Вступ
На восьмій експертній дискусії JustTalk, як завжди модерованій Ларисою Денисенко, учасники і спікери спілкувалися на тему збору та оцінки доказів у кримінальному провадженні, зокрема оцінки доказів саме на стадії досудового розслідування.
Особливу увагу учасники звернули на процедуру оцінки доказів на їхню допустимість.
Під час дискусії, зокрема, порушувались питання: «Хто на стадії досудового розслідування має займатися лише збором доказів, а хто — їхньою оцінкою?»,«Хто може оцінювати докази на предмет допустимості на стадії досудового розслідування?", "Чи можна приймати певні процесуальні рішення про допустимість чи недопустимість доказу під час досудового розслідування?", "Як питання оцінки доказу на допустимість на стадії досудового розслідування врегульовано Кримінальним процесуальним кодексом України?", "Як вирішувати ці питання, якщо КПК України не дає однозначної відповіді на них?".
Допустимість — якість
Допустимість доказу є свідченням того, що доказ отримано з дотриманням кримінальної процедури, визначеної законом. Якісно отримані докази, а отже, допустимі, мають на меті, наприклад, допомогти стороні обвинувачення сформувати обвинувачення для подальшого доведення вини поза розумним сумнівом, а на стадії судового розгляду — справедливо розглянути справу.
Фактичної сили доказу, тобто його належності, недостатньо для засудження особи. Допустимість доказу означає, що його можна використовувати для підтвердження обставин і на нього можна посилатися для обґрунтування позиції.
У разі ж порушення процедури отримання доказів або отримання доказів з істотним порушенням прав і свобод людини доказ є недопустимим. У кримінальному провадженні такий доказ використовувати не можна.
Допустимість доказу залежить від багатьох умов, зокрема:
- дотримання слідчим і прокурором вимог законодавства;
- належної комунікації слідчого та прокурора, а також планування ними процесу збору доказів;
- періодичної оцінки прокурором отриманих доказів.
Тарас Семків, прокурор Офісу Генерального прокурора і спікер дискусії, зробив акцент на тому, що планувати стадію досудового розслідування важливо, особливо коли у кримінальному провадженні задіяно декілька слідчих і декілька прокурорів. Є прикрі випадки, коли декілька слідчих виконують одні й ті ж слідчі дії або коли в кримінальному провадженні є декілька прокурорів, і вони не розподіляють між собою відповідальність за контроль над тими чи іншими слідчими діями.
Через відсутність плану розслідування, зокрема відсутність періодичної оцінки прокурорами доказів на їхню допустимість, отримані з порушеннями докази потрапляють до суду і вже там визнаються недопустимими.
Допустимість чи недопустимість доказу залежить також і від контексту. Наприклад, сторона захисту після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження може використати для своєї позиції ті докази, які не використовував прокурор для обґрунтування свого обвинувачення через їхню недопустимість.
Водночас, як допустимі докази сприяють ефективності кримінального провадження, так недопустимі докази — навпаки, можуть гальмувати процес розгляду справи або взагалі зруйнувати всю доказову базу сторони обвинувачення.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував доктрину "плодів отруєного дерева". Відповідно до цієї доктрини всі подальші докази є недопустимими, якщо вони спираються на інший доказ, який виявився недопустимим. Наочними прикладами роботи цієї доктрини на практиці є випадки, коли під час допиту підозрюваного під тиском слідчий здобуває інформацію, завдяки якій знаходить речові докази («плоди"), які вказують на те, що підозрюваний вчинив кримінальний злочин, але судом такі докази будуть визнані недопустимими, оскільки інформацію про них було отримано з порушеннями.
Звідси й метафорична назва "плоди отруєного дерева": якщо первинний доказ (за допомогою якого отримують похідні докази) визнається недопустимим, він може звести нанівець усю роботу слідчих і прокурорів.
Поширеною, на жаль, є практика прихованого допиту, коли особу допитують як свідка, а потім вона стає підозрюваною, але результати допиту використовують як докази її вини. Такі докази мають визнаватися недопустимими.
При цьому начальник відділу детективів Національного антикорупційного бюро Денис Гюльмагомедов, один зі спікерів дискусії, звернув увагу на цікавий, навіть дещо курйозний приклад застосування доктрини "плодів отруєного дерева". Він навів правову позицію Верховного суду, який постановив, що всі зібрані у справі докази є недопустимими через відсутність оригіналу постанови про створення групи прокурорів. Тобто всі докази у справі зібрано під керівництвом групи прокурорів, яка, на думку суду, не мала повноважень взагалі здійснювати досудове розслідування. При цьому рішення про створення групи прокурорів внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тобто група мала такі повноваження.
Утім, на думку учасників зустрічі, такий підхід є надмірно формальним. Лунала думка, що не варто було ухвалювати аж такого суворого рішення. Ухваливши позитивне, "пробачливе" для прокурорів рішення, Верховний суд міг просто звернути увагу прокурорів на нечистоту процесу (недотримання формальних вимог), і це б стимулювало прокурорів в інших кримінальних провадженнях дотримуватися вимог процесу. Таке рішення не призвело б до подальшої халатності прокурорів на місцях: всі б звернули увагу на зауваження про дотримання чистоти процесу. І воно могло б бути підставою для дисциплінарної відповідальності конкретних прокурорів, проте аж ніяк не зводити нанівець результати розслідування з подальшою неможливістю притягнути особу до кримінальної відповідальності.
Тут-таки постає питання визначення балансу приватних і публічних інтересів, про що влучно сказала Віра Михайленко, суддя Вищого антикорупційного суду: якщо чистота процесу, тобто здійснення кримінального провадження виключно згідно із законом, іде на шкоду правам людини або реалізації завдань кримінального провадження, то, найімовірніше, треба жертвувати чистотою.
Європейський суд з прав людини доводить своїми рішеннями, що пошук балансу приватних і публічних інтересів вимагає ретельного врахування фактичних обставин у прийнятті рішень, а не лише дотримання букви закону.
Оцінка доказів на досудовому розслідуванні
Щоб підвищити ефективність досудового розслідування й уникати випадків, коли під час судового розгляду через недопустимий доказ застосовується принцип "плодів отруєного дерева", доцільно "відкидати" справді недопустимі докази ще на ранніх етапах, а саме — на стадії досудового розслідування.
Суб'єктом оцінки доказів на предмет допустимості є не лише суд, а і слідчий, прокурор та слідчий суддя, відповідно до статті 94 КПК України. Тобто процесуальний закон прямо встановлює, що оцінка доказів відбувається і на стадії досудового розслідування, однак не містить прямих вказівок щодо механізмів здійснення такої оцінки.
Тож учасники дискусії порушили питання, які способи оцінки доказів на стадії досудового розслідування передбачено КПК України для прокурора та слідчого судді.
Можливості прокурора
Оцінку доказів на допустимість повинен проводити і прокурор — це передбачено законодавцем.
На стадії досудового розслідування саме прокурор опікується чистотою процесу, що передбачає, серед іншого, оцінку доказів на предмет допустимості, в той час як у завдання слідчих входить лише пошук цих доказів.
Попри наявний у прокурора обвинувальний ухил та його зацікавленість у використанні будь-яких доказів, що обґрунтовують вину особи, він має об'єктивно оцінювати докази в частині їхньої належності та допустимості.
На жаль, на практиці трапляються ситуації, коли не тільки прокурори і слідчі судді на стадії досудового розслідування не оцінюють належним чином допустимість доказів, але і в суді такі докази розглядають і на їхній підставі виносять аж ніяк не виправдувальні — а обвинувальні вироки.
"Практика виправдувальних вироків існує, але виправдувальний вирок у зв'язку з визнанням доказів недопустимими — справа нечаста.
А поряд з цим у 2019 році розпочато 52 кримінальні провадження за фактами катувань і ще 1600 за фактами можливого перевищення своїх службових повноважень працівниками правоохоронних органів. На кінець року 1700 з цих проваджень залишились без прийнятого рішення. Водночас з підозрюваних, обвинувачених, які скаржилися на неналежне поводження, вже багато хто відбуває покарання",— зауважив Тарас Семків стосовно кримінальних проваджень, з якими має справу (неналежне поводження з боку правоохоронців).
Таких ситуацій, коли суди ухвалюють обвинувальний вирок на підставі доказів, які на стадії досудового розслідування отримано з порушенням закону, могло би бути менше, якби прокурори періодично оцінювали докази на допустимість, а не тільки належність. І в разі їхньої недопустимості — не використовували б такі докази у своїх обвинувальних актах або взагалі закривали кримінальні провадження.
Прокурору для того, щоб визнати доказ недопустимим, не треба ухвалювати рішення чи виносити якусь постанову про недопустимість доказу. Достатньо не використовувати недопустимий доказ у подальшому кримінальному провадженні, а тим паче в обвинувальному акті. Хоча цього прямо не визначено у КПК України, але спікери та учасники дискусії дійшли висновку, що це ефективне вирішення питання того, у який спосіб прокурору оцінювати доказ і визнавати його недопустимим.
У цьому контексті існує проблема рішучості прокурорів закривати кримінальні провадження на підставі недопустимості доказів ще на стадії досудового розслідування. За словами учасників дискусії, на прокурорів тисне керівництво та загроза відповідальності, і саме тому вони не закривають провадження. Крім того, закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування впливає на статистику результатів роботи прокуратури, яка досі є об'єктом оцінки ефективності прокурорів…
Юрій Бєлоусов, керівник департаменту Офісу Генерального прокурора, наголосив, що закривати кримінальне провадження після пред'явлення підозри або звільняти особу після її затримання — це нормальна практика за умови, що органи досудового розслідування, прокурори під час кримінального провадження діяли сумлінно, наприклад "оголосили підозру, а потім зрозуміли, що особа непричетна, і закрили провадження".
І в такому випадку саме держава зобов'язана відшкодовувати затриманим шкоду, завдану законними та сумлінними діями слідчих і прокурорів.
"Слідчий не має боятися затримувати особу, якщо має докази на момент затримання, які потім спростовуються. Бо інакше, якщо він розумітиме, що потім з нього регресом будуть відшкодовувати гроші, то буде оформлювати затримання, тільки коли вже буде повне доведення вини",— додав Юрій Бєлоусов.
Можливості слідчого судді
Як і прокурори, слідчі судді також мають можливість оцінювати докази на допустимість. Спікерка Віра Михайленко акцентувала, що хоча КПК України не дає можливості прямо визнати певний доказ недопустимим, але він не позбавляє слідчого суддю права не прийняти цей доказ як такий, що підтверджує певні обставини.
Дослідивши практику слідчих суддів, суддя ВАКС відзначила кілька їхніх підходів до оцінки доказів на їхню допустимість та можливості винесення відповідного рішення. За одним підходом слідчі судді ухиляються від оцінки доказів, посилаючись на відсутність у них права вирішувати ті питання, які має вирішувати суд. За іншим підходом слідчі судді завуальовано ухвалюють рішення, якими не приймають недопустимі докази до уваги. Так, наприклад, вони відмовляють у задоволенні клопотань з підстав неможливості перевірити ті відомості, якими сторона обґрунтовує своє клопотання.
Висновки
Отже, КПК України все ж дає прокурорам та слідчим суддям можливість і поле для дії. За результатами дискусії учасники прийшли до висновку, що прокурор і слідчий суддя для ефективності кримінального провадження все ж мають оцінювати докази на стадії досудового розслідування, зокрема їхню допустимість. Для прийняття рішення про недопустимість доказу прокурор може просто не використовувати такий доказ надалі у кримінальному провадженні, а слідчий суддя, наприклад, — не брати такий доказ до уваги, розглядаючи клопотання і заяви.
Крім того, учасники дискусії звернули увагу, що доказ не є однозначно допустимим чи недопустимим.
За словами одного зі співавторів чинного КПК України Аркадія Бущенка, судді Верховного суду, не треба спиратися лише на КПК України і тлумачення його положень, а також не треба вішати ярлики на той чи інший доказ:
"Немає початково недопустимого доказу. Він може бути недопустимий тільки для тієї чи іншої мети. І це стосується і досудового розслідування. Недопустимий доказ на доведення винуватості може бути допустимим на обґрунтування підозри або на обґрунтування ризику. Треба більше звертати увагу на логіку процесу", — додав Аркадій Бущенко.
Отже, підводячи риску, можна упевнено сказати, що, хоч закон подекуди і не містить прямих вказівок на всі випадки життя, користуючись здоровим глуздом і розуміючи логіку та мету процесу, цілком можливо забезпечити справедливе та ефективне досудове розслідування, не виходячи за межі КПК України.
