Стосовно ефективного розподілу ресурсів системи кримінальної юстиції в Україні поширена думка, що навіть порушення цього питання крамольне. Мовляв, справа державних службовців – слідчих, прокурорів, суддів – виконувати закон. Якщо закон вимагає починати розслідування за кожною заявою про злочин і не закривати провадження без «повного і всебічного» встановлення обставин, і якщо закон вимагає доводити до суду і підтримувати обвинувачення у кожній справі, в якій достатньо доказів для обвинувального акту – то діяти треба за принципом «якщо я кажу стрибай – ти можеш лише запитати, наскільки високо». Щоправда, правильніша аналогія такого підходу – взагалі нічого не питати, бо «наскільки високо?» вже передбачає певний розсуд, певну дискрецію, свободу вибору, і пов'язану з ними додаткову відповідальність.
Книжка «Влада прокурора», уривок з якої пропонується до вашої уваги, в загальних рисах – польове дослідження проблем і викликів, з якими стикаються прокурори у Сполучених Штатах. Читаючи її, ви не раз і не два зловите себе на думці, що ці виклики, попри відмінність законодавств і навіть правових сімей, дуже схожі з нашими: це непорозуміння між слідчими та прокурорами і звинувачення від перших на адресу других у недостатній «наступальності» та надмірній обережності; це спроби підбору слідчими «бажаних» прокурорів для конкретних справ; брак досвіду судових розглядів у співробітників, відповідальних за прийняття важливих рішень під час досудового розслідування; тиск громадськості та суспільної думки на роботу правоохоронців і багато іншого.
В запропонованому уривку йдеться саме про відбір та пріоритизацію справ. Відмінності між процесом у нас та у США несуттєві для питання, яке розглядається. По суті, йдеться про рішення чи варта справа того, щоб з нею далі працювати (і чи має таке рішення взагалі ухвалюватися, чи все має відбуватися «само собою по закону»). Найбільшу цінність становить структурований аналіз різних підходів до цієї проблеми, один з яких повністю збігається з описаним вище і загальноприйнятим в Україні – коли провадження починаються і розслідування здійснюються за критерієм достатності формально-юридичних ознак. Але це лише один з підходів.
Зрештою, мова йде не про те, як правильніше порушувати закон, а про те, як зробити його виконання максимально ефективним, не «про око» і не з точки зору державних службовців, а з точки зору громадян і суспільства, які зацікавлені в результатах, а не в процесі заради процесу чи видимості бурхливої діяльності.
Ігор Семак
Прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури
cпеціально для JustTalk
Вартові системи кримінального правосуддя
Джоан Е.Джейкобі (Joan E.Jacoby)
і Едвард С. Ратледж (Edward C.Ratledge)
Контроль за потраплянням справ до суду[1]
Після того, як відбувся арешт підозрюваного і поліція передала звіт про затримання, починається робота прокурорів. Перше завдання полягає у тому, щоб оцінити звіти, надані поліцією. Якщо для прийняття рішення про висунення обвинувачень бракує даних, зазвичай подається запит на отримання додаткової інформації. В іншому випадку прокурор, який проводить розгляд справи, має такі варіанти вибору:
1) прийняти рішення про відкриття кримінального провадження і висунути обвинувачення на основі переданих матеріалів;
2) відхилити справу;
3) передати справу до відповідних альтернативних програм, наприклад, лікування від наркозалежності.
Прокуратура є єдиним органом, який висуває обвинувачення. Ніхто, ні суди, ні законодавчі органи, не може змусити прокурора розпочати провадження, відмовитись від нього або ж висунути необґрунтовані обвинувачення.
Рішення про винесення обвинувачень є найважливішими у системі кримінального правосуддя, оскільки вони не можуть бути скасовані іншими органами. Звичайно, прокурор може сам змінити таке рішення, якщо з'явиться нова інформація усправі. Таким чином, рішення прокурорів про винесення обвинувачення впливає на суди, адвокатів, слідчі ізолятори, в'язниці, альтернативні програми і, звичайно ж, на обвинувачених.
<…>
Багато критиків могло б сказати, що система несправедлива і довільна, оскільки подібні злочини, вчинені подібними правопорушниками призводять до різних обвинувачень та рішень щодо встановлення вини. У пошуках спільних деталей, ці критики не помічають факту, що різниця у рішеннях щодо прийняття справи до провадження, її відхилення або спрямування до альтернативної програми залежить від ряду факторів. Дуже важливою є якість роботи поліції. Погані розслідування стають причиною відмов у порушенні справ. Недосвідченість з боку працівника, який ухвалює рішення щодо висунення обвинувачень, може спричинити їх необґрунтованість. Навіть за найкращих обставин і правильно прийнятих рішень результат буде відрізнятися через різні пріоритети прокурорів та громад, в яких вони працюють. Однак найпоширеніша критика полягає у тому, що прокурори просто самовільно і примхливо вирішують, які справи розглядати, а які відхиляти.
Проте дослідження вказують на протилежне. Одне з найбільших досліджень щодо ухвалення рішень у прокуратурі продемонструвало, що прокурори набагато раціональніші та об'єктивніші, ніж вважають критики. Насправді комп'ютерні моделі можуть точно передбачити дії прокурорів, виходячи лише з кількох факторів2.
Рішення про висунення обвинувачень, прийняті після отримання матеріалів справи [ред. – від поліції], мають найбільше значення у системі кримінального правосуддя. Розгляд справи у прокуратурі – це перевірка та протидія недостатньому розслідуванню та звітуванню поліції.. Прокуратура контролює чи надходять справи до судової системи і, таким чином, має можливість реалізовувати напрямки своєї діяльності та встановлювати пріоритети у кримінальному переслідуванні.
Оскільки прокурори контролюють надходження справ до суду, їх повноваження щодо ухвалення рішень мають широкий вплив. Вони визначають обсяги роботи суду, адвокатів, суттєво впливають на тип справ, які потрапляють до працівників органів пробації, і, навіть, частково визначають завантаженість місць позбавлення волі.
Серед керівників прокуратур все ще є ті, що ігнорують важливість цих повноважень при початковому розгляді матеріалів справи, натомість приділяючи більше значення судовим процесам і вирокам. Найдосвідченіші працівники перебувають у залах суду, тоді як менш досвідчені аналізують матеріали справ, які надійшли від поліції. Розгляд цих матеріалів більш досвідченими спеціалістами сприяло б прийняттю кращих рішень, зменшенню загального навантаження на суди, сильнішим справам та більш справедливим вирокам. Прийняття до роботи слабких справ, які потім будуть відхилені судом, шкодить обвинуваченим і даремно витрачає ресурси прокуратури і платників податків.
Висувати обвинувачення чи ні?
Прокуратура відкриває кримінальні провадження у більшості справ, які надходять від поліції. Оцінка відхилення варіюється від 2 до більш ніж 50 відсотків, а її середнє значення складає близько 15 відсотків3. Такий широкий діапазон обумовлений пріоритетами прокуратури щодо висунення обвинувачень та якістю роботи поліції.
<…>
Прийняття до розгляду чи відхилення справи залежить головним чином від двох основних факторів. Перший – якість розслідувань та звітів правоохоронних органів. Кожна прокуратура отримує справи від численних правоохоронних органів, офісу шерифа та відділів поліції включно, що знаходяться в тій же юрисдикції, і навіть від інших відомств, таких як служба охорони рибних ресурсів і дикої природи. Деякі з цих відомств мають хорошу підготовку і достатню кількість офіцерів і детективів, щоб забезпечити складання належних звітів для подачі на розгляд прокуратури. Така ситуація є оптимальною і бажаною для будь-якого прокурора.
Другий фактор ґрунтується на оцінці прокурором доказової сили справи. Якщо прокурори виявляють, що докази були зібрані неправомірним шляхом або з порушенням конституційних норм, наприклад, з недотриманням належного порядку обшуку та вилучення, то це послаблює справу. Якщо не було виявлено свідків, або вони відмовляються співпрацювати, це ще більше послаблює справу. У цьому випадку існує три варіанти: відхилити справу повністю, відмовившись порушувати кримінальнше провадження; надіслати поліції запит на отримання додаткової інформації; або ж використати слідчий персонал прокуратури, якщо такий є, для збору відсутньої інформації або додаткових доказів.
<…>
Очевидно, що відділи поліції найбільш зацікавлені у тому, щоб у справах про арешт відкривались кримінальні провадження, але тільки прокурор відповідальний за перевірку того, що обвинувачення є законними і підкріплені доказами. Оскільки такі рішення зазвичай приймаються окремими заступниками або помічниками головного прокурора, офіцер поліції, який здійснював арешт, може спеціально вишукувати серед них такого, хто розділяє з ним погляди щодо серйозності правопорушення та злочинця. Деякі з них можуть навіть намагатись вплинути на нових або недосвідчених помічників, які ухвалюють рішення про порушення кримінальної справи.
Найпростіший спосіб уникнути такої «купівлі» або тиску – це давати тільки досвідченим працівникам вирішувати питання щодо висунення обвинувачень. На жаль, не всі керівники прокуратур бачать у цьому сенс. Перевага надається досвідченим працівникам, яких відправляють на судові засідання, а не на розгляд справ. Оскільки досвідчені працівники також більш воліють брати участь у судовому розгляді, а не переглядати справи, це задовольняє їх та керівництво. Існує кілька способів виправити цю ситуацію. По-перше, можна розробити для досвідчених працівників графік чергувань у суді та у відділі розгляду справ. По-друге, можна запровадити внутрішнє правило: «Хто відкриває провадження по справі, той і йде до суду», – яке загалом означає, що, якщо працівник подає до суду слабку справу, йому ж самому доведеться брати участь у слуханнях по ній, якщо суд вирішить її розглядати. Нарешті, перегляд справ є хорошим відпочинком для працівників, які фізично і розумово виснажились після тяжкого судового процесу. У будь-якому випадку, «купівля помічників» має контролюватися, а керівник прокуратури має відігравати роль менеджера, а не тільки прокурора.
Це була перша частина JustTalk читанки від прокурора САП Ігоря Семака.
Підпишіться на нашу сторінку щоб не пропустити другу частину.
