На початку тексту Декларації незалежності США йдеться про те, що право на щастя є невід’ємним правом кожної людини, даним їй Творцем, на рівні з життям і свободою. Це чи не єдина згадка щастя серед усіх сучасних державотворчих документів. Саме на праві кожного громадянина на щастя і збудована американська мрія, до якої так ми усі так прагнемо у виборі нашого цивілізаційного розвитку. Щастя кожен з нас відчуває по-різному, але для нас усіх важливою умовою цього стану є власна самореалізація. Для когось це виховання дітей, для когось - постійний саморозвиток чи покращення добробуту, для інших - робота на користь суспільства.

Основою сильної і незалежної країни є щасливі громадяни, які гармонійно самореалізовуються у своїх природніх потребах.

Українцям властива індивідуалістична і свободолюбива ментальність. Вся наша історія є яскравою ілюстрацією того, як ми відмовлялися поступатися своєю свободою, поступово втрачаючи внаслідок цього нашу державність - “якщо мені не подобається така Україна, то гори вона полум’ям така Україна.” В сьогоднішніх умовах для більшості з нас Україна є лише зручним місцем для тимчасового перебування та первинного накопичення капіталу. Усі ми по-різному далеко заходимо під час реалізації власних амбіцій. А постійні хвилі міграцій тільки підтверджують нашу спритність та винахідливість.

Українці, як мудрий і свободолюбивий народ, вже давно живуть за власноруч виведеною формулою власного щастя, і ця формула замінила для кожного з нас нашу національну ідею. Ми не відчуваємо себе єдиною, самоусвідомленою нацією. Ми не бачимо свого майбутнього у історичному часі як політичне чи національне утворення. У нас повністю відсутня доктрина національного розвитку.

Існує думка, що деякі з хвороб нашого суспільства мають корені у радянській системі освіти, за якої у процесі формування особистості знаходять у роботах людини недоліки, обводять їх червоною пастою і на підставі їхньої кількості і ступеню тяжкості ставлять оцінку. Все хороше, що зробила дитина, зазвичай залишаєтся осторонь. Будь-яке нестандартне мислення нищиться в зародку лише тому, що воно не відповідає нормам і правилам, які радянська влада вважає ідеологічно правильними. Внаслідок цього ми зараз маємо суспільство з майже відсутньою здатністю до соціального схвалення і яке з осудом накидається на кожного за найменшу помилку. Якщо ти хоч щось робиш добре - усі вважають що так і треба і не дякують. Це маса, яка практично не здатна помічати позитив, у якої скрізь навколо зрада або самообман, культури немає, національної ідеї немає, державотворчості немає. Найвищою точкою культурного сприйняття, на яке готовий громадянин такого суспільства є красива зрада або красивий самообман.

Взагалі радянська освіта виховувала безумовно гарно освічених та професійно підготованих людей. В першу чергу вона була орієнтована на природничі і технічні спеціальності – країні потрібні були науковці, інженери і конструктори, аби будувати ракети і космічні кораблі. Країна активно розвивала легку і важку промисловість, медицину (кількість українців зросла на 20 млн за 30 років)

Втім, даючи людям якісну освіту і гарантоване робоче місце радянська система повністю нівелювала важливість розвитку індивідуальності, оминала увагою ідентичність кожної особистості. Радянська система пригнічувала свободу вибору людини. А взамін на гарантоване соціальне забезпечення радянська система відбирала у людей звичку дбати про себе самим і самостійно вирішувати свої проблеми. Країні вдалося збудувати сякий-такий соціалізм, взамін забравши у людей відповідальність за своє власне майбутнє.

У 1991 році остаточно оформилась перебудова і радянська країна перестала дбати про своїх людей. Поступово почали втрачати отриману роботу, зарплату, пенсію, і, як наслідок, добробут і якісне життя. Колишні радянські громадяни у більшості своїй виявилися не пристосованими до таких змін. Таких людей можна порівняти з безпорадними дітьми, які не можуть про себе подбати і які постійно шукають виправдання своїм проблемам. Ідеологічно-виховна функція радянської освіти впоралася на відмінно - ми досі бачимо як велика кількість цих людей продовжує звинувачувати у всіх своїх бідах кого завгодно, але не самих себе.

Продовжуючи взаємозв’язок стану суспільства і народної освіти не можна не пригадати іншу поширену думку про те, що шкільна програма української літератури занадто депресивна – мовляв, у ній незбалансована кількість оптимістичних і трагічних сюжетів, а також занадто багато страждання і занадто мало краси. Думаю, з’явиться хтось, хто вважає неправильним академічний розподіл годин про розстріляне відродження і Шевченка. Ще хтось вважає, що варто глибше занурюватись у казки та міфологію. Дехто взагалі не бачить у них сенсу. Дехто волів би додати у шкільну програму більше сучасної літератури.

Усіх нас об'єднує бажання зробити наших дітей кращими, але ми покладаємо це завдання на ту саму пострадянську ідеологічно-виховну систему, яка на півстоліття застрягла у часі.

Чи замислювались ми, скільки грошей витрачається на обслуговування бюрократичного і закостенілого чиновницького апарату, який досі виконує покладені на нього радянські функції з “контролю народної освіти” та “нагляду” за дотриманням ідеологічних догм при міськвиконкомах?

Взагалі ми навіть не замислюємось над тим, як легко і просто ми можемо насправді реформувати нашу систему освіти. Варто лише прибрати з неї дореволюційну архаїку, яка вимагає сидіти рівненько і про все питати дозволу. Прибрати усі насильницькі та репресивні елементи, які заважають рівномірному формуванню особистості. Змінити систему оцінювання, додати елементи заохочення і мотивації.

З урахуванням рівня розвитку інформаційно-комунікаційних технологій ми взагалі могли б дати батькам можливість варіювати шкільні дисципліни та їх наповненість, в першу чергу виходячи з побажань самої дитини!

Кожна дитина це передусім особистість, і тому ми не можемо забрати у неї право самій визначати для себе пріоритет в гуманітарних і технічних дисциплінах. Те саме стосується балансу між заняттями спортом і відвідуванням театрів, важливості участі у “Пласті” чи у християнському таборі.

Така освіта буде випускати ерудованих та вільно мислячих особистостей, вона зможе краще розкривати потенціал дитини, за такої освіти буде рости відсоток маленьких геніїв. Тільки таким чином ми зможемо навчити наших дітей приймати самостійні рішення, припинивши нарешті випускати піонерів і комсомольців, які чекають ленінського наказу з ким воювати або яку п’ятирічку будувати, і думають що держава за це їм подякує.

Тільки такий підхід навчить наших дітей бути самостійними, вміти жити своїм розумом і вміти самим визначати власні цілі. Тільки такі особистості здатні побудувати по-справжньому відкрите, здорове і вільне суспільство. Тільки такі особистості здатні самоусвідомити себе як націю і працювати разом у прагненні до свого щастя

Почати можна з простого – поцікавитись думкою самих дітей щодо шкільних предметів і шкільної програми. Смартфон зараз є практично у кожного українського школяра.

Такі дані можуть стати одним з перших каменів у фундаменті нового українського суспільства, формування якого зараз починає відбуватися в Україні.




Якщо ви плануєте у найближчі кілька років свого життя залишити Україну, наступний текст може видатись вам наївним.

Якщо ви не маєте дітей і не плануєте найближчим часом їх народжувати, наступний текст може видатись вам занадто романтичним.

Якщо ви не хочете бачити своїх дітей у найближчому майбутньому громадянами сильної України, вам краще не читати цей текст.

Усім іншим пропоную пригадати відповіді на запитання, які ви вже собі ставили – до яких цілей ви б хотіли, аби прагнули ваші діти? Які відчуття ви б хотіли переживати з ними разом? У якій державі ви б хотіли, аби вони росли?

Напевне, якнайбільше ми прагнемо того, щоб наші діти самі вершили свою долю, тобто були самостійними у прийнятті рішень і усвідомлювали свою відповідальність перед собою і перед світом. Водночас ми обов’язково і принципово передаємо дітям наші цінності. Тому що усі ми хочемо, аби наші діти були кращими версіями нас самих.

Аби виховати гармонійно розвинену і щасливу дитину потрібно показувати їй красу цього світу, потрібно виховувати у ній здатність бачити красу у всьому, що нас оточує. Необхідно виховувати повагу до краси у будь-якому її прояві, незалежно від встановлених у суспільстві поглядів, доктрин і шаблонів. А надто незалежно від ідеології, крізь призму якої ця краса створена.

Чи була краса у Радянському Союзі? Безумовно, красу там можна було побачити. Незважаючи на те, що радянські митці гартувалися передусім для захисту та звеличення тоталітарної і репресивної радянської ідеології, їм вдалося створити своєрідну красу, їм навіть вдалося викликати сприйняття і розуміння цієї краси у інших. Але це була краса, фундаментом якої були страждання, насильство і скалічені долі мільйонів наших предків, тому ця краса була приречена на загибель. Можливо тому Україна відчувала доволі сильний внутрішній конфлікт у питаннях декомунізації.

Пам’ятаючи про наше жорстоке тоталітарне минуле, ми відчуваємо обов’язок та велику відповідальність у вихованні наших дітей. Ми б хотіли бачити наших дітей щасливими, ми б хотіли аби вони відчували любов, були здатні її приймати і віддавати. Ми б хотіли щоб наші діти робили правильний вибір між добром і злом. Можливо, це вміння взагалі повинно стати пріоритетним у теперішньому суспільстві пост-правди і політичної пропаганди, яка багатьом людям, на жаль, вже витіснила їхню попередню реальність.

В нашому прагненні захистити дітей від небезпек майбутнього ми неминуче виховуємо їх у відповідності до наших цінностей, оскільки вважаємо їх такими, що допоможуть нашим дітям у житті. Для консерваторів це переважно цінності сімейні та національні, для лібералів – цінності відкритого суспільства. Люди з такими поглядами по-різному ставляться до свободи особистості та по-різному розуміють унікальність ідентичності кожної окремої особистості. Усі вони однаково впевнені у тому, що моральні якості та суспільні ідеали, які вони вкладають у своїх дітей допоможуть їм жити у мирі та злагоді.

Коли ми говоримо про мораль чи про суспільні ідеали ми в першу чергу повинні здійснювати внутрішню моральну перевірку, чи є ми самі носіями тих цінностей, які ми декларуємо. Давайте уважніше придивимось до суспільства, в якому ми живемо, і спробуємо пройти таку перевірку.

Оскільки ми згадували тему краси гарним прикладом для нашої ілюстрації стане Вінсент ван Гог. Він був генієм-імпресіоністом, та навряд чи він сам усвідомлював той сенс, який ми зараз вкладаємо це слово. Через те, що ідентичність його особистості була занадто відмінною від інших, він не зміг добитися в оточуючих права поважати його точку зору. Його зневажали, над його картинами насміхалися, він закінчив життя у психіатричній лікарні самотній, ніким не зрозумілий і нікому не потрібний, а його роботи визнали шедевром мистецтва лише тому, що дехто додумався ними спекулювати.

Тільки на підставі того, що особистість людини не відповідає кимось вигаданим нормам, ми дозволяємо собі знущатися з таких людей, одягаючи їх у гамівні сорочки, утримуючи у психіатричних тюрмах, які мало чим відрізнаються від концентраційних таборів. Лише тому, що суспільство не розуміє деякі особливості таких особистостей, суспільство здійснює над ними найжахливіше насильство, змушуючи їх до лікування, про яке вони зовсім нас не просили.

А скільки геніїв ми втратили внаслідок кривавої радянської репресивно-каральної психіатрії? Чи розуміємо ми, яке насильство над людьми здійснюється просто зараз в сучасних українських «психлікарнях», адже вони зовсім не реформовані і продовжують працювати за старими методами!

Цікаво чи психологічно-реабілітаційна робота з ветеранами АТО також проводиться за радянським зразком, так як це було під час Афганської війни?

Мораль у цьому питанні насправді єдина. Як у розмовах про відкрите суспільство, так і в християнській етиці висновки будуть однаковими – якщо говоримо про наші цінності, ми не маємо права у цих розмовах оминати жодного нашого ближнього. Якщо ми позбуваємося думок про цих людей, ми не є ані відкритим суспільством ані суспільством християнським – ми починаємо бути тваринами і скочуємося до рівня тоталітарних режимів.

Говорячи про необхідність поваги до ближнього ми самі повинні пройти власний тест на людяність. Ми повинні чесно відповісти собі на запитання:

Чи зможемо ми поважати людину, яка вийшла з української тюрми?

Чи зможемо ми поважати людину, до якої приклеєний ярлик “психічно”/”душевно” хворий?

Чи дозволимо ми своїй дитині гратися і проводити час з дитиною яка вчиться в інтернаті чи в притулку?

Чи зможемо ми поважати вибір власної дитини, яка відмовляється від Лесі Українки, Марка Вовчка, чи якогось там Коцюбинського, зате цілими днями читає не зазначеного у шкільній програмі Джорджа Оруелла або Олдоса Хакслі?

Чи зможемо ми подолати внутрішній ірраціональний страх того, що така дитина виросте “манкуртом”?

Радянська пенітенціарна система законсервована у нашому суспільстві і у нашій державі на тому ж рівні, на якому законсервована радянська ідеологічно-освітня система, а також радянська психіатрично-репресивна система.

Ця тріада неймовірно живуча у своїй єдності. І якщо ми не збираємося її знищувати, ми не зможемо збудувати нове українське суспільство.




Аби отримати право приводити на світ нові людські життя на цій території, ми зобов'язані переосмислити наші цінності. Ми повинні почати з поваги в першу чергу до людської особистості, і цієї поваги ми повинні вчити наших дітей.

У цій непростій роботі ми повинні пам’ятати і про повагу до дітей і до дитячих бажань, і про повагу до "психічнохворих", і навіть про повагу до наших ворогів. Тому що коли ми починаємо поважати наших ворогів, то ймовірність нашої поразки починає зменшуватися.

Ми в першу чергу повинні реформувати відповідно до першопочаткової поваги до особистості нашу систему освіти. Ми повинні ліквідувати українські тюрми та систему збагачення чиновників за рахунок рабської праці ув'язнених. У цьому зв’язку ми не маємо права залишити осторонь дитячі притулки та інтернати. Ми зобов’язані оголосити людиноненависницьким сам принцип каральної радянської психіатрії і і замінити її на сучасну, українську, тобто толерантну до будь-якої особистості і готову до будь-яких її проявів.

Коли ми говоримо про те, що наші діти мають жити в мирі і поважати одне одного, ми повинні зосередитися на вихованні особистостей, які повністю вільні від рабського, тоталітарного мислення, вільні від ідеологій. Це мають бути передусім самостійно мислячі особистості, які здатні бачити красу, здатні любити і не вбивати одне одного - ось яку мету ми маємо поставити перед собою, якщо ми хочемо аби наші діти займалися саморозвитком і створювали нових кращих себе, а приносили у цей світ війни і страждання.




На що ми можемо опиратися, йдучи до цієї непростої мети?

Про згадане вже тут не раз радянське минуле нашої держави зараз неможливо говорити об’єктивно, тобто з точки зору сучасного українця. Наприклад, мало хто усвідомлює повністю період першої половини двадцятого століття. У той час, коли європейська цивілізація розвивалася неймовірниими темпами України просто не існувало. Для нас ці часи були невпинною м'ясорубкою революцій, повстань, громадянських воєн і політичних репресій. Гуманітарна і соціальна політика були повністю знищеними. Державотворчість було втрачено, а українську інтелігенцію було знищено. Демографічні втрати України від голодоморів та. світових воєн ведуть лік на десятки мільйонів життів.

Про яку історію України ми можемо говорити, якщо протягом 50 років минулого століття українці займались тим, що вбивали одне одного за політичні лозунги, перебуваючи у складі дивних армій, незрозумілих партій та інших "злочинних" угрупувань, а у мирний час відбирали одне в одного останній шматок хліба, писали доноси на сусідів, а потім почали їсти власних дітей?

Ми повинні залити чорною фарбою усі сторінки нашої історії того періоду. Тому що єдиною правильною відповіддю на запитання:”Хто в цьому винен” буде: “Ми самі”.

Ми повинні нарешті самоусвідомити себе як країну, як націю, як єдиний народ, як вільне і відкрите сучасне суспільство. І ми повинні зрозуміти, що історична пам’ять потрібна в першу чергу для виховання дітей і недопущення минулих помилок їхніх батьків.

Якщо ми хочемо, аби наші діти не знали що таке війни і страждання, ми повинні змінити себе самі і зробити дуже сміливі, декому незрозумілі, декому нелогічні, але єдино вірні кроки:

Ми повинні стати першою нацією, яка усвідомить руйнівну і насильницьку природу будь-яких ідеологій. Ми повинні стати країною тоталітарної свободи думки. Ми повинні прийняти єдино можливу ідеологію – ідеологію поваги до особистості.

Абсолютна повага до особистості повинна бути урівноважена принциповим неприйняттям насильства.

Тому що будь-яке насильство в кінцевому результаті зводиться до насильства над особистістю, і справді, немає різниці, з використанням якої мови воно було здійснене.

Ми повинні здійснити еволюційно-правовий ривок і стати першою країною, яка на законодавчому рівні зафіксує таке положення у своєму законодавстві.

Саме такі принципи мають стати наріжним каменем нового українського суспільства. І лише на таких принципах може бути збудована сильна українська держава.

julian.denysenko
Юліан Денисенко

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації