В четвер, 11 квітня, о 17.00, в переддень Дня Космонавтики, село Тарасівка (Києво-Святошинського р-ну) нарешті має всі шанси ̶в̶с̶т̶у̶п̶и̶т̶и̶ ̶в̶ ̶к̶л̶у̶б̶ ̶к̶о̶с̶м̶і̶ч̶н̶и̶х̶ ̶д̶е̶р̶ж̶а̶в̶ позбутися статусу єдиного села під Києвом (за виключенням «елітних» Лісників-Козинів), яке ще не отримало чудовий, продуманий, а головне — людиноорієнтований Генеральний План. Згідно якого населення села і прибутки забудовників збільшаться в кілька разів, а школи-садочки-дороги-лікарні-вода-каналізація-інфраструктура прописані «в далекостроковій перспективі» і «спираються на Велику Київську Кільцеву» (цитати з пояснень ̶п̶р̶о̶д̶а̶ж̶н̶о̶ї̶ ̶ш̶л̶ь̶о̶.̶.̶ «архітектора-гепланіста»).
Вже чотири роки групка депутатів сільради і місцевих громадських активістів бореться за село. У витоків боротьби стояв і ваш покірний слуга, в далекому... 2015, мабуть, році. Цікаво, що мене це, нібито, і взагалі не мало б стосуватися — на роботу в Київ я їзджу не «з 9 до 6», квіточки у мене в дворі гарні, машини зараз не буде — то ж і затори не парять, діточки, слава Ісу, вже давно і надійно в школі — то ж чотирирічна черга в садочок мене не обходить. Та сама ситуація і з більшистю активістів — машину їм є де поставити і т.п. Коротше, і для них, і для мене, і справді більше всього підходить типовий «наїзд» будь-якого чиновника: «Вам шо, большє всєх нада? Чіво викобєніваєтєсь?»
Власне, розуміючи справедливість претензій, я кожен раз даю собі урочисту обіцянку «більше ніколи». Чому справедливіть? А тому, що в селі живе офіційно за 6К, а неофіційно — і до 10-12К людей, а переймаються тим, що відбувається, коли 6, коли 12, а вже в екстремумі — 60-120 чоловік. Тут чиновницьке «вам што, большє всєх нада» входить в конфлікт з моїм «хто, як не ми» і маркавреліївським «Роби що повинен, і будь що буде». Поки що моє перемагало. І Марк Аврелій знову ж таки. На цей раз я твердо вирішив — «фффатіт!» Тим більше, що рік тому Генплан надзусиллями громади (якраз десь 120 чоловік було, дякую всім!) таки відправили на чергове доопрацювання. Але.. але. Наша пісня гарна, нова... Генплан вчетверте (!) повертається без істотних змін, сільський голова і лояльні депутати вчетверте (!) спробують його «голоснути» (другий раз був з тітушками, третій — з автобусом немісцевих вояків), активісти вчетверте (!) спробують його «завалити». На мою чергову урочисту обіцянку «не лізти не в своє діло» наші активісти зробили серію ось таких роликів, в першому ж з котрих більшість часу присв'ячена моєму ̶р̶о̶з̶м̶а̶з̶у̶в̶а̶н̶н̶ю̶ ̶п̶о̶ ̶п̶і̶д̶л̶о̶з̶і̶ ̶а̶в̶т̶о̶р̶а̶ ̶ц̶ь̶о̶г̶о̶ ̶л̶а̶й̶н̶а̶ виступу 3,5 роки тому. То ж — мушу знову.
Чесно кажучи, я в шоці. Зусилля по підготовці того виступу на громадських слуханнях по ступеню навантаження були співставні з зусиллями по «нагибанню» двох міністерств (за один день), коли мого малого намагались «прокинути» на вступі до університету Карпенка-Карого. Здавалося б — два (!) міністерства і три-чотири місцевих «латифундиста». В лапках — бо і мова-то іде про якісь жалюгідні 10-20-30га, на яких і мають звести ті самі багатоповерхівки. Ну і — там два міністерства «кинули» малого (і ще з сотню малих по всій країні), а тут «кидають» на секундочку, 10000 чоловік в одному селі. Так і хочеться заволати: «Та схаменіться вже, скільки можна жерти!» Схожу, мабуть, заволаю.
А щоб мені було не сумно, прошу долучитися до цього присутністю-участю-перепостом-висвітленням всіх журналістів-активістів-депутатів-односельчан-і-взагалі-всіх-всіх-всіх. Бо, по-перше, це особиста декомунізація — вас нарешті полишить нав'язлива фраза Павки Корчагіна про «бєсцельно прожитиє годи». А по-друге, я більше не хочу про цей генплан ні чути, ні бачити нічого. Як ще один римлянин, доречі, Марк Порций Катон (бачте, які розумні селяни пішли, ростемо, ггг). Carthago delenda est — «Карфаген має бути зруйнований».