Останнім часом освічені громадяни все частіше демонструють втому від навали популістської риторики, яка щедро транслюється чи не більшістю українських політиків. Все частіше звучить невдоволення тими, хто маючи у розпорядженні серйозні ресурси, перманентно обіцяє, але так і не демонструє обіцяні результати. Не менше дратує популізм значної частини «опозиціонерів», які заповзятливо «прокачують» свій рейтинг пустопорожніми, але привабливими для натовпу, гаслами.

Разом з тим, чути й оптимістичні голоси – мовляв, епоха популістів доходить до кінця і попереду нас чекає світле майбутнє. Тут, на жаль, мушу не погодитися. Як бізнес-консультант, я схильний шукати паралелі між бізнесом і політикою, і ситуація виглядає не надто втішною.

Якщо дуже спрощено, то у бізнесі є таке правило: коли на певному ринку пропозиція легко задовольняє попит, високих прибутків чекати не варто. Тобто, якщо є фірма А, яка, працюючи на ринку, отримує гарний прибуток, завжди знайдеться фірма В, яка і собі захоче «відкусити» шматочок. Для цього вона, насамперед, знижуватиме ціни, намагаючись переманити покупців фірми А. Аналогічно діятимуть фірми В-один, В-два, … , В-сто-тисяч-п'ятсот, які теж активно заходитимуть на «смачний» високорентабельний ринок.

У підсумку агресивні конкуренти, намагаючись переграти один одного, знижуватимуть ціни на продукцію доти, поки прибутковість не зрівняється з альтернативною вартістю капіталу. Або, простіше кажучи, поки бізнеси не почнуть заробляти приблизно стільки же, скільки можна отримати, поклавши гроші на депозит чи розмістивши їх в низькоризикових цінних паперах.

Ви будете здивовані, але на політичних теренах все відбувається майже так само. Якщо, наприклад, на політичному горизонті з'являється політик А, який, займаючись чистої води популізмом, досягає на виборах гарних результатів і високого рівня підтримки, завжди знайдеться політик В, який захоче розділити «лаври» переможця та позмагатися за електорат. Ну а далі ми вже знаємо – дуже швидко на горизонті вигулькнуть й інші політики-популісти, які підвищуватимуть пафос і знижуватимуть якість виконання політичних обіцянок доти, поки затурканий виборець не перестане відрізняти їх один від одного.

Так ось, сьогодні ми, на жаль, ще далеко не дійшли до тієї точки, в якій популізм стає «нерентабельним» (якщо не вірите, то подивіться динаміку рейтингів політичних партій або ще краще – їх лідерів). Сьогодні попит на «лідерів» з довгим язиком та зниженою соціальною відповідальністю є настільки значним, що місця на електоральному полі вистачає і лідеру рейтингу Юлії Володимирівні, і соковито-радикальному Олегу Валерійовичу, і войовничій Надії Вікторівні, і навіть успішному бізнесмену і гаранту нашої Конституції Петру Олексійовичу. На це ж поле, оперативно зорієнтувавшись, скотився і Міхеіл Ніколозович, якого за доволі успішний грузинський бекграунд тривалий час трактували як «політика дії» та результативного лідера.

(Якщо когось не назвав – даруйте, люди заплатили за невключення до цього списку по 10 тищ баксів, мушу відпрацювати).

Тут треба визнати, що поточна українська ситуація не є унікальною. В різних країнах на складних історичних етапах популісти завжди пхалися у перші ряди – це очікувано й зрозуміло. Але в Україні вони не тільки непристойно довго затрималися, але й всерйоз претендують на домінацію в найближчі парламентсько-президентські каденції. І це виглядає цілком реальним, якщо громадяни, голоси яких вони вміло монетизують, продовжуватимуть голосувати за тих, хто найбільше обіцяє і частіше «світиться» в телевізорі.

На мою суб'єктивну думку, сьогодні втратили будь-який сенс суперечки, хто з найпопулярніших «облич телеекрану» кращий, а хто гірший. Це те ж саме, що сперечатися, який кожух вибрати – дірявий чи протертий. Нам терміново потрібен новий кожух, якого ми точно не знайдемо у тому політичному секонд-хенді, який зручно влаштувався на київських пагорбах. Щоб якось рухатися далі, нам треба всіляко звужувати електоральне поле популістів і давати шанс конструктивним політикам нової генерації.

(Цей абзац, безумовно, проплачений представниками окремих «нових політичних сил», хоча не так щедро, як хотілося би. Видно, що у владі вони ще не бували, бюджет не «пиляли», але автор інколи готовий робити добрі справи авансом).

Потрібно глянути правді у вічі: ми катастрофічно відстали у проведенні реформ. Ми не встигаємо не те що наздоганяти, а хоча би йти в ногу з найближчими європейськими сусідами (про лідерів світових рейтингів я навіть не говорю). Часу на «розкачування» у нас вже давно немає. Нам треба або «скинути баласт» і стрімко бігти вперед, або змиритися з місцем хронічного аутсайдера на задвірках Європи.

Вибір залишається за нами.