site.ua
топ-автор

Екологія в Маріуполі не то шоб врєдна, але незвична. До неї треба пристосуватися, і далі все заєбок.

Якшо їхати з евакопункту до шпиталю, то проїздиш вздовж Азовсталі. Скіко там кілометрув тре їхати точно не скажу, але дохуя, можна ся виспати. То, власне, не завод, а така собі екосистема, тіпа Бєловежскої пущі, тіко залізова. Там можна заблукати, й через кіка столітть експедиція ремонтувальників знайде твій кістяк в зотлілому лахмітті та череп з вишкіряними зубами.

Кажуть, що одного разу там злапали маленького напівголого хлопчика, що його виростили та виховали токарно-гвинторізні верстати. Цей Мауглі вмів зубами робити різблення на бовтах М6 та гарчав як савєццкій дизель-генератор. Кажуть, перевчили його на міліціанєра, але чи то правда — я не знаю.

Доїздиш до кінця того паркану, та звертаєш направо, біля центрального входу, на місточок, та під тим місточком стоять суворі люди в ОЗК. Так от, то ніхуя не сталкєри, а рибалки, бо саме під цей місточок завод через здоровенну руру скидує сіляку целєбну воду — живу та мертву.

Бо як ви є люди переважно офісні щури далекі від промисловості, то я вам скажу, що завод виводе з свого організму різний непотріб як людина - дихає, сцить та сере. Перегар він через труби видихає в небо, гімно різне з нього вивозять вантажівкі та «кукушкі», а сцить він саме під цей місточок. А оскількі сцякі, як мають бути, теплі — то до них лізе всяка риба.

А там де риба — там рибалки.

Риба там настіко нажерлася різних цінних важких металів, що плавати вже не може, а ліниво та поважно повза по дну, як первісні кістепьорі латимерії. Тому ловити ії треба не на гачок-чірв'ячок, а примотувати на волосінь граблі, або магніт. Але граблі краще, бо на магніт тіко дешева рибка йде, з чорних металів. А дешева рибка — дешева юшка. Нормальну рибу з паладієм або кимсь стронцієм тре граблювати. І волосінь брати із ніржавєйки.

Продавати таку рибу краще на вагу, бо якшо пощастить, то йолопу-турісту можна впарити щупарика з півліктя вагою з урановий лом.

Але ще краще виловлене тягти до себе (тіко не в хату, боронь боже, в гараж!) та там засмажити. Коли мнясо вигорить, на пательні в вас буде щось цікаве — чи то ртуті озерце, чи кавалок молібдену, що можно вже здати до пункту прийому металів. Але може й не повезти, бо якшо риба сіркою, наприклад, ся нажерла, то пиздане так, шо пательня погнецця. Одному рибалці з Гнутово не пощастило — в нього короп взагалі бєзабідний був, але кись чином з кисню, азоту та вуглецю синтезував в собі тринитроксипропан, більш відомий як нітрогліцерін. Так його навіть смажити не довелося, годі було шоб він в гаражу з рук вислизнув та долу впав.

Пиздануло так, шо аж сєпари перелякалися, вирішили що ВСУ переходить в гєнєральний наступ, та почали хаотичний обстріл з РСЗО «Град» у всі боки. А там де був гараж, кажуть будуть робити піщаний кар'єр.

Так шо екологія в Маріку хороша, але опасна.

***
Я на той час був каптьор недосконалий як той юний гєрмафродіт із казки про Попелюшку з Ранєвською «я іщо не валшебнік, я только учусь» - але вже вмів перетворювати канхвети в лямпочкі закляттям «канфєтікус лампіоза!» так мастацьки, шо Гарі Потер свою палку чарівну перекусив би від заздрощів. Такшо путьом доволі довгої та складної черги матеріальних трансформацій я перетворив два листа пєнапласта на відро крєвєток.

Рибалки по черзі ся присягали то на вафла, то на божу маму, ощ та крєвєтка ловлена не под радужними небесами Маріуполя, а хуй зна де в дальному морі за мінними полями, аж трохі не під Таганрогом. Суцільний білок та вітаміни! Радіометру в мене не було, так подивився, вроде нормально. Сказав — єсі шо, ви мене знаєте, мужикі. Я не тіко каптьор, а ще й медічі. А лікаря наєбать — віку собі вкоротити.

Прийшов видатний біолог Фокс, зазирнув в цеберко, та запитав — шо то за сіра вша в відрі кишить? - Крєвєтка, кажу. - Тю, а чому вона не червона? - дивується Фокс.

Шо ви хочете, дитя камєнних джунглів, лук'янівський аборігєн. Це таке село в самому Кийові, що його навколо Лук'янівської тюрми побудували, шоби батькам заключонних далеко не ходити з дачками та на свіданія.

- Червона — то варьона, - зверхньо пояснюю я. - А в морі вона отака плаває. Тре ії зварити та з'їсити. А шо не з'їмо — бідним роздамо. Связістам, котам, сабакам та прочім ніщасним створінням, що потерпають пліч-о-пліч з нами на цій мишебратовбивчєй вайнє.

Затягли цеберко на кухню, повариха його ввалила в тазік, та вишло тієї червоної крєвєткі настіко дохуя, шо навіт у Подерв“янського настіко масла дохуя не було. Ми з Фоксом жерли, поваріха плакала та жерла, связісти жерти були вже не в спромозі — а вони навіть промасляний картон можуть сжувать, якшо треба, коти та песи поховались по блндажах, а коли вже наш свиня Хам втік від крєвєткі, я зрозумів шо перечаклував на сьой раз. Бо якшо Хам від їдла тікає — то зараз хтось з Небес вострубить.

Сіли думать що робить. Бо викидати шкода, добра ж крєвєтка! Екологічно чиста. А їсти вже не можемо. Краще б в нас дві панелі пєнопласту було, блять!

***
- Слухай, Фоксе, - питаю я по роздуму. - А ти кіно «Форест Гамп» дивився?

- Ну.

- Шо «ну»? Дивився чи нє?

- Ну, не дивився. Та може дивився, але названіє забув. Про шо там?

- Та, не важливо, кіно про нівміняємого. Так от. Там є такий нігер, звати Баба, але він чоловік. В нього ще така нижня губа була, що ії можна до гудзика на штанях пристьобувать. То він майже п“ять хвилин недешевого екранного часу тіко й розповідав — кіко страв він знає з крівєткі. Давай, став цеберко у сніг, шоб рачки не попсувалися, та запускай ноутбука. Якшо є вай-фай, ми з тобою озолотимось, стара ти Фокстротіна.

Дивимось. Перемотуємо. Знову дивимось. Знову перемотуємо. Аж до «вот і все, што я знаю о крєвєтках».

- Охуєть ценна інформація, - каже Фокс. - Не, «крєвєткі по-креольскі» то звучить привабливо та смачно. Але ж цей губчатий Баба тіко названія страв перелічив, а де рецепти?

- Спакойно! - кажу я. - Золотий ключік вже в нас. Зараз гугль запитаємо. Абра-швабра-кадабра! Крєвєткі по-креольскі, явіть ся перед нами!

Ми з Фоксом стикаємося головами перед монітором та починаємо родивлятись рецепт.

- Тут шото не те, - каже Фокс. - Крєвєткі не тої системи. Тут двадцять крєвєток — ціла таріль, а в нас буде одна столова ложка. Нам шось із маленьких крєвєток треба, а не з цих піратів Карібського моря.

- Добре, - сумирно погоджуюсь я. - Ось, віденський крєвєточний коктейль. Воно в шейкері як перемеле все в масу, то допізди яка та крєвєтка була в исходньому форм-факторі.

- А де шейкер візьмемо?

- На дрєль хвостовик від міни «вісімдесять два» накрутимо та в шведській касці збовтаємо. Тіко ремені зтуди повитягувать треба. Тіхо. Абра-швабра-кадабра! Крівєточний кактейль. Прізиваю тебе!

Вивчаємо рецептуру. Мені стає чомусь не по собі.

- Ага, - незвично ласкаво каже Фокс. - Значіт так. Беремо сімсот грамів мняса нарізаного з хвоста омара. Шо там ще? Анчоуси, каперси, солодкі корнішони. Солодкі, блять! Ти записуй, Горькій, а то раптом в нас корнішони несолодкі будуть, то коктейль спортимо. Так-так, вустерській соус — шо воно курва таке? О, це понятно — сухий херес, коньяк, куантро. Це діло. А головне — долькі лімона для прикрашення. Бо без того кактейль — не кактейль. От де льод взять сука — то проблема, бо може морський не підходе?

Фокс дивиться на мене, як вчитель математикі на Форреста Гампа.

- Ти розумієш, шо якби в мене все це було, ото шо тут написано — то нахуй мені ті твої крєвєткі? Я би так з'їв. Тебе, Горький, не то шо в армію, в метро пускать ніззя. Тіко на таксі, у супроводі соціального працівника. Карочє. Чи завтра сам доїдай своє волшебство, чи с Хамом якось домовляйся, але тазік та цеберко мушу повернути на кухню.

Та лізе на склад жерти свою шкідливу для здоров'я тушонку замість здорової екологічної їжі.

Нє, так воювать ніззя.



Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація