Інтернет і телерадіоефір України здригається від «викриття» громадянами (журналістами, народними депутатами, громадськими активістами) наших можновладців у корупційних і пов'язаних з ними діяннях, але це все відбувається поза межами кримінального процесу та/або діяльності оперативних працівників органів забезпечення правопорядку (Нацполіції, СБУ, НАБУ, ДБР).


5ee4e474491ad.jpg


Частина експертної спільноти разом з журналістами та активними дописувачами соціальних мереж «розкручують» дискусії/суперечки на цю тему, намагаючись, з одного боку, захищати права людини, а з іншого – опікуючись захистом суспільних інтересів від корупційних злочинів у сфері державного управління…


На цьому тлі постає запитання:

Чи є однозначна відповідь для розв'язання такої проблеми: існування балансу між ПРАВАМИ окремої людини та ІНТЕРЕСАМИ суспільства з метою адекватного функціонування державних інституцій/механізмів, спрямованих на захист цих ПРАВ і задоволення ІНТЕРЕСІВ?

Безумовно, щоби відповісти на таке запитання, треба провести ґрунтовне дослідження в декількох галузях правового регулювання, а саме у сферах: конституційних прав і свобод людини, цивільно-правових відносин людини з людиною і державою, кримінально-правових і процесуальних відносин.

Спробую максимально стисло окреслити саму проблему, сформулювавши кілька додаткових запитань і висловивши власні міркування по кожному з них.


1. Якими правами володіє людина/громадянин в Україні з точки зору їх порушення іншою людиною/громадянином та/або державою в контексті їх порушення в результаті вчинення корупційного злочину?

1.1. Аналіз статей 22, 24, 34, 40, 55, 62 Конституції України дозволяє дійти таких висновків:

По-перше, «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними».

По-друге, «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

По-третє, «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

По-четверте, «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

По-п'яте, «права і свободи людини і громадянина захищаються судом».


1.2. До прав людини/громадянина, в контексті заявленої теми, належать передбачені статтями 269–273 Цивільного кодексу України особисті немайнові права, а саме:

При цьому вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом, а володіє вона ними довічно.

Перелік особистих немайнових прав, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншим законом, не є вичерпним, а діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Крім зазначеного вище, статті 302 і 307 ЦК України безпосередньо регулюють:

А) Право на інформацію, яке передбачає, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

Б) Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, зокрема таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Таким чином, можна зробити висновок, що на підставі положень Конституції України і Цивільного кодексу України особисті немайнові права людини, включно з правом на відеозйомку та аудіозапис, можуть бути обмежені будь-ким, зокрема й органами держави лише у випадках, встановлених законом (законами) України.


2. Яким чином Конституція України і Кримінальний кодекс України регулюють втручання/не втручання людини і держави в реалізацію вищезазначених прав людини?


2.1. Статті 62, 63, 64, 68 Конституції України гарантують, що:

По-перше, «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

По-друге, «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

По-третє, «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

По-четверте,«Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей".

По-п'яте, "Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності".

Проміжний висновок: положення частини 3 статті 34 Конституції України не корелюються з положеннями ч. 1 статті 64 Конституції України в контексті підстав обмеження прав і свобод людини, що створює певну правову колізію в реалізації та захисті конституційних прав і свобод людини?!

Така колізія, на мій погляд, негативно впливає на законодавче регулювання правових відносин у сфері виявлення та розслідування злочинів.


2.2. Кримінальний кодекс України визначає, що:

По-перше, "Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі" (Стаття 11).

По-друге, "Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їхньої злочинної діяльності" (Стаття 43).

Таким чином, можна обґрунтовано припускати, що фото- та відеозйомка особи без її згоди, що була здійснена фізичною особою або особою, яка виконувала спеціальне завдання, за загальними правилами КК України не може кваліфікуватись як злочин?

Водночас:

При цьому термін "завідомо невинного" викликає, своєю чергою, запитання щодо можливості та критеріїв встановлення такої особи?..

У контексті аналізу зазначеної проблеми (повідомлення про ймовірно вчинений корупційний злочин) особливу увагу привертають:

Таким чином, можна зробити висновок, що окремі положення Конституції України і Кримінального кодексу України містять певні неузгодженості в частині реалізації і захисту прав і свобод людини, надаючи людині, з одного боку, майже необмежене право на реалізацію своїх конституційних прав і свобод, а з іншого – надаючи державі певні репресивні інструменти щодо обмеження таких прав і свобод, що не достатньо адекватно і пропорційно корелюються поміж собою?..


3. Яким чином Конституція та Кримінальний, Кримінальний процесуальний кодекси України регулюють право і обов'язок людини щодо протидії злочинності?

3.1. Аналіз переліку прав і свобод людини дозволяє стверджувати, що положення Конституції України жодним чином (ні прямо, ні опосередковано) не надають людині і громадянину будь-яких прав і не покладають на неї будь-яких обов'язків щодо протидії злочинності в будь-який спосіб, зокрема й шляхом подання заяв/повідомлень про підготовку та/або вчинення злочину.

Тобто протидія злочинності, включно з розслідуванням вчинених злочинів, передбачених КК України, є виключними повноваженнями і прерогативою держави в особі її відповідних органів і посадових осіб. Про це свідчить і положення ч. 1 ст. 19 Конституції України.

У той же час, за загальним конституційним принципом, людині/громадянину дозволено робити все, що не заборонено Конституцією і законами України. Таким чином людина/громадянин має право на свій розсуд брати участь у протидії злочинності, зокрема й шляхом подання заяв/повідомлень про підготовку чи вчинення діянь, що, на її думку/за припущенням чи переконанням, містять ознаки злочину. При цьому людина повинна бути свідома, що певні її неправомірні дії в цій частині реалізації її прав і свобод можуть бути покарані державою на підставі кримінального закону.


3.2. Єдиний законодавчий акт – Кримінальний процесуальний кодекс України – визначає статус особи, яка подає заяву про можливо вчинений злочин, а саме:

Відповідно до цієї статті КПК України заявник має певні права.

У контексті запропонованого аналізу доречною є проблема збору і подальшого використання/оцінювання у кримінальному провадженні доказової інформації щодо вчинення злочину, який було здійснено громадянином (заявником) поза межами такого провадження з метою повідомити державу про діяння, які надалі можуть бути оцінені судом як злочин.

На мій погляд, рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України (Справа N 1-31/2011 20 жовтня 2011 року) є занадто формальним, але водночас таким, що вкладається в парадигму чинної Конституції і законів України. Тобто і Конституційний Суд є, певною мірою, заручником наявного правового поля щодо підтримання/не підтримання балансу прав і свобод людини та інтересів суспільства?!


3.3. Постають логічні запитання:

Адже вся історія людства свідчить, що без активної участі громадян у протидії злочинності жоден державний механізм не в змозі ефективно їй протидіяти!

Відсутність оптимальної кореляції між положеннями законів і Конституції України мають наслідком ситуацію, коли, з одного боку – громадяни України, неглибоко розуміючи та не усвідомлюючи весь спектр своїх прав і свобод у протидії злочинності, зловживають ними, обґрунтовуючи свою діяльність благородною метою, а з іншого – держава не створила належних законодавчих умов для реалізації громадянином цих самих прав і свобод.

Вважаю, що оптимальні відповіді на поставлені запитання можна знайти лише шляхом здійснення ґрунтовних науково-практичних досліджень цієї проблеми з наступною кореляцією положень Конституції і відповідних законів України.

Володимир Сущенко

спеціально для JustTalk