Повідомлення про підозру є важливим етапом досудового розслідування, яке має відчутний вплив на підозрювану особу в конкретному кримінальному провадженні. Саме з моменту повідомлення про підозру особа, стосовно якої наявні достатні відомості причетності до вчинення кримінального правопорушення, отримує можливість готувати свою правову позицію, яка буде представлена в судовому засіданні.
Іншими словами, виникають кримінально-процесуальні відносини між державою та людиною, проводиться підготовча робота для представлення позиції публічного обвинувачення в суді, а з огляду на змагальність, особі повідомляють, що вона теж може формувати свою позицію, якщо вважає за потрібне, адже презумпція невинуватості не зобов'язує її доводити свою невинуватість.
Окрім того, сторона обвинувачення отримує можливість втрутитися в реалізацію підозрюваною особою прав і свобод людини, тобто людина, яка зазнає обмежень, має усвідомлювати, що це не свавільна примха органів влади, а досудове розслідування, в межах якого є обґрунтовані дані про її причетність до вчиненого кримінального правопорушення.
1. Проблема
З набранням чинності КПК України 2012 року з'явився новий інститут повідомлення про підозру — офіційного повідомлення особі про те, що стосовно неї розслідується кримінальне провадження, тобто вона причетна до події кримінального правопорушення, та існує інформація, яка це обґрунтовує.
Повідомлення про підозру насамперед надає можливість підозрюваному реалізовувати своє право на захист, водночас є необхідною умовою для проведення низки слідчих дій, застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема запобіжних заходів.
У чинному Кодексі 2012 року поєднано як «повідомчий» характер повідомлення про підозру (поширений у практиці ЄСПЛ), так і елементи «процедурного» порядку повідомлення, в якому форма переважає над змістом, тому необхідне здійснення конкретних дій для того, щоб особа набула статусу підозрюваного. Невід'ємною умовою набуття такого статусу є особисте вручення повідомлення про підозру, що підтверджується підписом особи (з урахування винятків, встановлених Кодексом).
Хоча повідомлення про підозру задумувалося розробниками КПК України як звичайне повідомлення особі про те, що її підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення («повідомчий характер"), з часом судова практика пішла шляхом "бюрократизації" цього інституту. Наприклад, почали вироблятися:
- правила вручення повідомлення про підозру (виключно персональне вручення під підпис особи, хоча Кодекс передбачає і повідомлення поштою);
- правила ознайомлення з повідомленням про підозру (повідомлення про підозру має повністю зачитуватись, роз'яснюватись особі негайно під час вручення);
- правило персонального вручення спеціальним суб'єктам та дискусія про передоручення вручення повідомлення про підозру в цілому (попри правову позицію ВС з цього питання, досі воно дискутується серед правників);
- нарешті після законодавчих змін (т. зв. "правки Лозового" 2017 р.) шляхом ухвали слідчого судді почали скасовувати повідомлення про підозру та ін. Нагадаємо, що право на оскарження повідомлення слідчого, прокурора про підозру в адвокатів з'явилося 15 березня 2018 р. у зв'язку зі зміною кримінального процесуального законодавства.
Останній приклад є прямим втручанням у прокурорську дискрецію — можливість скасувати позицію сторони обвинувачення, попри наявні докази причетності особи до вчинення кримінального правопорушення. Водночас КПК не забороняє прокурору або слідчому скласти і повторно вручити повідомлення про підозру особі в цьому ж кримінальному провадженні ще раз, як і змінити вже вручене повідомлення про підозру. Тобто саме оскарження хоча і має юридичним наслідком скасування процесуальної дії, водночас полишене будь-якого змісту, адже не має преюдиційної сили в подальшому розслідуванні.
Адвокати орієнтуються на те, що скасування повідомлення про підозру хоча б один раз зміцнює позицію захисту при розгляді кримінального провадження по суті. Скасування підозри, навіть з наступним повідомленням про підозру знову, може вплинути на внутрішнє переконання суду, породити сумніви, тому що якщо підозра була необґрунтованою під час досудового розслідування, то чи можна вважати, що все досудове розслідування проводилося в межах чинного законодавства.
Оскарження підозри є яскравим прикладом концептуального нерозуміння підозри як явища, тобто припущення сторони обвинувачення, яка, зібравши достатньо інформації, дійшла висновку про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення. В такому випадку припущення скасувати неможливо, лише процесуальне рішення, яке ним оформлене, проте незрозуміло, як може змінитися ставлення слідчого та прокурора до підозрюваного в такому разі.
У таких обставинах органи досудового розслідування і прокуратура стали заручниками ситуації, що склалася, і найчастіше стороні захисту стало просто довести в суді те, що ніякого повідомлення про підозру не відбулося, бо порушено порядок вручення, незалежно від того, обґрунтована підозра чи ні.
Посприяла формуванню такої позиції судова практика, адже питання повідомлення про підозру зазвичай розглядається під час вирішення питань на досудовому розслідуванні (судового контролю), а не в питаннях по суті (судового розгляду). Тож єдності судової практики через суд касаційної інстанції не формується.
Фактично Верховний Суд розглядав лише один аспект, який стосується порядку повідомлення про підозру — можливість/неможливість повідомлення про підозру спеціальним суб'єктам не тільки уповноваженою особою (підвищені гарантії), а й будь-яким прокурором у конкретному кримінальному провадженні.
Верховний Суд своєю правовою позицією поставив крапку в питанні вручення повідомлення про підозру спеціальному суб'єкту — Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб'єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні (прокурору-процесуальному керівнику у цьому кримінальному провадженні) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 536/2475/14-к (провадження № 13-34кс19)).
Разом з тим існує правова позиція із питання впливу неналежного повідомлення про підозру на кримінальне провадження в цілому, на яку нерідко посилаються судді для визнання доказів недопустимим тощо. Верховний Суд дійшов висновку,що "неналежне здійснення етапу повідомлення про підозру унеможливлює правомірне здійснення наступних етапів кримінального провадження, призводить до викривлення змісту кримінально-правових і кримінальних процесуальних відносин і унеможливлює внаслідок цього належну реалізацію учасниками цих відносин своїх прав і обов'язків" (Постанова ККС Верховного Суду від 25.11.2020 у справі № 627/927/19, (провадження № 51-3752км20)).
Таким чином незначні порушення або особливості трактування правил повідомлення про підозру, згадані вище, стають підставою для невизнання особи такою, що набула статусу підозрюваного, і унеможливлюють подальше розслідування кримінального правопорушення.
Така практика поширена не тільки серед суддів. Її відлунням можна назвати рішення Вищої ради правосуддя про повернення без розгляду Генеральному прокурору клопотання про тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя голови ОАСК у зв'язку з тим, що долучені до клопотання матеріали кримінального провадження не містять доказів належного вручення судді повідомлення про підозру і, відповідно, він не набув статусу підозрюваного (Ухвала ВРП від 01.09.2020 2517/0/15-20).
Таким чином звичайне повідомлення особі стало практично одним з ключових процесуальних документів на етапі досудового розслідування. Фактично, можливість подальшого розслідування шляхом реалізації повноважень слідчого та прокурора залежить від наявності підпису підозрюваного під відповідним процесуальним документом, отже, залежить від волі самого підозрюваного, як би дивно це не звучало. Без належного вручення повідомлення про підозру особа не може бути оголошена в розшук (стаття 281 КПК України передбачає розшук підозрюваного), не можна почати процедуру заочного досудового розслідування (ст. 297-1 КПК України) і застосувати деякі заходи забезпечення кримінального провадження (відсторонити особу від посади (ст. 54 КПК України), накласти арешт на майно особи за деякими підставами (ст. 170, 171 КПК України), отримати ухвалу суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 187 КПК України), обрати стосовно особи запобіжний захід (ст. 176-203 КПК України) тощо.
Хоча КПК України і не містить такого визначення підозри, а розробники Кодексу закладали саме "повідомчий" характер цієї процесуальної дії, фактично ми маємо справу з перейменованим інститутом винесення постанови [про притягнення до кримінальної відповідальності] як обвинуваченого, що був ще за радянським КПК України 1960 року. Формалізований документ, який можна оскаржити, який належним чином доведений до відома підозрюваного, є запорукою досудового розслідування.
Якщо розробники КПК України 2012 року і хотіли відійти від цієї концепції, то ні сам ухвалений Парламентом текст Кодексу не відповідає цьому підходу, ні тим паче правозастосовча практика, яка просто адаптувала старий інститут винесення постанови до нового законодавства, а судова практика підтвердила цей підхід.
2. Міжнародний досвід
а) Європейський суд з прав людини
Вітчизняне розуміння повідомлення про підозру є максимально наближеним до поняття висунення обвинувачення, яким користується Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці. По суті, ЄСПЛ дозволяє використовувати будь-який спосіб повідомлення про характер і причину висунутого відносно особи обвинувачення (в нашому випадку — підозри). Головне, щоби дотримання встановлених національним законодавством формальних і змістовних умов такого способу дозволяло забезпечувати ефективне здійснення прав обвинуваченого (підозрюваного).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (наприклад, пункт 32 рішення у справі "Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom" від 30.08.1990 (заяви № 12244/86, 12245/86; 12383/86), термін "обґрунтована підозра" означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (пункт 175 рішення ЄСПЛ від 21.04.2011 у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (заява № 42310/04)).
ЄСПЛ вказує, що повідомлення будь-кого про висунуті проти нього обвинувачення є правовим актом такого значення, що здійснювати його треба з дотриманням тих формальних і змістовних умов, які здатні забезпечити ефективне здійснення прав обвинуваченого, що до того ж чітко випливає з підпункту (а) п. 3 ст. 6 Конвенції; інформації нечіткої і неофіційної для цього не досить (Somogyi проти Італії, п. 75).
Повідомлення про підозру є обов'язком сторони обвинувачення, який покладається на неї. Такий обов'язок не може бути реалізований у пасивний спосіб, тобто держава не може створювати інформацію (накопичувати матеріали доказового характеру) і не повідомляти про це сторону захисту (Mattoccia проти Італії, п. 65; Chichlian i Ekindjian проти Франції, п. 71).
У практиці ЄСПЛ підкреслено нерозривний зв'язок між висуненням особі обвинувачення (підозри) та зміною її становища (набуттям нею відповідних прав, зумовлених статусом підозрюваного). Саме тому Європейський суд не обмежує набуття особою прав підозрюваного часом офіційного вручення підозри, а відносить до нього низку обставин, які свідчать про початок досудового розслідування проти конкретної особи — арешт її банківських рахунків; проведення обшуку житла особи; арешт особи; офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно неї кримінального переслідування.
Зазначена практика свідчить про обов'язковість невідкладного повідомлення про підозру особі у всіх випадках поводження з нею як з підозрюваною. До таких випадків може бути віднесено: подання стороною обвинувачення клопотань, запитів або оприлюднення повідомлень, у яких міститься твердження про те, що у сторони обвинувачення наявні підстави вважати, що особа причетна до вчинення кримінального правопорушення, прокурор зобов'язаний невідкладно скласти та зареєструвати письмове повідомлення про підозру (див. Deweer проти Бельгії, пар. 42, 46; Eckle проти Німеччини, пар. 73 та ін.).
При цьому повідомлення про обвинувачення (підозру) має бути передане особі настільки вчасно, щоб вона могла підготувати свій захист, що є головною негласною метою статті 6 п. 3 (а). Поняття "вчасно" залежить від контексту, зокрема складності провадження, наявності в особи адвоката тощо. Наприклад, у справі S. проти Італії повідомлення обвинувачення заявнику за чотири місяці до початку судового розгляду було визнане прийнятним. Своєю чергою, Суд визнав порушення у справі Borisova проти Болгарії, пар. 43-45, де заявник мав лише дві години, аби підготувати свій захист без адвоката).
Отже, ЄСПЛ ототожнює ставлення сторони обвинувачення до особи як підозрюваної та статус підозрюваної особи, а також говорить про те, що повідомлення про підозру має відбутися завчасно, щоб особа мала достатньо часу сформувати правову позицію.
b) Сполучені Штати Америки
В американській правовій системі немає прямого відповідника повідомленню про підозру, адже як і в багатьох правових системах загального права, поняття повідомлення про підозру ототожнюється з обвинувальним актом/висуненням обвинувачення (indictment), що пов'язане із коротким етапом досудового розслідування і центральною роллю судового розгляду.
Разом з тим, поняття висунення обвинувачення (charge) найближче відповідає повідомленню про підозру, адже воно відбувається на різних стадіях процесу. Зокрема під час затримання особи, застосування до неї інших заходів примусу, запобіжних заходів тощо, тобто під час втручання в права і свободи людини.
Зміст підозри (charges, reasonable suspision) оголошується правоохоронцем або прокурором після затримання, під час подання клопотання до суду і розгляду в присутності [слідчого] судді питань щодо втручання в реалізацію прав і свобод людини особою, яка не визнана винною, стосовно якої не розпочався судовий розгляд, але участь якої в процесі досудового розслідування є важливою.
Іншими словами, окремої процесуальної дії повідомлення про підозру просто не існує, а особі доводять до відома інформацію про її причетність до вчиненого кримінального правопорушення у зв'язку з бажанням органів правопорядку залучити її до процесу розслідування, тобто сукупно з іншими слідчими та процесуальними діями.
3. Концепція "нової" підозри (пропозиції)
Автори стандартів досудового розслідування пропонують такі концептуальні засади "нової" підозри:
1. Повідомлення про підозру є одночасно явищем (припущенням, висновком сторони обвинувачення) та процесуальним документом (формою закріплення явища).
2. Повідомлення про підозру є офіційним повідомленням особи про те, що існує припущення про її причетність до вчиненого кримінального правопорушення, що розслідується.
3. Повідомлення про підозру складається та реєструється в ЄРДР. З моменту реєстрації особа набуває статусу підозрюваної незалежно від того, доведена інформація до її відома чи ні. Водночас на сторону обвинувачення покладається обов'язок вжити максимальних заходів для повідомлення про підозру.
4. Статус підозрюваного дозволяє слідчому та прокурору звертатися до слідчого судді з відповідними клопотаннями про проведення слідчих дій, а також ухвалювати процесуальні рішення, які вимагають такого статусу (наприклад, оголошення в розшук). Водночас у випадках розгляду питання про запобіжні заходи, окремі заходи забезпечення кримінального провадження (наприклад, арешт майна) тощо присутність особи вимагається, якщо це прямо передбачено КПК України.
5. У будь-якому разі під час судового контролю особа, яка звертається з клопотанням, має довести, що вжила заходів для повідомлення про підозру. Якщо ж підозрюваний "ухилявся" від вручення повідомлення про підозру, то це не перешкоджає застосовувати до нього відповідні процесуальні заходи впливу, адже статус підозрюваного не залежить від бажання такої особи бути чи не бути частиною досудового розслідування.
6. Повідомлення про підозру має надати змогу особі підготувати свою правову позицію, тобто статус підозрюваного не має бути ілюзорним, а гарантувати право на захист. Повідомлення про підозру має відбутися завчасно, у розумний строк, який передує стадії судового розгляду.
Авторський колектив:
Євген Крапивін
Володимир Петраковський
Василина Яворська
[1]CASE OF SOMOGYI v. ITALY (Application no. 67972/01) (2004) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61762.
[2] CASE OF MATTOCCIA v. ITALY (Application no. 23969/94) (2000) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58764.
[3] CASE OF CHICHLIAN AND EKINDJIAN v. FRANCE (Application no. 10959/84) (1989) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57613.
[4] СASE OF DEWEER v. BELGIUM (Application no. 6903/75) (1980) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57469.
[5] CASE OF ECKLE v. GERMANY (Application no. 8130/78) (1982) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57476.
[6] CASE OF S. v. ITALY (Application no. 40934/98) (2000) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58431.
[7] CASE OF BORISOVA v. BULGARIA (Application no. 56891/00) (2006) URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-78794.
[8] TITLE II FEDERAL RULES OF CRIMINAL PROCEDURE / https://uscode.house.gov/view.xhtml?path=/prelim@t...
[9] Larson, Aaron. "Criminal Charges". Law Offices of Aaron Larson. URL: https://www.expertlaw.com/library/criminal/criminal_charges.html. Дата звернення: 04.05.2021.
Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтеся до спільноти JustTalk у Facebook.
