site.ua
lessia.vassylenko
Леся Василенко
новачок

Держава, з її складними механізмами, бюрократією, повільними й неповороткими чиновниками, переважно лиш спостерігає, в недоумінні, за армією волонтерів, яка зі швидкістю торнадо рухається вперед. Не розуміючи мотивацію цих людей, чиновники спершу намагаються заперечити їх існування, потім просто заплющують очі, згодом починають бачити вигідність та зручність від роботи волонтерів, і, дуже обережно, з побоюваннями, починають пускати волонтерів в кабінети, давати слово. Хтось з чиновників навіть починає слухати, а іноді навіть чути. Тільки от зробити разом якось нічого не вдається.

Недовіра, заздрість, конкуренція – ось взаємопочуття, які вирують між волонтерами та державними службовцями.

Чиновнику, який просидів на своїй посаді багато років, має ранг і статус, підкріплені досвідом, важко сприйняти людину з вулиці, яка не знає процедур і норм, але просто щось робить. І робить так, що заржавілі механізми починають працювати і поступово давати результат. Чиновник не може зрозуміти волонтера, який безкоштовно звалює на себе все нові і нові завдання, ставить сам собі строки та вкладається в них. Не віриться, що все це безкоштовно. А іноді не хочеться вірити, що такі люди існують, бо стає соромно і совісно за себе і своє життя.

Дуже мало справжніх державних службовців, які здатні надихнутись діяльністю волонтерів і просто тихо, без критики, стати поруч і почати працювати разом задля єдиної цілі, підказуючи волонтерам, а не пригнічувати їх. Такі співробітники органів державної влади є справжніми службовцями держави, службовцями України. Але знайти їх дуже важко і часто вони видають себе тільки після того, як волонтер пройде перевірку і доведе, що не зважаючи ні на який спротив волонтер буде волонтерити, з допомогою держави чи без.

А доводити будь-що будь-кому волонтери не люблять і не повинні. Адже справжні волонтери встряли у всю цю історію з Майданом та війною не для галочки, а за покликом серця, щоб перестати боятись, щоб не жити в тривозі й з тягарем на душі, не знаючи, що відбувається там і що буде тут, завтра.

В свою чергу волонтери не вірять державі. А як вірити? На Майдані від рук злочинної влади загинула Сотня. Після Майдану винні досі не знайдені та не покарані. Всі переключились на війну. Аргумент. Але потім був збір коштів на армію з допомогою номеру 565, внаслідок чого на рахунки Міноборони надійшло більше 120 млн. грн., доля яких до кінця невідома, бо протягом всього літа 2014 року волонтери безперестанку та безперебійно забезпечували армію. І може, дійсно, кошти були витрачені за призначенням. Але витрачались вони надто повільно як для умов війни, і надто не прозоро, як для грошей, які збирались всіма жителями України. Котли та розповіді поранених про те, як їх вели мало не напряму в логово ворога на вірну смерть. Невиправдані втрати. Відсутність інформації й пояснень. Постійні відмови в спілкуванні. Ну як тут вірити державі?

Краще просто діяти самим. Не чіпати велике начальство, шукати адекватних союзників серед виконавців і покладатися на себе самих. Саме таку тактику обрали для себе волонтери війни.

P.C......далі буде !!!