site.ua
топ-автор
  • 5 місяців тому
  • Наука
  • 9 499
  • 133
  • 5
  • 3

«Чи створив Пушкін сучасну російську мову?» - шукає правди наш допитливий читач.

«Нє!» — відповідаємо ми.

«А літературу? А може хоч трошки?» - читач не відчипляється, що гедзь. Добре, сам напросився.

Відповідає філологічний підрозділ Катедри.

Взагалі, це питання тра пояснювати в контексті загального розвитку письменності та літератури в Росії. Але ця тема в нас запланована як одна з наступних, бо вона дуже велика, каламутна та страшна. Но то, як вже запитали, то м' спробуємо дати відповідь, часом забігаючи наперед.

Але трохи про контекст. «Золотий вік російскої поезії», символом та представником кої був А.С.Пушкін, став результатом синтезу авторської епістоли, як жанру, та прогресу друкарства, як технології в Європі. Одне наклалося на їнше, та синергія дала якісний ефект. Як водиться, ся мода, шо тії джинси та Голівуд, з невеличким відставанням років за сто докотилася до Московської Залішанщини з тимчасовою столицею в Санкт-Петербурзі.

Друкування до того було складною та дорогою справою через недосконалі технології та обладнання. Дерев“яні рами станків розхитувалися, букштаби ся стирали та швидко випрацьовували через брак лігатури для м“якого свинцю - а це загальна проблема металургії, бо ну йо до дупи ще ливарню та кузню до типографії прибудовувати - бо то вже "Метінвест" кийсь вийде замість друкарні, то вже ліпше каструлі та гармати на ньому робить, ніж книжки. Додайте ще недешеві папір та фарбу, ручне розмальовування кольорових ілюстрацій та виготовлення палітури, клей, нитки та єнший мотлох. Та, на все це, ще найголовнішу проблему, що дошкуляє видавцям по сьой день — замалий тираж для нечисленої аудиторії, який не дає відбити кошти, витрачені на видання накладу. Або змусить підняти вартість книги до надмірної для власне літератури, та гідної тіко на колекцію.

Тому давні типографії були завалені замовами на виготовленя продукції з майже гарантованою ліквідністю — гральні карти (в тому числі порнографічні, до яких цнотливі та побожні москалі були дуже ласі — що с притаманним йому єхидством зазначив пан Сапковський), комікси-лубки для рогзлядання неписьменним бидлом та інший ширпотріб. З «тлустої» літератури до друку брали щось солідне, варте палітурки, та з категорії «маст би» - що як читати люди не будуть, то куплять, аби на полицю поставити та лякати сусідів вчоністю. То були провірені сторіччями овідії, цицерони та єнші гомери, час од часу перемежовані лицарскими романами. Інший ринок - то сілякі заповіти, біблії, житія святих та псалтирі. Бо як маєш храм, то мусиш купляти книжки, бо треба щось на катедрі гортати, щоб по-писаному бурботіти - для поваги парафіян та звеличенню каси зборів «на храм.

Ці серії ще кимсь чином ся відбивали коммерційно. Але ж ніяк у випадку з невідомим досі автором.

Як результат — комусь шмаркатому Шекспіру пропонували спочатку померти, як Гомеру, відлежить чином в домовині років з кілька ста, ся ву віках ославити крилатим словом, а вже потім приходити до видавництва з рукописом. Або видаватись за власний кошт, гроші наперед — що було по кишені навіть не кожному зацному пану, а не те що талановитому, але бідному початківцю.

Але, як завше, прогрес прискорився автоіндуктивно: більше друку — більше читачів — більше накладів — більше друку — більше читачів… доля певна з грошового оберту вкладалася на технічне поліпшення друкарського обладнання, і так воно все зросло до авторської писанини (хоча, не завжди це йшло на користь цивілізацяї та людству — як ми бачимо з височини наших днів, витираючи дупу видраними з палітури сторінками книжок про «попаданців», та відчуваючи страждання «Дісантніка Сіргея, каторий попал в тєло Клєапатри — чи сможет он астанавить натіск бізумніх нацистскіх лєгіанерав кайзєра Актавіана Августа»).

До того, із зростанням письменності та швидкості й пропускної здатності комунікацій, як тісто з діжки догори поперла епістола. Якшо раніше листи були стислі, як телеграми, на зразок Святославого «Іду на ви», то тераз сіньори писали сіньорітам листи такі довжелезні, шо під їх вагою коні падали та вози грузли. Та по шість разів на день. Та щей парфумами попшикати на папір. Та таке саме у відповідь.

Але, прошу окремо зауважити — то не відносилося до професійної, сюжетної комедії та трагедії, які друкував, наприклад, Шекспір, коли в нього шмарклі ся вже всохли. Річ про так звану авторську світську літературу, коли друкування своїх книжок не є основним джерелом доходу автору — принаймні, на початку кар“єри.

Зрозуміло, що епістолярний жанр став поширеним та моднючим трендом, в якому читацька перевага надавался особам, відомим поза межами загальної літератури. Хто б відмовився почитати мемуари Анни Австрійскої «Що я віддала дюкові Бекінгему разом з підвісками», або бойові спогади Каролуса Дванадцятого Шведського «Йохані..», вибачте, «Йохан і московити» - про зраду та страту московського сєпара Йохана Паткуля. Боженько тиж мій, як цікаво почитати про справжнє колесування та чветрування, та ще з кольоровими малюнками!

Користувалися попитом записи мандрівників, дорожні замальовки. Так «журнал», що від англійского «джорні» - мандри, став прародичем сучасної журналістики, але до того був повноцінним жанром, часом роздуваючись, як жаба, аж до роману.

(Ось, вже з Катедри гукають, шо то від фрацузського слова "жур" - тобто "день", щоденник. Ну то най буде).

Таким чином до шановного та ізольованого кола професійних письменників, здебільшого вже мертвих, вдерлися зайві до того часу люди, що завдяки здешевінню друку почали використовувати, отримуючи грошовий зиск, свій позалітературний авторський авторітет (це не тавтологія, тому що обидва слова походять від єдного латинського кореню auctor). Найближчий приклад — це мемуари Жукова. Хоч письменник з того Жукова як з коз“ячої дупи труба, але ж Маршал Пабєди, то як таку розумну та значну людину не почитати?

Здебільшого ці аматорські старт-апи на першому ж виданні ся й скінчували, але деякі маркізи пристосовувалися конвейером метелити комерційно успішні книжки, шо тая Одарка-Агріпіна Донцова, та й забули, що вони маркізи — як Одарка геть забула як тра правдиво брати інтерву у сталеварів, на що її вивчали в МГУ ціли штири роки.

Чому філологи ігнорують вплив на розвиток літератури та мови технологічний та комунікаційний аспекти? Но, не те щоби взагалі ігнорують, але не вважають це важливим фактором — як кожен вузький спеціаліст буває не дуже уважним до того, що коїться на кордонах з іншими дісциплінами, концентруючись на мейнстрімі свого фаху.

Але на наших очах відбувається майже те саме! — з доступністю інтернета та офісних друкарських програм з можливістю едіту та сейву, чисельність малолітніх довбойобів, що вважаюсть себе письменниками, зростає з лячною швидкістю. Світ рятує тіко те, що довбойоби з тією ж швидкістю деградують до шести абзаців обсягу текста, прямуючи назад, до «іду на ви» плюс смайлік. Але, хто пам“ятає раніший веб — мати Божа! - він був засереній довжелезними фанфіками та сповідями «Мая жізнь» шо мухами шкло в сараю з ровером. Катедра тоді жерла церукал блістерами, щоб йої не знудило на дорогу клавіатуру «Тексас Інструментс», де кньопки буле ще з клацанням.

І ось ця хвиля аматорської писанини, що стала трендом, нарешть ся докотила до Залішання.

***
Бачите, кіко вже накатали, а до Пушкіна ще ніц не підступали. То лекція може бути бита на парти.

Так от, Пушкін. Олександр Сергійович.

Сашко народився, блаблабла, нецікаво, перегортаємо, аж ось! Арина «Где-же-Кружка» Родіонівна, що розповідала малому Сашку російські казки, замість мультіків. Взагалі, в родині розмовляли французською, але Сашко з його талантом до мавпування (до цього ще повернемося), дуже швидко ухопив суть, склад та ритм народного мовлення, може й не розуміючи по дитинству сюжету та моралі. Ця бабуся була родом з села Суйда (диви, яка руська та слов“янська назва!) Водської п“ятини. Ще досі «пушкінаєди» (це не друкарська помилка) сперечаются - була вона іжорка чи водь, але чухна — безумовно. Тобто з якого краю потім се візьмуть мелос та орфоепія майбутніх казок Пушкіна вам має бути зрозуміло.

Наслухавшись «Радіо Радіоновна» він не став чухонським фольклористом, але, як то кажуть, «наблатикався». Так само слухняний юдейський хлопчик, шо розтинається між шахами та скрипкою, щодня чимчикує через той самий двір, де бавляться прості діти пролетаріату, й одного разу, забувшись що він в хаті, а не на дворі, келепить по головам батьків чимось на кшалт «хлєбарезку захлопні», або «слєди за базаром», після чого в квартирі, окрім фаршированої риби, ще добу тхне валідолом.

Потрапив до ліцею Пушкін дуже з великого блату, проліз проміж «багрянонароджених» та породистих, що ті єлітні вельш-коргі, нащадків значних родин Імперії, усіляких горчакових, корсакових, корфів та інших кухель-беккерів, як полукровка в Хогвартс. Тераз би йо замордували, що в його айфон не той, чи батько не на тому «бентлі» його зі школи забирає, але тоді чи діти були добріше, чи (що більше схоже на правду) лицейські порядки, в певному сенсі, нівелювали всіх вихованців до рівня казарми. Ну, не казарми, а охайної коробки з іграшковими салдатіками. Це не те, щоби ліцеїсти полірували всю ніч до ранку, аж до шикуванні на плацові, товчки зубними щітками, або викладачи ревіли на них як американські дрілли: «Ви, дівчонкі! Забутьте фсьо, што до єтава знали і кем ви билі! Ви тут все гавно! Шо? Ти шото хател мне сказать? А?.. А?..» - «Сер, йес, сер!.. то исть, сер, ноу, сер!»

Навпаки, викладачі дуже поважно ставилися до учнів, а відношення між ними були майже родинні. Але загальний аскетизм — то так. До речі, Профессор заходив до ліцею, ще в сім років, а оскіко був в тому віці паскудний, хитродупий та всрацця абаятєльний, то залазив, як аскаріда в душу кожному продавцю, кондуктору та вахтерові. І його допустили за чіпку в дортуар №14, посидіти на ліжку Самого Пушкіна. Срака вже не пам“ятає — яке воно було те ліжко, але тітонька почухала мене по маківці, й сказала що точно цей «мальчік» виросте письменником та поетом. Дякую тобі, що не нєгром з травматичним перітонітом та штирьоми дітлахами-сирітками, добра тьотья.

Але казарма була таки скромна. Я в лікарні кращу палату бачив.

Но то, Пушкін був не дурніший від Чіпаліни, та оговтавшись в царскосєльському Хогвартсі відразу почав завойовувати місце у підлітковій соціальній ієрархії. Відкинемо все зайве (зайвого більш, ніж треба психічно здоровій людині, знайдете у Галковського), та будемо щільніше тнутися до літератури.

Шкільне призвісько у Пушкін-кіда було Француз - щоб ви розуміли у якому мовному середовищі зріс майбутній деміург російскої мови, та чим відрізнявся від однолітків. Але Французу було замало такого ницого визнання, бо француською белькотіли лепш-гірш майже всі — та що майже, просто всі у ліцею. Й наступна його «пагрємуха» була Мавпа. Мавпою Пушкін пишався більше, аніж Французом. Як відомо будь-якому вчителю, в кожному класі обов“язково є штатний блазень, шо паплюжить навчальній процес, та доводить вчителя до нестями. Це, так мовити, Чорний Блазень, «смерть урокам», яку навіть прибити не можна, бо набігуть до школи родичи від батька на бентли, до прабабці на каталці: «што ви рібьонка абижаітє і пріслєдуєте!»

Але Пушкін був Рудим Блазнем, що мучить не вчителя, а Білого та Сумного блазня Пьеро. Завдяки здатності до мавпування, мала падлюка вміла довести до сказу будь якого з однокласників — від сумирного Дельвіга до бідолашного Кюхлі. Але як вмів Сашко щиро вибачатися, то таким чином ворогів серед постраждалих від Мавпи не завів, а навпаки — друзів, що реготали з його витівок, та просили ще. Хочемо окремо відзначити, що здатність до пародіі та стилізації є дуже важливим скіллом для письменника, та ознакою таланту і професіоналізму, що не раз стане до потреби Пушкіну під час створення псевдонародних «русскіх сказок».

Ще важливий момент — обов“язкове віршування, як навчальна дісципліна. Так, поезія та письменницьтво не вважалися професією, бо ліцей готував майбутніх держслужбовців — дипломатів, чиновників, адміністраторів. Але володіння словом та письмом було необхїдним хистом для чиновної кар“ери, як виїздка для юнкера, та танці з фортепіанами для дівчат. Всім, наприклад, відомий шедевр про Сонце товстого та дурного Мнясоєдова «Взашол на западе румьяний Царь Пріроди». Цей перл, на який так дошкульно та в рифму відреагував Пушкін, був написаний в якості домашнього завдання. От так. На завтра здати вичтелю лімерік, або, боронь боже, цілого сонета.

Не будемо детально зупинятися на гулянках неповнолітнього ліцеїста Сашка з гусарами, хвойдами, картами та шампаньолою, зазначимо лише те, що з цим аспектом життя він ознайомився вчасно. Так що з ліцею вийшов цілком сформований литератор, «на наші гроші» дуже добре озбоєний професійно — знання мов, добра практика у прозі та поезії, знання історичного матеріалу, виключна гострота сатири та сарказму (та, що дуже важливо в цьому спорті, відчуття міри), и неперевершенний мовний баланс плюс вміння вербального наслідування, пародіі та стилізації аж до гротеску — чому ся не навчиш аж ніяк, якшо хисту до того з народження не маєш. Французська Мавпа.

На бонус — особисте та тепле дружне знайомство з майбутньою єлітою Російскої Імперії, та гарантована протекція від їх родин. Флеш-рояль, червона доріжка, аплоузи - то таки був сенс шість років на тому твардому топчані ся катувати, щоби вийти таким мажором.

Що тут казати - «Старік Дєржавін нас заметіл...» - (щось далі не пам“ятаю) - «… і в гроб сходіл».

Але була одна невеличка проблема. Не було під ці дари природи відповідної професії. І жевріти б молодому Сашку спочатку колезським секретарем, та далі вгору по «Табелі про ранги», назавше лишившись невідомим поетом під брифом «Александр Н.к.ш.п.», якби не епістолярно-друкарська революція, що ми згадували ії на початку лекції

Но то вже далі буде.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація