже, але це – реальність, яка є основною. З такою реальністю живе Ізраїль, і знаєте, досить добре живе. Закривати очі на найважливіші питання – питання життя та ідентичности українців – це неправильно ні з логічного, ні з морального погляду. А президент постійно наголошує саме на мирі, ніби основа для українців – це якийсь чудовий мир з окупантом та вбивцею, а не своя країна. Ніби ми вже не мали такої самої риторики Януковича чи пізнього Кучми. Ніби ми вже не мали такого самого миру - при пануванні у нас усюди русского міра до 2013 року.

Ми заслуговуємо чути постійно правду, хоч як би важко це не було, і – говорити постійно її світові, щоб не забували і не думали пускати агресора до G7 чи знімати санкції. Тому що ми маємо знати, за що і проти кого ми боремося. А як – це вже питання наступне.

Слова мають значення, Слова про ворога мають значення, Україна має значення.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація