Чи є принципи, що регулюють взаємодію між прокурором та слідчим (або, як очікується, мають регулювати її) стандартизованими?
Якщо так, то які проблеми вирішує така стандартизація і які проблеми створює? Який рівень стандартизації є прийнятним чи достатнім? Які переваги єдиної моделі взаємодії на відміну від адаптивної моделі, сформованої за певними темами/видами справ чи конкретними завданнями? Чи існують домовленості або сформовані процедури, засновані на практиці й досвіді та окреслені професіоналізмом, які більш авторитетно та вдало формують механізми цієї взаємодії?
Досвід Канади:
Узагальнених механізмів або стандартних операційних процедур, які б регулювали взаємодію прокуратури та поліції на етапі розслідування чи поза ним – не існує. Судові рішення створюють можливості для вільного трактування поняття управління цією взаємодією. Наприклад, рішення Верховного суду Канади у справі R v Stinchcombe зобов'язує прокурорів забезпечити, щоб «повне розкриття» доказів стороні захисту дозволило їй «повністю відповісти» на обвинувачення (включаючи інформацію про осіб, які зібрали надані судові докази) і водночас вимагає від прокурорів захищати від розголошення особистих даних конфіденційних інформаторів та іншу захищену законом інформацію. Отже, ці настанови не стандартизують практики, ба більше – насправді вони і не прагнуть до такої стандартизації. Натомість, прокуратура та поліція іноді формалізують «правила взаємодії» у «меморандумах про співпрацю» для управління партнерством та з метою забезпечення захисту інтересів сторін у складних справах.
Ці правила взаємодії та меморандуми про співпрацю визначають ролі та обов'язки та підзвітність сторін у слідчій групі. Кожен учасник слідчої групи повинен ознайомитися з ними, зокрема – з функціями, якими його/її наділяють. Запротокольована чітка і виважена мова правил взаємодії свідчить про тісну співпрацю поліції та прокуратури у розслідуванні, а також про усвідомлення необхідності досягнення певних спільних завдань у цих справах. Наприклад:
«Оскільки великі та складні розслідування є викликом для поліції, прокуратури та системи кримінального судочинства; і беручи до уваги, що Кодекс/Доповідь Лесаджа про перегляд великих та складних кримінальних справ закликає до більш тісної співпраці між поліцією та прокуратурою на ранніх етапах розслідування для отримання вичерпних юридичних консультацій щодо слідчих процедур та надання необхідної допомоги у підготовці до передачі справи до суду:
СТОРОНИ ЦЬОГО МЕМОРАНДУМУ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ГОТОВНІСТЬ ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ ШЛЯХОМ ОПЕРАТИВНОГО НАЛАГОДЖЕННЯ ПАРТНЕРСТВА ТА ПІДТРИМАННЯ СПІВПРАЦІ ДЛЯ РОЗРОБКИ І ВПРОВАДЖЕННЯ КРАЩИХ ПРАКТИК ТА ПРАВИЛ ВЗАЄМОДІЇ АБИ:
- Підтвердити відповідні ролі та обов'язки слідчих поліції, координатора справи, прокурора (-ів) і помічників прокурорів (-ів) прокуратури щодо розкриття інформації та підготовки прокуратури до розгляду суспільно-важливих справ;
- Забезпечити ефективне управління всією інформацією, що використовується, збирається, набувається або створюється в контексті розслідування суспільно-важливої справи;
- Забезпечити своєчасне розкриття інформації обвинуваченому відповідно до Хартії прав і свобод; і,
- Забезпечити захист конфіденційної інформації, яка не підлягає розкриттю обвинуваченому, крім випадків, передбачених рішенням суду, і коли таке розкриття відповідає суспільним інтересам».
Отже, прокурори додали до свого списку зобов'язань та професійних знань стратегічне планування і ведення справ, усвідомлюючи, що надання порад щодо тактики і стратегії розслідування – є одним зі складових цієї роботи. Поліція зберігає повну автономію у визначенні предмету та обсягів розслідування чи в частині оперативного планування, але прокурори ознайомлюються з цими планами і можуть надавати поліції свою оцінку просування розслідування, включаючи заявлені оперативні цілі, – аби визначити можливість забезпечити у цих справах реалістичне, ефективне та дієве притягнення винних до відповідальності. Ця оцінка включає визначення кількості обвинувачених, видів звинувачень та можливість використовувати особисте зобов'язання дотримуватися громадського порядку у якості запобіжного заходу. Вона також включає можливість виявлення недоліків у наданих доказах, та прогнозування потенційних ризиків у забезпеченні зобов'язань щодо розкриття інформації та стосовно відповідності задіяних ресурсів оперативному плану.
Досвід України:
В Україні взаємодія прокурора і слідчого (детектива) ґрунтується на повноваженнях та процедурах, визначених в Кримінальному процесуальному кодексі. При цьому кримінальна процедура визначає повноваження і межі такої взаємодії, але не визначає спосіб їх організаційної реалізації.
Як наслідок, принципи взаємодії не є стандартизованими і залежать від персональної взаємодії прокурора та слідчого (детектива), на яку має вплив рівень інституційної взаємодії.
В Україні є приклади спроб стандартизації процедур взаємодії прокурора та слідчого через меморандум про співробітництво, який укладено між НАБУ та САП, однак цей приклад не набув свого поширення на інші інституції кримінальної юстиції.
З метою стандартизації процедур досудового розслідування, зокрема і взаємодії прокурора та слідчого командою практиків-правників розроблено Стандарти досудового розслідування.
Стандарти, на наш погляд:
- дозволять пройти шлях від розрізнених регіональних домовленостей до єдиних по всій країні практик;
- забезпечать формування єдиних правил взаємодії між слідчим (детективом), прокурором та слідчим суддею незалежно від їх спеціалізації;
- дозволять наблизити зміст підготовки кадрів для органів правопорядку до практики досудового розслідування;
- забезпечать існування об'єктивних критеріїв оцінки роботи слідчого (детектива), прокурора та слідчого судді і стануть інструментом їх захисту в разі необґрунтованих звинувачень.
Таким чином досвід канадських колег суттєво відрізняється від українського. Якщо в Канаді автономність слідчого від прокурора забезпечується врегульованістю типових питань розслідування та комунікації у меморандумах (домовленостях), тобто актах soft law, то в Україні ми бачимо більше нормативний порядок закріплення будь-якої взаємодії між слідчим та прокурором (hard law).
Проте, зважаючи на рівень абстрації закону і навіть підзаконних актів, все одно відчувається потреба в домовленностях стосовно взаємодії слідчого та прокурора в кримінальному провадженні, а не лише визначення «червоних ліній» на рівні законодавства. Зміст таких домовленостей дозволяє не лише уніфікувати практику розслідування, а й оцінювати роботу слідчого та прокурора, враховувати потреби професійної підготовки тощо.
Уривок з Discussion Paper «Хто змушує кримінальну юстицію працювати? Досвід Канади та України»
Авторський колектив: Jeff Francis, Todd Foglesong, Tom Andreopopulos, Юрій Бєлоусов, Тарас Філоненко, Роман Романок.
