Знаєте, чого воно мене все так бісить? — Можливо, тому, що я по річному гороскопу «Земля-інь» — земля, котра прагне розширення, зволоження, розпушення, озеленення, натхнення.. А її все життя затрамбовують якимись самоствердженнями, вбивають кілки різних надміру харизматичних Я, котрі життя не мислять без подачі свого вирішального командного голосу,.. І можливо, в силу інертності землі.. (хоча всередині вона високочастотна, як дзига, як нейтронна зоря, що на великій швидкості встигає перепалювати все космічне сміття, яке на неї падає, але все ж від перевантаження тяжких самоствержень в неї час від часу стаються струси кори із незмінним провалюванням вглиб — вглиб власної суті, власного «зернохранилища ідей»,)

можливо, в силу інертності землі — їй дано більше поглинати, ніж видавати — вона ідеальний реципієнт. Але отнюдь не пасивний. Вона по-своєму перемелює інформацію і видає унікальні рішення. Проблема тільки в тому, що її не бажають слухати. Багато хто вважає її 2Ж-системи маячнею божевільного, особливо жінки люблять говорити «дурниці пишеш». І дуже показово, що «мордоцвях» (фейс-бук) заблокував дописи Івано Піано (Івана Тихого) після тлумачення 2Ж-моделі у відсіку «Мозг женщіни» — і тепер вимагає якісь документи для вияснення особи (хоч про особу там все написано у відсіку «Ретро-стоп»..). Можливо, проблема просто в курвивих начальниках, які дуже болісно сприймають критику, і їх не цікавить суть — знати суть, їх цікавить особа — носій суті, вони воліють «знати знаючого» і впарювати йому всі гріхи.

Завтра допишемо. Морда хоче спати.

Я назвав це «режим кавітації» (йоги називають це — «коли на твоїй голові крутиться вісь колеса історії») — такий панічний стан, коли нічого не встигаєш і в тебе ввалюється більше, ніж можеш видати, та й видавати нема кому — бо тут система працює за законами взаємодоповнення.

Такий начитаний всякої винахідницької літератури, коли «винаходи одночасно приходять в багато голів, бо їх час настав» — і добігаєш до клямки «винахідницького центру» ЦНТІ (науково-технічної інформації) — а там сидить обкурений директор-тормоз, ходять позіхаючі цьоці з чайниками і на тебе заздалегідь дивляться як на ідіота, яких багато, — «голь на выдумки хитра» — і починаєш ритися в патентах — хочеш зафікусувати якусь «рукавичку з пишучими пальцями» (з неперервною подачею — з міхурцями різнокольорових чорнил на зап'ястях і наборами різних наконечників — щось схоже до теперішніх принтерів, тільки там — пишуча головка, а тут — кінчики твоїх пальців — і без дорогого планшета за 50 чи 60 тисяч) — і знаходиш якісь наперстки, шкробалки, щось схоже до воскових лійок, якими розписують яйця на великдень (там по канонах треба знайти «аналоги» і почати свій опис словами «отлічаєтся тем, что».. — і така тоска настає, нудьга і рутина, що хоч кидайся вниз із тих скляних поверхів, у всіх проходах, закапелках і коридорах зануджених і обкурених.. Там ще були якісь «жалюзеві крила» з перетяжками через блоки на «кілях» і бедрах і всіх суглобах — до них навіть справа не дійшла.. Пізніше через багато років схожа ситуація повторилася на заводі «Полярон», вже наполовину розваленому: величезні зали з кульманами пустують — ставай за будь-який і доводь свою ідею тентових покриттів з самопідйомними мачтами — і макет вже стоїть на полиці директора, і директор — ніби друг, однокурсник, непогана людина, але знов — той шкарубкий гнидливий сморід задушливих сигарет по всіх сходах і коридорах тримає задушливою курячою лапою легені і серце і нерви — і роботягам в цехах на нього якось похуй, а для проектанта воно гірше тюрми і могили.. Ну і там ще нюанси були: грошей нема, сам малюй, сам шукай спонсорів, сам генеруй зацікавлення і заохочення — а ми подивимося, що в тебе з того всього вийде.

А виходить такий ефект, що «внутрішні стани не передаються, а доповнюються протилежними» — назвав його «законом психодинаміки №1»: твоє «піднесення» в когось викликає «опущення», твоє «зацікавлення» в когось викликає десь побачені картинки — «то вже не нове — там десь в німців, американців, японців є щось подібне», а нам такого складного не треба — давай щось пропрощє,.. — і така ситуація, як в замкнутому просторі десь на супутнику, чи в підводному батискафі, чи в бомбосховищі на протязі кількох довгих років — кожен займає свою звичну нішу, а тебе витісняє на протилежний полюс — і потім ту людину так ненавидиш, що волів би до кінця життя не бачити і не згадувати.. І виходячи з того обкуреного кабінету, як з помийної ями, дивуєшся, як там можна було перебувати такий довгий час, такі довгі роки — і тягнути таку нудьгу і рутину — навіть якщо туди капали якісь гроші.. І навіть коли вони весь завод продадуть і перероблять кабінети під «євро» і перепрофілюють під щось інше (наприклад, з мотоциклів на хлібопекарні чи взуттєві фабрики) — все одно нудьга і рутина залишиться, бо куриво притягує реліктову стару атмостферу того місця і часу — і продовжує руйнувати дух, який там був закладений на початках.

Бо дух — це головне. А творчий дух мусить вміщати високочастотну зацікавлену атмосферу, в якій витають і видозмінюються всі деталі — і замість масивних монументальних прямокутних кубістичних «об'єктів» нарешті виникає щось живе, філігранне і витончене, яке помагає вам жити, з вами спілкується і підказує дальші думки по організації і вдосконаленню життя.. І там не може бути якоїсь зупинки — розпластування на горизонтальних «стабільних платформах» — там мусить бути симфонія, яка наростає і наростає величними хвилями прибоїв, і сюди прибувають нові сутності, і навіть люди еволюціонують — видозмінюють свої фігури і обличчя по потребі..

А наснилися після того всього якісь кошмари, що знову всі дуже зайняті, при ділах, але мої дипломати з документами «обокралі і проєбалі», і я ходив по стежках над прірвою, загородженою якимись чагарниками і нависаючими над безоднею підпорними стінками і опинився аж в хвості величезного поїзда, де відпочивають кондукторші-контролери і стояв в куточку дивився через заднє вікно і подумав, якщо запитають про білет — доведеться з тими поважними дамами розраховуватися натурою.. А варто сказати, що дипломат зник саме після розмови з курвидлом, який ніби щось цікаве розповідав, а я якось старався пригинатися попід клуби диму і наближатися з підвітряного боку, щоб почути, що він там верзе-говорить, а голос за кадром щось продовжував про «обкралі-проєбалі» і прі слєдующєй возможності «обкрадут і проєбут»

І пригадалися слова Назара Гончара, вічна йому пам'ять, кажуть, якось помер блідий бідака над рікою, коли всі купалися, а він сидів на березі:

«Україно моя роздзявлена

ти радієш собі байдуже

маєш десь сонцегасник адже

він як і всі українець.»

Як ті двоє зі «скількись там метрів над уровнєм нєба», що втекли з лікарні, щоб побачити море..

А курвидла зі своїми очима-дірами (трупними очима смерді) — як ті лампочки-забувайки із «людей в чорному» — приділяєш увагу курвивому падлу (він примушує, заставляє її приділяти!) — і забуваєш щось своє. Тільки в натурі там «зерносховище ідей», вже пророслих і розвинутих — кожна до своєї стадії продуманості-промедитованості у своєму напрямі. Якщо навіть щось вкрадуть чи підглянуть — тупі курвидла не вміють їх розвивати. Вони вміють їх розбивати в друзки (їх захисний кокон) і розмазувати їх живу суть — людські душі — як розбиті яйця в порохах..

«Ай дорого, боже, шо ти мені пхаєш?» — підпорогові вітряні голоси — якась обурена курва, знаюча свої можливості..