22.10.09 Стаття 10 зі старого сайту macro-zen . info

Ніч 29-30 квітня, К.Уілсон, с.180-186 – про «загальмування психіки» у «гіпнагогічних» станах між сном і яв'ю. Картини, сюжети, фрази, які «проскакують» при тому (при пробудженні чи при засипанні), — схожі на абсолютно нейтральні в емоційному відношенні кадри, які проскакують безкінечно швидко і невловимо, а щоб їх запам'ятати – треба, ніби за волосся витягуючи себе зі сну, активно «звертати на них увагу», «вкладати в них емоції» – свої емоції здивування, зацікавлення, подиву, - і цими емоціями ніби «спушувати землю» – одухотворювати своїм духом півмертвий інформативний шар «сміття з минулого». І хоча там можуть бути уривки «провидінь», кадри з майбутнього, — це теж свого роду «паралельне минуле»: якщо є така часова форма «майбутнє у минулому» – те очікуване майбутнє, про яке мріялося, якого хотілося чи яке передбачалося у минулому, виходячи з тих обставин і умов, які тоді були, то мала би бути і протилежна форма часу: «минуле у майбутньому„: те минуле, повз яке так чи інакше доведеться пройти у майбутньому, бо воно вже десь «увіковічнене» у певних формах – фільмах чи якійсь «нерухомості»... і його вплив звідтам, з неминучого майбутнього, може якимсь чином «відлунюватися у сучасному» – через сни чи півсни...

Уілсон пише, що півсонні «гіпнагогічні» стани – споріднені з телепатичними, і контроль над ними є одним із способів виходу з «рокованого» полону, із «зависання» життєвих програм індивідуального розвитку. Вони використовуються психотерапевтами для лікування душевних хвороб – у пацієнта активізують спілкування з уявними співрозмовниками і стимулюють «переінакшення» життєвих ситуацій, які привели до неврозу. Цікавим є те, що «відповіді» від них у такому спілкуванні можуть бути (завжди є) зовсім неочікуваними, що свідчить про те, що вони не є витвором уяви, а є незалежною формою життя, яка має свої способи мислення.

Я спілкувався таким чином з «уявними людьми», яких мені бракувало (в основному знайомими жінками), але цікавішим було те, що і з «духами» комах, тварин, птахів теж часом виходив контакт із характерним перекладом на людську мову. Одного разу в Липниках на перилах тераси скакав горобець і розглядав мене через скло косим оком, потім перелетів на дерево до інших горобців, і я впівсні почув, як він захоплено їм розказував: «Я там-во йшов по дошці – такого хлопа видів! – Дві валізки гівна!» – і я зрозумів, що він мав на увазі дві валізи моїх паперів, які я довгий час возив за собою, як «степовий вовк» Германа Гессе, не маючи де «приземлитися», щоб зайнятися їх розгорткою (розтлумаченням, популяризацією своєї науки), щоб ніхто не заважав. (В Липниках заважали курці, радейка на городах і миші між стелею).

Іншим разом я побачив під ранок себе над дошками горища, внизу ходило багато моїх родичів – братів, сестер, двоюрідних і троюрідних тіток – і я був в розпачі, що не маю як до них спуститися. Проснувшись, я подумав хвилину – і пішов випустив бджолу, яку випадково закрив під кришкою вулика, і вона не могла самостійно спуститися вниз, де були її «родичі». Навіть спілкування з духами рослин – теж можливе. Не розсаджена вчасно бурякова поросль дала мені знати про свої відчуття – як про призивників, яких задовго маринують на призовному пункті і ніяк не розформують по частинах для повноцінної служби;

Петрушка, яка в'янула в мисці, приснилася винахідницькими плопчиськами з фіз-мат школи, які все можуть зробити (складнющі технічні речі – із того сміття, яке є під руками) – але гнилий куратор – (очкарик-сороківка, забулдига з закваснілими очима і жирним писком) нічого не може для них дістати — і випустити їх на волю не має права, бо ж як-не-як школа-інтернат, хоч і фіз-мат...

Але найбільше запам'яталася перша спроба активного контакту: якось я довго прискіпливо розглядав павучка на білій стіні всередині нічної дачі і пробував вникнути у його стан, якось розкрутити його на «розмову». Нічого не добившись – заліз під перину за пічкою (бо вже було холодно) і ліг спати. Вже засинаючи, почув раптом від нього одне-єдине слово: «Похляпай». І в цьому слові був весь напружений-нервозний вічно очікуючий павучачий темперамент (характер такого собі педантичного всезнаючого бібліотечного сноба)... Ну я встав з різким головним болем (бо не можна спати в замкненій наглухо хаті, та ще й під периною, хоч і осінь) і бризнув пару разів на стіну, де він сидів, водою з намоченого віника. (Мабуть, він просто хотів пити).

Зрештою, ці «прискорення-сповільнення» суб'єктивного часу з розпушуванням спресованих шарів інформативногосміття – ми проходили (я проходив) вже десь років 10-15 тому. А сьогодні навпаки – бідемо вчитися того, чого вчать деякі йоги: «не діяти» – тобто не йти на поводу у «вітряних голосів» з «броскими» багатозначними фразами-каламбурами – узагальнюючими «ковпачками» чи «заголовками» для твоїх же власних думок. Бо їх «розвідка» проникає у твою засинаючу голову (у структуризовану енергетичну структуру твоїх думок) так, як повітря може проникати у водопровідні труби, коли припиняється тиск води. Структура, утворена тиском води (тиском думок – уявімо собі, що вода сама формує і розрощує свою провідну структуру), «оковпачується» стихією Вітру і знаходить якісь асоціативні зачіпки, спільні для цілого «кореневища» думок, і струшує ними (каламбурами, зрозумілими лише тобі і більше нікому) твою пам'ять, не даючи заснути, створюючи враження «тотального контролю» – «ми все знаємо про вас!»... І єдиним способом порятунку від „вітряної розвідки“, окрім любові до жінок (чисто тілесної торжествуючої фонтануючої любові) є ще підтримка постійно прогресуючого „тиску в трубах“. Тобто або ти думаєш і активно розвиваєш медитацію в обраному напрямку – або ти засинаєш і ні про що не думаєш. А „проміжні стани“ проскакуються як невеликі рівчики. На них просто не звертати уваги – бо „підказок“ від сердобольного світу буде безліч – але все з минулого, від інь-ського, оковпачуючого, узагальнюючого мислення. Нас же цікавить мислення чуттєве, емпатичне. Правильне мислення – ізсередини: вростанням, вчуванням в образ. Неправильне – зовнішнє оковпачуюче іграшкове мислення загальноприйнятими шаблонами — голими символами, вихолощуюче, задавлююче власну суть і власні прагнення (досліджуваного об'єкта чи суб'єкта). „Вітряні ковпачки“ – якраз і є та янь-ська, вольова складова минулого, яку не варто чіпати. Бо вони всі брехливі. Вони заблоковують щоденне відчуття свіжості і новизни життя – давно набридлими стереотипами.

Тут буде йти мова ще про інший, майже наркотичний стан втомленого тіла, але здорового накачаного духу – своєрідного кисневого сп'яніння від фізичної роботи. Стан такий, як у щасливого п'яного, який йде-пливе-летить по місті – і розуміє (відчуває, „прочитує“) всіх прохожих з-півслова, з-півпогляду – він їх просто любить, обнімає, прощає, проковзує над їхніми долями і проблемами, і все це настільки несуттєве, порівнюючи з широтою плину і глиботою кореневищ ріки життя...

Приблизно у такому стані я вийшов на Підгаєцьке шосе „Унтервальд“ (Підлісне) і махнув рукою якомусь великому автобусові, який їхав до Львова, — водій кивком показав, що зупиниться трохи далі, біля магазину, і поки він вискочив купити пляшку води, я спокійно дойшов, вмостився з торбами, заплатив за проїзд і почав примружено дрімати, повідкривавши задні вікна.

Аж десь перед Винниківським мостом він заїхав на газозаправку і почав підкачувати балони. Процес був довгий, в автобусі спекотно, і я вийшов, обдивився кругом, постукав по чорному пластику спереду (чи то не гума), подумав, де краще було б стояти, якби балони на даху автобуса раптом почали вибухати, потім обійшов ззаду і почав розмовляти з водієм, який сидів навпочіпки і поглядав на манометр. Він залюбки розказав, що тиск, до якого треба дотиснути газ – 200 атмосфер, що балонів у нього на горі – 9 штук (ще би зо два – і одної заправки вистачило би на три круги Львів-Глиняни), що одим кубометр газу приблизно рівнозначний 1 літру бензини, і якщо за 100 кубів газу треба заплатити 150 гривень, то за 100 л бензини – 250 гривень, отже, вартісне співвідношення — 3 : 5. (потім я подумав, що він щось прибрехав, бо якщо газ дотиснути до 200 атмосфер, то в одному літрі стиснутого газу буде 200 дм куб, а не тисяча (0,2 м куб, а не 1 м куб), хіба що його теплотворна здатність у 5 разів менша.., і тому 5л об'єму балона зі стиснутим газом прибл.= 1л об'єму бензобаку.). Водій перекрив клапани, зняв шланг, показав мені кивком сідати, і ми поїхали.

Аж тут упирисько (від Вітру) проснувся в протилежному ряду (через прохід) і почав мене „підколювати-доколупувати“, що я зчитував № автобуса, щоб донести Буняку, що я так стукав по передній стінці автобуса, що ондо скло трісло, що такий гарний пан в окулярах, а веде себе так непристойно... Я йому щось відповів, потім мовчав, жінки переді мною сказали йому, що Буняк вже давно не мер,.. (“І ти шось в тому розбираєшся?» (в моторах) – «Розбираюся» – «Та йди-йди»(=не бреши, не мели дурниць) – мах рукою вниз)

і десь так крізь півсонний туман автобусного вуркотіння по ямах, дальше розслаблений, але вже з кислою міною, я згадував, як такі-от типи з підозрами і з подлєцой мене колись переслідували (аж одного разу кіньми гналися з патиками, посеред поля зупинили, хотіли бити, бо їм видалося, що я наркоман – бо на «їхній території» сидів в траві дивився на бузьків над поршнянським озером, а коли два бариги з животами і сигаретами почали перти на мене згори «хто такий шо тут робиш», я їм ляпнув, що з Києва приїхав, потім послав нахуй)... І ще багато було агресивних упирів, які буквально навалювалися на мене з протилежного боку дороги, щось рекали над вухом типу «Вася!!! Как жизнь молодая??? — Заїбісь!!!» – їх просто розпирало для «гласності» у моїй присутності, хоч мені набагато більше було чого сказати, ніж їм., і досить мені було появитися їм на очі нехай не в «добром расположении духа» а в нейтральному – вони мали величезний кайф від того, щоб «втопити» мене в дрож, в ненависть, в «зашкалюючі стани психіки» своїм помпезним накуреним «Я». І зруйнувати вони – зруйнували, розікрасти – розікрали, а що далі робити – чекають «підказочок» від свого Вітру.

Бо упирам не можна показувати, що тобі добре. – їх починає тіпати, вони аж юшать злобою. Свого старого пам'ятаю (коли той ще був молодшим і наглішим) – як я після гнилого сидіння на гнилих парах від душі вимахувався, скопуючи його городи, — і які він потім струси-стреси-скандали влаштовував – з нічого: просто його підкидало від зайвої енергії під його «покровительством» (а свій «дах», свій «тезаурус» він неспроможний був підняти) – і він «пару спускав» таким самим чином, як пес, коли гавкає зненацька ззаду-спідтишка, щоб стрясти «фей-файс» і з піднесеного стану знову вдавити назад у «нормальний» для нього «господарський» (а для мене – ностальгійно-гнітючий) стан. В нас навіть до мордобою доходило. Але частіше він застосовував тактику «жалю»: :”от я скоро помру – тоді будете згадувати, який був добрий батько...“ „шо там мені лишилося жити: мій дід жив 55 років, батько помер – мав 60 років, а я от ще трошки потягну...“ І тоді він ніби забував, звідки упири беруть силу, як він колись доводив маму і мене своїми коронними фразами: „Я ж сказав!!!“ – „не хочеш слухати рідного тата – слухай собачої шкіри!“ „я йому хліба – а він мені камінь!“ „Гонь мені з очей! Збудуй таку-во хату – тоді будеш говорити!“, „Ти худобо ти! Ти заразо ти!“ (Там ціла пісенька є, називається „Виховна година“, я її тоді придумав після поршнянської погоні з кіньми. Він мене навіть на віддалі боїться, хоч каже, що любить. Самець є самець.)

А сьогодні (на 3 травня 2006) він приснився молоденький, з сяючим лицем і вигладженою шкірою, сказав, що треба менше їсти – тоді шкіра помолодіє. А сон був про щирецьку хату, ніби я приїхав вночі – зразу на 2-й поверх у мамину кімнату, і там було повно їжі – куски копченого сала в кутку над дверима, мамині печені пироги з білим кремом на підлозі, зверху ще й тороїдальний кекс, наполовину над'їджений мишами... І він прийшов туди, такий сяючий, привітався за руку, і ніби вліз в тіло того молодого вчителя-математика, якому я вчора піаніно настроював...

Сон перед тим – сповідався на купі лайна – на бетонній плиті над вигрібною ямою – якійсь кобіті-сповідальниці. Спочатку нікого не було, і я передумав сповідатися, потім прийшли люди – і я вліз першим в чергу і розказував, що маю великий гріх – вже 25 років знаю теорію, необхідну людям, і не маю засобів, щоб її оформити (ні грошей, ні місця, куди би не долинав сигаретний сморід), і людям у тій черзі описував, яка в мене алергія, яке мені дишло, клин, „булижник“ лізе в горло і продавлює всю середину до серцевого болю і холодного поту. А вони сміялися, бо їм по фігу. Вона сказала щось про оплату сповідання – я їй дав 2, 1 і 5 гривень, потім 5 забрав, а вона бігла за мною і просила віддати, потім ті гроші розсипалися, і там, де вони впали, — виявилася ще купка грошей серед сміття, крупнішими купюрами, і я їх зібрав разом з сміттям... А якісь дядьки поруч за столиком грали в карти, шашки чи доміно...

Це враження від вчорашніх гуляючих зівак на Південному ринку. А про гладеньку батькову шкіру – від Люди, яка образилася, що я при Петрові сказав (після перечислення всіх маразмів від сигаретної задухи), що на лиці шкіра бабчиться від сигарет – і погладив її щоку. Потім, коли Петро пішов, вичитала мені, що то була „западляна, підколка“, що про такі речі треба говорити віч-на-віч, а не при чужих людях. А я їй „навіч“ говорив – навіть слухати не хотіла. А підколку – запам'ятає. Хай згадує „Таємничу історію Мері Стенз“ – вона її читала.

Хочу дихати. Дихати хочу. Легені горять від сухості – хоч надворі прохолода і дощ падав. Мабуть перепалив, коли бавився з землею – скопував грядки і садив бульбу.

І як ви думаєте – чому села порожніють, люди вимирають – і ніхто не хоче повертатися „до природи“? – Бо там „господарять“ смердючі гниди, упири гонорові. А гонор – це і є „гординя“ – найбільший біблійський гріх. Не „гордість“ (за свій народ, свою сім'ю, свою роботу), а саме пустопорожній безпричинний зверхній Гонор – те, чим доморощені упири придавлюють, збезчещують, пригнічують своїх же ближніх. Вони мають упирську потребу (амбітного Гонору) вилізти людям на голову і встотисячний раз утвердити зверху своє Я – своє „Те Саме“. Вони спочатку нагнітають бездуху злобу зсередини (просто витруюють здоровий дух, настрій і тонус сигаретами) – а вже потім вишукують „причини“ – чому їх дратує твоя метушня чи твоє сидіння. Вони підрівнюють, обчикрижують світ під свій настрій – і вишукують зачіпок, щоб узалежнити від себе чужу свідомість і чужі дії. Їм так „в кайф“ – витруювати свій і намотувати на себе чужий дух. І втішатися своїм гнилим „господарським пануванням“. І дуже сумно, що люди ще їм вірять.

Якщо ж абстрагуватися, забути про смердючу гнилоту – можна згадати „Записки (з видертим Зенею словом)“, у яких я пробував уявити „повнокровні“ життєві цикли: як може чергуватися розумова робота ( за комп'ютерами, кульманами, дослідними стелажами) – із фізичною роботою (в кузнях, в полі, в майстернях), а півцикли „утримання“ (від їжі, сексу, пива,..) – з півциклами „розпусти“ (розговіння, вседозволеності). Вони, ті останні, природньо просяться, аж пищать, після фізичних робіт – коли тіло гуде (руки-ноги болять), але хоче любові, аж скимлить... (Замість дурної-тупої деградуючої психіку горілки і блювотної сигарети).

Якщо ж любові бракує – той гул і кисневе оп'яніння сильно загострюють чуйку до фальші: накручування злоби в „Гладіаторі“ з типово американськими „примочками“ і життєвими орієнтирами, гівняне „Крівоє зєркало“ – стотисячний повтор, рекламні паузи з фальшиво-пафосними „цвяхами в голову“ – і від того всього хочеться викинути той телевізор через вікно або ж заховатися з книжкою кудись в туалет...

Не знаю, коли наступить (напевно, вже скоро) така епоха тілесної деградації, що треба буде ще й платити гроші упирам – за можливість попрацювати на їх „господарствах“. Це такий кошмарний прогноз для комп'ютерщиків, бухгалтерів, офісних „менеджерів“, які вже починають відчувати потребу записуватися на „шейпінг“, орендувати тренажні зали і „гребти веслами“ чи „крутити педалі“ вхолосту – на дорогих тренажерах в затхлій атмосфері – і то за немалі гроші. (“Почему твой муж решил заняться бодибилдингом? – Бо дебил.») Ну але в смердючому задушеному сигаретами світі завжди збуваються най-стидобніші, найпозорніші, найгнітючіші, найрокованіші, найнакарканіші, найнаклятіші варіанти подій.

К.У., 1) с.106: «...когда человек воспринимает только одну действительность (курецьке гонорове „життя реальне“) – он впадает в скуку».

2) с.107: «Но иногда двойственное сознание становится настолько сильным, что превращается из плода воображения во вполне достоверную реальность» (випадання в «кролячі нори» часових петель, об'ємні картини історичних подій)

3) Третій крок у Вілсона не зафіксований – розглядаються різні історичні чи екстрасенсорно-прогностичні моменти (варіанти можливого розвитку подій), ще й пересторога (с.274), що «общение с тем светом легко может заменить жизнь в этом», що є святою правдою, бо ж треба поступитися своїм майбутнім, щоб відкрити ворота минулому. Автор не вловлює небезпеки і протиставляє «спілкуванню з минулим» хіба що «пожизненную одержимость материальными благами» прагматичного суспільства.

А насправді третій крок – це розвиток другої, уявної реальності цілком «легітимними» творчими методами – шляхом мікроструктурного проникнення, вчування у дрібніші масштаби життя – і допомога його розвитку через розуміння власних потреб оточуючої природи. І вони не завжди ворожі – скоріше навіть навпаки: «черезчур» запопадливі і помагаючі у людській діяльності. І напевно саме ця надмірна запопадливість природи – її потреба «вирівнювання енергій, загоювання енергетичних ран в біосфері» – і заставляє людей приділяти надмірну увагу упирам, залатувати собою ті бездухі ями, яких вони насмерджують всюди, куди ступають зі своїм гоноровим надмірним «Я» — і роздавлюють, як яйця в порохах, аури чужих біополів, роздушують тонкі високочастотні енергії вищого рівня і грубо скидають тебе на саме дно.

Вони ніби випробовують природу на міцність, привантажуючи «Собою, гоноровим». Кайфують від спостереження того, як вона пищить і викручується, опираючись явному вбивству, навіть не знаючи і не вірячи, що таке може бути. Бо вона – безневинна, як діти джунглів, як негри, у яких поняття про достоїнство і справедливість трепещуть десь на рівні дитячих образ, і вони довго, достеменно, багато жестикулюючи будуть тобі пояснювати, у чому ти не правий. Чимось подібним і я займаюся, заблоковваний від помсти явним упирам чисто релігійними табу «не убий», не мсти – їм Бог відімстить, не роби ближньому того, чого не хотів би для себе. А вони самі собі роблять зле – отруюють себе душовбивчою гидотою – а потім демонстративно показують, «які ми радісні життєлюби», – вже після того, як тебе вдавили в зону проклять і смерті.

Ну не хочеться мені перед ними вимахуватися, що я щось знаю більше, взагалі не хочеться говорити у їхньому плоскому королівстві. Бо вони дебіли і все одно зроблять навпаки. І той псевдонім – Іван Тихий, під яким я писав минулорічні революційні талмуди, він, в принципі, і досі дійсний. Бо коли я починаю говорити голосом – я ніби сам себе втрамбовую, сам скручуюся в точку, а упири мої від того тільки розпухають, возвеличують свою значимість. Я гублю нитку розмови, втрачаю асоціативні зв'язки, забуваю, що хотів сказати – і знов перетворююся у вічного слухача чужого «того самого». А мовчки, ще й під тихе клацання комп'ютерної клавіатури (а не гаратання друкарської машини), воно все якось краще в'яжеться. Якщо тільки хтось захоче це читати...

P.S. Ще деякі зауваги (в стилі «ости-хвости»): занурюватися в такі півсонні стани — тримати їх «за хвіст», не дати собі заснути, а весь час бути «на стрьомі» — ловити образи, які там пропливають і не належать до «об'єктивної реальності» безпосереднього оточення — досить вимордовуюче заняття. Якщо їх проскакуєте — краще проскакувати. Але якщо ризикнете їх вивчати — краще робити це спиною вгору, лежачи на животі (в жодному разі не на спині — бо на спині організм задихається і може генерувати якісь кошмари, щоб вас збудити із задухи, а на животі спрацьовує цікава система «негативного зворотнього зв'язку»: коли спинний мозок у верхньому положенні — він гірше омивається кров'ю — і прискорює роботу автономних вузлів, які йдуть двома рядами обабіч хребта і регулюють всю автоматику: дихання, серцебиття, перистальтики кишок, тонус судин, роботу внутрішніх органів,.. — і в свою чергу вони краще підтримують роботу нервової системи — тримають її в «підвішеному», зарядженому стані. А лежачи на спині — сам мозок чинить як егоїст: нервова система в комфортному становищі — а організм поволеньки в'яне, здихає — і потім аж здригається, сигналізуючи нервовій системі якимись кошмарами, що пора рухатися, пора міняти позу, відчиняти вікна, навіть піти продихатися на балкон чи на вулицю, пора себе освіжити, щоб не здихати позорно в ліжку... Звичайно, якщо ви вимучені після тяжкої фізичної роботи — там вже не до поз, але для сидячих конторських чи якихось проектних робіт це актуально: краще старатися засинати на животі на правому боці лиця — щоб не бути лже-пророком всяких кошмарів, як Едгар Кейсі. Люди вірять кошмарам, і всякі жахи легше розповсюджуються, ніж щось добре, а щось добре втримати на плаву і підтримувати його життєздатність і продуктивність — значно важче. Як казав мій старий: «Здохнути не штука — ти попробуй виживи» (стосовно проблем накуреної нудьги і тяги суїциду)

Йдеться про книгу

Колин Уилсон «За пределами непознанного»

мама її виписала через «клуб сємєйного досуга», потім комусь позичив і так пропала. Онлайн не знайшов, на торрентах є тільки «мир пауков», може погано шукав. На OLX можна купити за 35-50 грн.

Сама назва хитра: включає ніби аж три сфери: малий круг — «познанное» (більш-менш відоме), великий круг — аж до горизонту і далі — «непознанное» (темний дрімучий ліс, але принаймі знаємо про його існування), а ще далі — «за прєдєламі нєпознанного» — дещо таке, про що взагалі ніхто не думає — але воно теж існує — як «темна матерія» — щось таке, про що навіть ще не виникало питання чи зацікавлення, бо перші дві сфери ще до нього не доросли, не торкнулися меж його існування. І воно пізнається (виявляється!) не нарощуванням потужностей бомбардування мікрочасток в гігантичних адронних колайдерах, а навпаки — загостренням власної чутливості, тоншим вслуханням у вібрації оточуючого світу, пониженням порогу чутливості і підвищенням частот сприйняття — тобто якимсь інтуїтивним розширенням можливостей власного сприйняття в спокійну майже без-енергійну область випадкових «флуктуацій вакууму», які насправді не є випадковими, а залежать від напряму наших думок і тих тем, на які ми звертаємо увагу. Вони мають деякі ознаки «об'єктивності» — ніби приходять ззовні і свідчать про те, що світ певним чином «підлаштовується під нас», хоче згармоніювати відношення з нами, але і нас підлаштовує під свої ритми. Це як двояка «корпускулярно-хвильова модель» і «ефект присутності експериментатора» в одному флаконі, але далеко не «віртуальний всесвіт», — він продовжує існувати, коли ми переключаємо увагу на щось інше, але він потребує нашої присутності — він «любить» нас і помагає нам розвиватися.

P.S.2 — продовження в ЖЖ : https://ipirano.livejournal.com/32577.html