Публічне обвинувачення сигналізує (у спосіб, недоступний жодній іншій реакції): поліція зіткнеться із серйозними наслідками, якщо зловживатиме своєю владою.
Крісті Паркер (Kristy Parker)
Радниця в Protect Democracy
Getty / The Atlantic
Американська система кримінального правосуддя ґрунтується на принципі, що ніхто не може бути вищим за закон. Звісно, це стосується й поліцейських, які покликані забезпечувати виконання закону. Але, здається, поліції забули розповісти про це.
Поліцейська жорстокість, значна частина якої спрямована на темношкірих та інших небілих американців, здавна є частиною американської історії. І тепер, завдяки зростанню кількості камер, дедалі більше представників громад стають свідками насильства та рівня його зухвалості. Поліції, мабуть, байдуже, що її бачать. Це ставлення проявилося повною мірою у вбивстві Джорджа Флойда в Міннеаполісі поліцейським Дереком Шовіном у присутності свідка, який записував його на камеру мобільного телефона, а також багатьох інших, які просили його припинити тиснути коліном на шию Флойда, що він робив майже дев'ять хвилин. У відповідь на загальнонаціональні протести, що розпочалися після смерті Флойда, поліцейські в усіх куточках країни скоїли низку неприхованих нападів (причому багато сталися прямо перед телекамерами) на представників громад, зокрема: напади на журналістів, таранення двома поліцейськими автомобілями натовпу демонстрантів, розпилення перцевого газу в обличчя протестувальникам і повалення 75-річного чоловіка, якого лишили лежати всього в крові з серйозною травмою голови.* До цих дій долучилися й федеральні органи правопорядку: вони застосовували сльозогінний газ та гумові кулі проти мирного зібрання демонстрантів (та журналістів з усього світу) перед Білим домом (імовірно, це ще й було зроблено за вказівкою Генпрокурора).
Протягом 15 років, до 2017-го, я працювала в Департаменті юстиції та переслідувала поліцейських за їхні зловживання. І хоча ми з колегами домоглися обвинувальних вироків у багатьох складних справах, безсоромність останніх подій дала мені усвідомлення, що ми — зокрема наші колеги на рівні штатів та місцевому рівні — мали домогтися набагато більшої їхньої кількості, особливо перед тим, як Президент Дональд Трамп виступив із заявою, якою відкрито заохотив поліцію до незаконних дій. Публічне обвинувачення дає сигнал (у спосіб, недоступний жодній іншій реакції): поліцейські зіткнуться із серйозними наслідками (такими, як тюремні строки), якщо порушуватимуть закони, яких усі інші повинні дотримуватися.
Неприховано незаконна поведінка поліцейських живиться переконанням, що вони мають ліцензію на жорстокість і що ніхто не притягуватиме їх до відповідальності за їхні дії. Висунення обвинувачення проти Шовіна та трьох його вірогідних співучасників, а також початок федерального розслідування смерті Джорджа Флойда є важливими кроками до зміни цього переконання, що має наслідком загибель людей. Але такий вид відповідальності має використовуватися набагато ширше, і не лише щодо інцидентів, які викликають обурення громад. Основна причина для цього — поліцейські звикли до думки, що навіть якщо буде декілька справ, до суду буде доведено лише найжорстокіші з випадків. Ба навіть тоді присяжні можуть виправдати. Поліцейські бачили виправдувальні вироки в достатній кількості випадків, зокрема у справі про вбивство Філандо Кастіля в штаті Міннесота, й мало випадків притягнення до відповідальності загалом. Це підсилює їхнє переконання, що їхні незаконні дії не створюють особливих ризиків для них. І, як бачимо, поведінка, заснована на такому переконанні, створює загрози для американської демократії.
Звичайно, лише притягнення до відповідальності окремих «поганих людей» (або груп) навряд чи може бути достатнім кроком для того, щоб угамувати расистську та авторитарну поліцію, адже це проблема не окремих недостойних поліцейських, а всієї системи. Тому нам потрібна комплексна реформа кримінального правосуддя. Для цього є багато причин. Одна з них полягає в тому, що занадто багато прокурорів активно співпрацюють з поліцією. Першим кроком могло б стати створення в кожній юрисдикції спеціалізованих відділів у прокуратурах, які б не залежали від поліції та фокусувалися б лише на правопорушеннях, вчиненних поліцейськими.
Але навіть прокурори, зацікавлені в боротьбі зі зловживаннями поліції (включно зі мною), можуть бути недостатньо рішучими, щоб починати справи щодо таких зловживань, особливо коли протиправні дії розгорталися швидко або не призвели до серйозних фізичних травм. Наприклад, прокурори часто відмовляються від того, щоб висунути обвинувачення за здійснення насильницьких поштовхів (наприклад, таких, яких завдали Мартіну Гугіно співробітники поліції Баффало) або подібних дій, таких як удари руками чи ногами, удари об стіну, двері чи землю, особливо якщо травми, отримані внаслідок цього, не є серйозними. Однією з причин цього є чинні закони, що передбачають зависокий стандарт доведення (і які справді мають бути змінені). Інша річ, що прокурори часто передають обвинувачення в суд з огляду на те, як, на їхню думку, міркуватимуть присяжні — тобто у певних справах вони вирішують не висувати обвинувачення не тому, що поведінка підозрюваного не є злочинною, а тому, що вважають, що присяжні не визнають надані докази достатньо вагомими для засудження. Ці рішення зовсім не прості, але очевидно, що такий надто обережний підхід не працює і має зазнати змін уже сьогодні.
Найголовніший обов'язок прокуратури — не отримати обвинувальний вирок, а домогтися справедливості. Тому вже час прокуратурі почати активно та наполегливо доводити до суду справи щодо широкого спектру випадків поліцейського насильства та зловживань — розпилювання перцевого газу, побиття дубинками, кидання осіб на бетон та безпідставні затримання (все це відбувається регулярно).
Зважаючи на власний досвід, я переконана, що прокурори мають можливість швидко вплинути на ситуацію, навіть користаючись лише з законодавства, яке наразі чинне в Америці, тим паче, коли країна очікує на складні реформи, що можуть тривати місяці чи роки. Якщо прокурори це зроблять, їхня робота поліпшить ситуацію у трьох важливих вимірах.
По-перше, прокурори формуватимуть розуміння громад стосовно того, що є порушеннями у діяльності поліції і чому запобігання цим порушенням є життєво важливим для демократичного суспільства. Звісно, прокурори ніколи не повинні починати справу просто, щоб привернути увагу до правопорушень з боку поліції і не мають висувати обвинувачення, якщо не буде доказів, достатніх для підтвердження того, що дії поліцейського є неправомірними (навіть на тлі обурення громади). Прокурори не є простими функціонерами навіть тоді, коли докази справедливо вказують на склад злочину. Вони мають усі нагоди, щоб використати свої повноваження (висунути обвинувачення) для формування уявлення громад про законність. Найголовніше — вони можуть сприяти поширенню розуміння того, що поліцейське насильство є зловживанням владою і що всі зловживання владою з боку офіцерів поліції є серйозними випадками. Коли прокурори звертають увагу на дії поліцейських лише у справах, пов'язаних зі смертю або тяжкою травмою, ігноруючи інші способи застосування надмірної сили, вони дають громаді зрозуміти, що прості зловживання владою з боку поліції — це незначна проблема і що люди, які взаємодіють з поліцією, мають нормально до цього ставитися.
Якщо прокурори розглядатимуть усі випадки застосування надмірної сили, які можна довести як такі, що вартують обвинувачення, вони зможуть вкорінити думку про те, що будь-яке перевищення поліцейськими своїх повноважень і порушення присяги загрожує верховенству права і що кожна людина має звертати увагу на випадки, коли поліцейські діють так, ніби вони вищі за закон. Це також має превентивний ефект, оскільки сьогоднішня «нешкідлива» дія, за результатами якої ніхто не вмер, завтра може перерости у вбивство. У власних справах та багатьох інших, якими керувала, я виявила, що присяжні позитивно ставляться до ідеї, що найважливіше питання, на яке вони мають відповісти: чи дотримувався поліцейський закону, — і що вони справді голосуватимуть за засудження навіть у випадках, коли поліцейський не завдав серйозної травми.
По-друге (і це пов'язано з першим), якщо прокурори висуватимуть обвинувачення у більшій кількості справ, у яких вдалося зібрати належні докази та які стосуватимуться повного спектра правопорушень, скоєних поліцейськими, вони можуть сприяти виділенню більшого обсягу публічних фінансів на забезпечення конституційних прав та захист законних інтересів. Практика притягнення порушників до відповідальності дає можливість представникам громади, які беруть участь у складі великих журі, колегіях присяжних або як свідки, відчути свій зв'язок з Конституцією та законами. Своєю чергою, це посилює їхню віру в принцип, що ніхто не є вищим за закон — і вони несуть і поширюють цей принцип серед спільнот, у яких живуть. Є переконливі свідчення, особливо в цей момент, що громади потребують цієї можливості. Під час своїх подорожей країною задля втілення федерального закону проти зловживань поліції я зустрічала людей з найрізноманітніших сфер, для яких є чужою думка, що ті, хто носить поліцейські жетони та користуються широкими повноваженнями від імені держави, перебувають вище за закон — навіть коли їхніми жертвами стали люди, які вчинили тяжкі злочини. Незважаючи на довгу історію випадків звільнення офіцерів поліції самими присяжними, коли під час розгляду справи за участю обвинуваченого поліцейського я просила присяжних застосовувати принцип «ніхто не є вищим за закон», — вони це робили.
По-третє, прокурори можуть вигравати ці справи — навіть за нашими недосконалими чинними законами — і допомагати притягненню поліцейських до суворішої відповідальності. Багато разів я робила це сама та бачила, як це роблять інші. Останніми днями поліцейські вчинили численні напади та інші протиправні дії, які виглядають як злочини навіть за найсуворішими стандартами, і серйозний тягар доведення ніколи не може бути приводом для відмови у справі, в якій є склад злочину.
Є безліч чудових резюме конституційних положень та законів, що визначають хід справ про правопорушення, скоєні поліцейськими, та труднощі, пов'язані з їхнім використанням. Загалом, щоб засудити поліцейського за злочин, пов'язаний з використанням сили під час несення служби, прокурори повинні довести, що застосування сили було необґрунтованим у тих обставинах і що поліцейський діяв з певним рівнем умислу (як це окреслює відповідний закон). Федеральне законодавство визначило майже непосильний стандарт доведення умислу: мають бути докази того, що офіцер знав, що те, що він робив, було неправильним, і все одно це зробив.
Поліцейські користаються із сумнівів щодо їхньої спроможності належно оцінювати ситуації та робити зважені або свідомо помилкові висновки, особливо в динамічних ситуаціях, які вимагають висновків за долю секунди. Але робота прокурора у тому і полягає, щоб пояснити присяжним, що поліцейські є тренованими професіоналами, від яких очікують, що вони готові до таких ситуацій та будуть розумно керувати ризиками. Хоча багато поліцейських та їхніх адвокатів і стверджуватимуть, що вони втрачають здатність до того через вагомі причини, стикаючись із хаотичними обставинами чи відчуваючи страх, — закон не дозволяє їм «забувати голову вдома». Та й зіткнення з такими обставинами є безпосередньо їхньою роботою.
Більшість поліцейських добре знають, що їм не дозволено тиснути на шию людям, затриманим за майнові злочини, які не створюють загрози; тиснути навіть одну хвилину, не кажучи вже про дев'ять. Вони знають, що не можуть законно розпилювати сльозогінний газ та стріляти гумовими кулями в людей, які не становлять загрози ні поліцейським, ні комусь іншому. Вони знають, що не можуть знімати маски з протестувальників та прискати газом їм в обличчя просто тому, що вони розлючені, і знають, що не можуть затримувати людей без жодних причин. Вони також знають, що повинні вміти відрізняти мирних протестувальників від тих, хто справді становить загрозу, і що не можуть вчиняти щодо них дії без дотримання принципу розрізнення. Як мінімум, присяжним варто надати можливість вирішити, чи поліцейські робили висновки у спосіб, який вимагає їхня професія. І прокурори можуть навчати присяжних скептично ставитися до професійних поліцейських, коли ті заявляють, що не змогли діяти розумно.
Водночас збільшення кількості обвинувачень не замінить широких реформ. Але вони є інструментом, з яким ми могли б зробити набагато більше — і це інструмент, що вже доступний нам.
* У цій статті спочатку було неправильно схарактеризовано спосіб, яким поліцейський Баффало штовхнув Мартіна Гугіно на землю.
Ця історія — складова частина партнерського проєкту з Національним центром конституції — «Битва за Конституцію».
Ми б хотіли дізнатися, що ви думаєте про цю статтю. Надішліть листа редактору або напишіть за електронною адресою [email protected].
Крісті Паркер (Kristy Parker) є радницею в Protect Democracy.
13 червня 2020 року
Перекладено спеціально для JustTalk
